Он він звідки, сон про море.
Вона дочекалася, поки вони зашелестіли пакетами, складаючи залишки, тоді й ворухнулася. Купейна пилюка закружляла у променях вечірнього сонця. Ольга спустилася, дістала свої канапки, розклала їх, трохи ніяковіючи. Чоловіки, щоб її не бентежити, вийшли у коридор і далі там на рибну тему: хамса, тарань, бичок, хамса…
Ольга – знову нагору і весь вечір, лежачи на животі, бездумно спостерігала за тим, як виринають і знову ховаються у сивому серпанку поля та гайочки за вікном. І хатки й будиночки були вже інші, не такі, як вдома; й жінки, що виносили до вагонів пиріжки та яблука, виглядали і говорили вже трохи по-іншому. Наче їхала вона вже якоюсь іншою країною, але це все була одна й та сама країна, тягнулася й тягнулася без кінця. Від самого рання у дорозі, а ще ніч попереду, і ще завтра майже до обіду час. Велика Україна, за день не перетнеш, а на карті – мале песеня.
Півночі вона перебирала думки, наче пахучі трави розкладала на купочки. Гіркі думки відкладала вбік, робила з них туго сповиті «лялечки», щоб не збивали з настрою, не заважали зосереджуватися на хорошому. За останні місяці вона навчилася цього, мусила навчитися, аби не з’їхати з глузду, і тепер знешкоджувала, загортала в уявні непроникні обгортки усе, із чим важко було дати раду – жаскі нав’язливі картинки, криваві оповідки, страшні відкриття, лякаючі звуки. Вони нікуди не зникали, усі ці складові колекції жахів, проте закривалися, втрачали чіткість, губили свою руйнівну силу, принаймні зараз, а більшого їй було й не треба.
Бо тоді вона отримувала можливість подумати про Романа. Усі її думки крутилися довкола нього. Вона б не повірила, якби два чи три місяці тому їй сказали, що вона їхатиме у такий непевний час у незнайоме місто, у «розсадник» та «логово», до чужих людей. Сама. Без жодного примусу. За власним бажанням. Чому? Для чого? Бо її гнала потреба, пекла й підганяла. Потреба триматися за клямку дверей, у які він входив щодня. Пити з його горнятка, торкаючись пальцями й губами тих самих місць, що він. Бачити його рідних, пізнаючи у їхніх рисах його особливості, нагадування про нього. Ця жага була сильнішою за страх перед незнайомим світом. Роман і сам був незнайомцем, вона так мало встигла про нього дізнатися, на так багато питань не отримала відповіді. Їхала на зустріч з його містом, його вулицею, оселею, сім’єю, а значить, і з ним самим.
Зворотнього квитка не купила. Не тому, що Ганна Андріївна сказала: ти лише приїдь, а про зворотній квиток не турбуйся. Не тому. Вона не могла навіть самій собі сказати, скільки часу вона буде у Львові. Залежить від відпустки Романа. Її лоскотала-бентежила глибинна світла здогадка: він має приїхати додому в ці дні… Ще й тому вона зібралася у поїздку ретельно й продумано, поскладала у братову спортивну сумку «Адидас» свій велюровий спортивний костюм зі стразами, туфлі на підборах, коротку спідничку та леопардову кофтинку. Усе найкраще, що мала.
13
Таких міст, як Львів, Ольга ніколи не бачила. Сидячи в машині, вона раз по разу повертала голову до Ганни Андріївни, що впевнено тримала кермо у руках, перепитувала: га?… що?… І мама Романа нарешті припинила відволікати її необов’язковими запитаннями зустрічальника: як доїхала? чи холодно було? чи жарко? сусіди не хропли?
Бічним зором спостерігала, як дівчина крутить головою праворуч-ліворуч, як нахиляється, видивляючись щось там нагорі у лобовому склі. Й собі переводила погляд на кам’яні фігури між балконами, на вигадливе обрамлення горішніх віконечок та закрути сецесійної ліпнини на високих картушах будинків. Не заважала гості знайомитись зі Львовом. Подобалося, що місто так одразу захопило її.
Кілька разів Ольга смикнулася. Огороджена червоною стрічкою вирва на забрукованій дорозі була не слідом від снаряду, а місцем ремонту водогону. Пронизливий звук, що розірвав простір, обійшовши їх ліворуч, був сиреною «швидкої», а не свистом снаряда. До цього треба звикнути, але до хорошого звикаєш швидко.
Коли Ольга була маленькою, батьки привезли її у Маріуполь до тітки Люди. Ольга дерла голову вгору, на багатоповерхівки, спотикалася об краї розбитого асфальту, збиваючи носаки нових білих сандалів. Бо такого у них в селі не було – аби високі будинки і вікна над вікнами вгору. Тоді їй звичайні панельки видавалися дивом. Особливо вабили до себе вікна, надто ті, що не заслонені гардинами. Особливо ввечері. М’яке світло торшерів та люстр наповнювало чужі кімнати, допомагало погляду вихопити якусь одну деталь, а далі вже уява щедро малювала картинки з життя щасливих родин. У їхніх затишних оселях не могло бути неприбрано. Там ніколи не траплялося принизливих сварок і п’яного галасу. Там смачно пахло і лунала музика. Там були полиці з книжками. Одного разу Ольга бачила, як при вікні чоловік обійняв жінку. Дитячі очі пожадливо вихоплювали поглядом герань балконів, котів на підвіконні, бабусь за прочиненими рамами. Маріупольські вікна затоплювали душу теплом, обіцянкою, що й вона колись опиниться не з цього, зовнішнього боку, а з протилежного, зсередини, і залишиться там, де живе щастя, радість, благополуччя.