Выбрать главу

Інформація була така: це нейтральна територія, її ніхто не контролює, тут немає жодних сепарів. Вони й не ховалися. Їхали від свого блокпосту, жартували. Їх хтось підставив, або розвіддані застаріли… Або… Не підставили й не застаріли. А вони на повній швидкості влетіли в інший вимір, опинилися в минулому, адже маріупольський травень – це вже минуле, або у майбутньому часі неподалік Маріуполя, не приведи Господи.

Петровича він після вибуху не бачив. Здригнувся від спогаду: тріщання калаша – і тиша.

Шарапова допитували на тому ж подвір’ї, але били сильніше. Ногами. Той, хто бив, люто лаявся, Роман пізнав його голос. «Бери, тягни, чого стоїш!» Це був він.

А Петровича, виходить, чергою з калаша… Це він стогнав тоді за розбитою палаючою «газелькою».

Пес блимає у сутінках бурштиновими очима, тулиться до Романа гарячим боком. Він одразу визнав його за свого, ще тоді, як тицьнувся носом незнайомцеві у шию.

– Але й смердиш ти, друже! – Роман запускає пальці в густу шерсть.

І свій запах він теж чує. Бруду, поту, крові, а ще розпачу та самотності.

5

Зла на себе! Знайшла проблему на рівному місці – оце тепер думає: як тому хирлявому, сидячи на цепу?… А їй що до того? До того, що він відчуває?

Жмут вати біля нього залишила, здогадається – запхає у шкарпетку, аби кільце не муляло. Він ще як слід не очуняв, переважно лежить у траві на старому матраці. Знайшла йому той матрац на горищі, застелила старою гардиною у вигорілі квіти. Брат каже: курорт!

Синець на обличчі Циклопа розквітнув в усій різнобарвній красі, від чола до підборіддя. Трансформер. Половина обличчя – чужа. Ще й щетиною заріс, страхолюдина. Вітьок раз на день відпускає його за сарай, тоді – на ланцюг, а сам – до своїх хлопців. Ольгу бентежить присутність чужинця, металеву відбивачку до м’яса тримає під рукою про всяк випадок. Скоріше б уже брат повернувся!

Вийшла з кухні, вихлюпнула воду з каструлі у траву.

Циклоп підвів голову.

– Як пса звати? – запитав.

– Не знаю, – зупинилася, – приблуда нічийний. Зви як хочеш. Дик, скажімо.

Роман гмикнув.

– Дик…

– Що смішного сказала?

– Англійську вчила?

Вона невизначено кивнула: вчила, то що?

– Нічого. Хай буде Дик, – погодився він.

– Пішов! – вона тупнула ногою. – Кішок мені розлякав. Пішов геть! Пакость така!

Пес відбіг.

– Пішов! – підвищила голос Ольга, нахилилася, наче за каменем.

Пса вітром здуло.

– Ще бракувало, аби курей потовк, – зронила наче до себе.

Циклоп криво усміхнувся, іншої усмішки у нього б і не вийшло з такою фізіономією. Зручніше вклав ногу, відкинувся на матрас.

Кайданка наче й не гризе вузької щиколотки, а от душа стискається. Застряг тут, прип’ятий якорем до землі. Наче пробитий човен. Сподівайся тепер на бурю або на випадковість.

Ольга забрала від нього порожню тарілку.

– Дякую. – Йому стало краще після їжі.

– Баргаронів хочеш? – запитала дівчина.

– Яких баргаронів?

– Черешень по-вашому. Усе у вас не так! Усе по– інакшому!

– Теж мені відмінності, – гмикнув хлопець. – Страшні непереборні протиріччя. Хочу баргаронів.

Вітьок аж зупинився, побачивши, яка лафа полоненому на їхньому подвір’ї – травичка зелена, мухи не кусають, полумисок з баргаронами у руках, ще й сестра балачки з ним розводить в одвірку. Курорт, йо-майо! Завтра ж на риття окопів! Щоб життя медом не здавалося.

Ближче до ночі курортнику стало погано, його лихоманило, лежав, скрутившись, не міг підвести голову, наче це не він вдень так жваво провадив розмови. Ольга накинула на нього ковдру і батьків ватник. Торкнулася чола. Температура під сорок.

– Гей… – поторсала за плече.

Він слухняно ковтнув таблетку, запив водою. Було чути, як клацають зуби до скла.

– Віть, що таке «дик» англійською? – запитала Ольга у хаті.

Вітьок збирався до хлопців, на чергування, складав що треба до сумки «Адидас».

– А хрін його знає, – відповів, зупинившись, думаючи про своє, – здається, «дикий», щось таке… Ось тобі ключ від наручників, про всяк випадок. Багато тобі від нього користі?… – і, не дочекавшись відповіді, зробив висновок: – Правильно батя казав: послухай жінку й зроби навпаки!

6

Історія з підлогою вже від початку заповідалася як затягнутий серіал без кінця. Одного дня, коли Ольга мила долівку у спільній із сестрою кімнаті, поріг просів під руками – збоку, під одвірком, куди не ступають. Ольга не повірила власним відчуттям, натиснула ще раз – дерево подалося, наче губка, навіть ум’ятина від долоней залишилася. Що ж це таке?