– Коли армія прийшла? Не було. Чечен награбоване прихопив і основний свій загін вивів через блокпости. У місті залишилася невеличка групка – їх вранці вибили усіх, решта розчинилися у місті… Ось так звільнили Маріуполь. «Азов» звільнив. До нас перевели адміністрацію Донецької області. Від вас до нас. Патріоти з’явилися, волонтери, маріупольська дружина. Прапори, патріотичні білборди… перила, пофарбовані жовто-синім… Диверсійні групи зараз теж працюють – дай дорогу, але й служба безпеки не спить. Одні весь час у балачках: здадуть місто чи не здадуть? А інші будують захисні споруди. Екскаватори навколо міста риють рови. Симпатиків ДНР стало менше, бачать, що на тій території робиться… І армія вже інша. Ті, перші, автомат у руках тримати не вміли, а ці – вже зовсім інша справа. Зараз місто захищене тетраподами, блокпостами…
Ольга слухала, як маріуполець-грубасик розповідав про тетраподи, про те, що їх виготовляли у місті для укріплення берегової лінії у Криму, тепер от знадобилися для оборони Маріуполя. Такі залізобетонні конструкції – він креслив руками на поверхні столу – ось такі, з чотирма хвостами, наче гігантські дитячі іграшки.
Донеччанин виявився обізнаним, сказав, що тетраподи латиною означає «чотириногі». Наземні хребетні. Це міжнародна наукова назва.
– Скільки у вас за Україну? Грубо, скільки? – з’ясовував маріуполець.
– Третина, думаю, – відповів, подумавши, донеччанин. – А третина і далі за ДНР. Решті все одно, як вийде, так і буде. А ще у травні більшість була за ДНР. Але купа питань залишається. Відсутність інформації дуже дратує: кого взяли? За що? Поясніть людям. Говоріть з людьми! А сепаратисти тим часом розповсюджують чутки, збирають інформацію, вербують прихильників… І найкраща мова, яку в нас розуміють, ви ж це знаєте – це мова сили. І мова економіки. На чийому боці буде сила, хто дасть роботу, той і перетягне ковдру на себе.
Вони усе говорили й говорили. Донеччанин знову шурхотів целофановими пакетами та обгортками, й хоч як намагався говорити тихіше, а все ж це були невдалі спроби. Упівголоса розмовляти він не вмів.
Ольга не спала, дивилася, як за вікном пропливають поля зі стиглим соняшником, як повзе комбайн, залишаючи по собі рівні широкі смуги стерні. Стежкою вздовж колії йдуть двоє хлопчиків з вудками, а от вже й блищить поверхнею ставок, куди веде ця стежка.
Зараз Ользі здавалося, що вона навіть у дні невідомості була переконана, що Роман вийде з оточення, що інакше не може й бути. І тепер залишалося сподіватися, що йому дадуть коротку відпустку, що він із дня на день приїде додому, а вона вже там, у його батьків, чекає на нього. Вони не втратять з його відпустки ані дня, ні години.
Сковзнула зі своєї полиці, взулася й вийшла з купе. Розмова точилася навколо тієї ж теми, коли вона повернулася.
– Це все зрозуміло, – вже не запально, а навіть трохи втомлено промовляв до сусіда голомозий донеччанин, – усе зрозуміло… Проте як ми житимемо після цього всього? Як нам жити разом? Як порозумітися тим, хто стріляв один в одного…
Вони повернули голови. І запитали одночасно кожен своє.
– Ми не заважаємо вам своїми розмовами?
– А ви самі з Маріуполя?
«Узагалі-то заважаєте, але не так, щоб робити зауваження й псувати вам спілкування. І майже з Маріуполя, бо до Донецька від мого села набагато далі, аніж до Маріуполя. І я сепаратистка, ДНР-івка, якщо за вашою шкалою, їду до батьків свого хлопця, бійця української армії, укра. Таке життя. Поговоріть про це».
Але це подумки. А насправді Ольга руку на шию і жестом: не можу говорити. Їй би наодинці зі своїми думками залишитися, а не бути зайвою у цьому діалозі.
– Горло? – співчутливо запитав грубасик.
Мовчки кивнула, видряпалася сходинкою на свою полицю. Жодні балачки їй були не потрібні, на жодну тему.
Сусіди пропонували їй гарячого чаю, прозорі лікувальні льодяники, але вона їм на те усе пошепки: ні, дякую, не треба, я спатиму. І справді заснула. Лежала на дні човна, гойдалася на хвилях Азовського моря. Яке ще може бути море? – тільки Азовське, іншого вона й не бачила ніколи. Вона й на Азовському була хіба тричі за все своє життя. Отже, гойдалася на хвилях єдиного у світі моря. Дивилася на хмари цукрової вати, на те, як крізь них м’яко просвічує вранішнє південне сонце. Напівпрозорі рибки тицялися носами у дно човна. У рибок було видно хребетики.
…Чоловіки їли – вона прокинулася від запаху ковбаси та голосів унизу. Маріуполець вів першу скрипку – розводився про риболовлю на Піщаній косі. Ловиш, ловиш, берег далеко, а набридло – ногу за борт перекинув, і навіть до ребер вода не дістане, така глибина. А швидше – мілина. Підтягнув човна до себе – й ведеш до берега, тримаючись за борт…