Дитяча потреба зазирати у чужі вікна нагадала про себе у Львові одразу, ще на шляху від вокзалу до будинку. У вікні третього поверху жінка з недбало зашпиленим на потилиці неслухняним волоссям збивала подушку, злегка підкидаючи її перед собою. З балкону другого поверху дивився у підзорну трубу хлопчик, обзирав щось у небі, Ольга глянула туди – на дротах гойдалася зграйка птахів. Львів відкривався назустріч на рівні погляду вгору.
Масивні двері до помешкання. Ручка, якої щодня торкався Роман, ось вона. Деренчливий вхідний дзвінок. «Остапе, це ми!» Чорно-руда Найда пометляла хвостом на порозі, пропускаючи у передпокій; добродушна підсліпувата собака одразу визнала незнайомку.
Вийшов Остап, молодший брат Романа, семикласник, сухо привітався, підхопив речі гості, заніс, за маминою підказкою, до кімнати брата – і зник за своїми дверима. Мама запросила цю Ольгу, нехай нею і займається, а Остап не вітає вторгнення чужинки на територію брата. Брат, може, сам приїде у відпустку, то де він спатиме, цікаво?
Остап схожий на батька, в обох однакові сірі очі. А сині у цій родині – у матері та Романа. Петро Петрович трохи потовкся із жінками на кухні, обтираючи сльози з одного ока, і втік до вітальні, де працював телевізор: там починався випуск новин. Жінки залишились на кухні, великій, у формі неправильного чотирикутника, з нішею-заглибиною, вузькою комірчиною та високим вікном, що виходить просто на вулицю, на трамвайну колію.
Це була ідея Ганни Андріївни – запросити до себе дівчину Романа. Те, що це його дівчина, вона зрозуміла тієї доби, що залишалася у її хаті, бо не мала сили одразу повернутися додому. Петро Петрович не зрозумів пропозиції дружини, але, знизавши плечима, сказав: роби як знаєш, запрошуй, коли хочеш. Вони щойно пережили майже два тижні невідомості, уже другий за це жахливе літо, коротший, але такий же виснажливий період непевності. Петро Петрович ковтав таблетки від тиску. Тримав їх на підвіконні вітальні, яка водночас була їм із дружиною за спальню, достатньо було розкласти диван. І на роботі ховав таблетки у верхній шухляді з паперами, у куті. Про всяк випадок.
Дружина у найважчі дні демонструвала дива самовладання, після роботи ходила у басейн, казала, що мусить себе навантажувати фізично, аби не збожеволіти, і бути у формі, щоб подобатися синові. Коли нарешті почули голос Романа, плакали удвох, обійнявшися. Доля зглянулася над ними вдруге. Ганна Андріївна обтерла сльози тоді й сказала чоловікові: запросимо цю дівчину до нас, я дещо у молитвах обіцяла, одна з цих обіцянок – запросити цю дівчинку до нас, бо вона далі Маріуполя ніде не бувала.
Був ще один важливий момент. Ганна Андріївна ще там, на сході, відчула, як Ольга ставиться до її сина. Вони про це не говорили, але й без того було зрозуміло. А син їй днями таке видав: добре, ма, що запросила, бо якби зараз можна було щось планувати, думати про майбутнє, а не жити одним днем, то сказав би тобі, ма, що це твоя майбутня невістка.
Цього вечора Ользі показали Львів з висоти його пагорбів, поїздили легковиком, зупиняючись на нижньому оглядовому майданчику Високого замку, на Калічій горі, на вулиці Старознесенській. Наступного дня усі розбіглись хто куди – Петро Петрович у свою контору, Ганна Андріївна в університет, Остап до школи. Ольга пообіцяла, що не заблукає, й вирушила до центру сама.
Оце так відкриття: місто Романа розмовляло різними мовами. Ольга чула не лише українську, але й російську, англійську, польську. Ніхто на чужинців не озирався, не витріщався. Ніхто на таких, як вона, не дивився зверхньо, на запитання про вулицю, скажімо, Краківську не відправляв на вулицю, скажімо, Під дубом. А Ольга між тим була готова до подібних ексцесів… Вона никала містом з мапою у руках, вона вивчала місто пішки.
На зупинці Ольга запитала:
– Яка марка їде до центру?
Дівчина-ровесниця її не зрозуміла. На допомогу прийшла жінка середнього віку з великою картатою торбою біля ніг:
– Сімка. Або тридцять перший.
Тут транспортний маршрут називали «номером», а не «маркою». Говорили: який номер їде до центру?