17
Нова амуніція українських бійців: форма чеська, каска італійська, берці канадські, наплічник польський, казанок, ложка, горня – вітчизняні. Берці, щоправда, ношені, але це не суттєво, ноги в них чуються, наче у домашніх капцях. Ніде не тисне, не муляє, і розміри – будь-які. «Шикарна круть!» – радіють хлопці, розбираючи взуття. Гігантська пара залишається без господаря, вона тепер – об’єкт захоплення та жартів, хлопці регочуть, передаючи її з рук у руки. Боєць з виразним довгим чубом – русявий Пенцак – поставив «кораблики» у траву, запхав у них ноги, вимахує руками, як той млин, дуріє: де такого Гулівера знайти? Таких ніг не буває!
По спині Романа, в улоговині, котиться лоскітлива крапля поту. Він відвертається, щоб не бачили його обличчя. Ніхто із цих хлопців Лома не знав, ніхто не бачив його цивільних вірних кросів, десятки разів перемотуваних пакувальним скотчем. Вони служили йому до останнього дня. «Мої валізи», – називав він їх. І от нарешті знайшлися берці для Лома, а Лома немає.
Ця війна ніколи не закінчиться. Вона й без початку. Навіть якщо всі переб’ють одне одного і залишаться двоє, то немає певності, що один з них раптом не скаже: «Лєший, ти?» – і врятує колишнього побратима, щоби потім і далі з ним воювати, бо хтось третій вперто пхатиметься між тими двома, користаючись із їхньої ворожнечі. Це криваве шоу не закінчиться, крапка не буде поставлена, протистояння триватиме вічно, аж поки хтось, можливо, не герой, можливо, навіть дитина, відкриє нарешті таємничу істину, яка виходить на поверхню, не ховаючись, як гранітний щит, але залишається непрочитаною дотепер підказкою на кам’яній сторінці землі. Поки не знайдеться хтось, кому вдасться зняти закляття із зачарованої країни Кам’яних Могил, під якими знайшли вічний спокій воїни минулих століть.
Новий старий знайомець Романа – той самий Апостол, Божа людина, вони тепер, після Іловайська, в одному батальйоні.
– Для чого усі втрати? – запитує його Роман. – Ці жертви, жорстокість і несправедливість?
– Щоб зло стало видимим, – каже Апостол. – Воно за звичайних умов ховається, вдягає маску, рядиться у білу одежу, і лише за найжорсткіших умов показує своє рило. Щоб ми упевнились, щоби не мали сумніву: це воно і є. Щоб не вагалися, розумієш?
Апостол випромінює спокійну впевненість. Ми з усім розберемося, каже Апостол, дізнаємось про усіх, хто роздмухав війну, і як саме це сталось. Визначимо причини й співставимо їх із наслідками. Поки цього не зробимо, ми, як ті двієчники, не зможемо перейти до наступного класу. І пам’ятатимемо усіх своїх героїв. І залишимося у цій війні людьми. Це дуже важливо – залишитися людьми.
…Після Іловайська їх зібрали тут з різних частин та батальйонів, нові підрозділи переформатували, перетасували. І тепер готувалися перекидати під Маріуполь, поблизу Широкиного. Залишалося зробити ще одну справу: коридор для цивільних, допомогти їм вийти зі селища, покинути зруйновані домівки. Розмови точилися навколо Маріуполя, про те, що здавати його у жодному випадку не можна, теревенили про безглузді накази і застарілу техніку, та що там застарілу! Нерідко – справжній мотлох, а не техніку. Про тих воєначальників, хто давав накази… Або навпаки, зволікав і не давав, хто боявся свого шефа більше, аніж сотень смертей своїх підлеглих. Про армію, яка тримається зараз, як і усе в країні, на звичайних людях – механіках, учителях, торгових агентах, викладачах та студентах, лейтенантах та капітанах. І що усі, хто гине на полі бою, перетворюються на ангелів.