— Ще не привів коня з паші.
— Казав же йому не бути до самого смерку… Дяка Богові, що маємо хоч одного сина як сина. Треба б віддати десь, хай би вчився.
— А хто тут буде? На землі?.. Цей же ж., бачиш… — Марія показала поглядом на другу половину хати, де жив відділений Максим.
— Е-е, Маріє… Гублю віру… У все гублю віру. Отак йдеш полями. Ті самі вони., і не ті. Перестаю у землю вірити.
Корній сів і собі коло старої. Сонце заходить. Повійнув легкий вітрець. Зірвалося і посипалося додолу кілька пелюстків цвіту. По короткій мовчанці — Корній:
— Поглянь на Божий світ. Поглянь на наш сад, наше поле… Подивися, які он дерева… А пригадай, Маріє… Вони ж коли зродилися… Поле було, рівчаки. Отам одна вишня стирчала. А тепер? Ходилося по лісах, запустах, збиралося дичечки, тицялося рівними рядочками, щодня заглядалося до них: чи прийнялися, чи ростуть, чи нічого їм не догаряє. І виросли. Виросли, бо за тим ходилося. Думалося, так, чоловіче! Життя твоє не належить тобі. Ти не для себе родився. Життя твоє належить отим дичечкам, отим щепкам, отим яблунькам. Сила твоя, кров твоя — хіба ти, вибраний чоловіче; потребуєш ту силу і ту кров? її ж потребують поля, земля потребує силу твою і твою кров. І віддавав. І не думав над тим, кому буде, кому це дістанеться, хто з'їсть ту овоч, оту пшеницю. Раділося лишень з того, що це, чоловіче, твоє і ти, чоловіче, можеш свобідно виконати Боже приказания: «В поті лиця твого будеш ти їсти хліб твій!..» Чоловік, бувало, вставав разом зі сонцем. Вмивався росою, на ходу Богу молився. Скільки, Маріє, вилилось нашого поту… Пригадай, скільки поту вилилось… Страшно подумати. А тепер… Чула ж, що він (кинув на половину сина) сказав: «Заволота! Кулачня! Гидра контрреволюції!..» Подумай тільки, що він сказав… Ех, Маріє… Хіба можна вірити далі і хіба потрібно жити?
Подумав. Сиплються знов пелюстки грушевого цвіту. Воркує голуб.
— У тому, Маріє, що дала мені земля, — пізнав радість. Радів, коли спричинився до чогось доброго. На тому місці, де росло одно родюче дерево, хотілося, щоб росло два. На тому місці, де стояла городжена клуня, хотілося, щоб стала мурована. Стару, зогнилу хотілося замінити новою, світлою, мурованою… І так було, і так сталося. І який же я гріх робив, коли у мене з двох десятин повстало дванадцять? Коли у мене з одної корови стало шість… Коли з десяти родючих дерев виросло двісті? Який це був, розумна людино, гріх і пощо взивати мене сволотою, кулаком?.. Що я не хочу віддати своєї праці даремно, що я не бажаю на старості днів тягнутися у жидівський гайдер, у оту комунію?.. Щоб я, що цілий вік лив піт, що витворив стільки хліба, яким можна прокормити цілу державу, йшов до отої комунії і там щовечора наставляв старечу руку, щоб мені який-небудь Янкель давав кусень глевкого, з посліду хліба? О ні! Ото вже ні!.. Тоді хай я буду кулак, хай буду сволота, хай роблю контрреволюцію… Тоді я краще візьму паклю клоччя і запалю все, що витворили руки мої… Бо кпитися над собою ні одна розумна людина, хай навіть як я, стара, не дозволить. Ні, ні…
Корній знов замовк. Тиша. Марія зложила обидві поморщені старечі руки у пелені і спокійно, рівно дивиться перед собою в далечінь вечірнього смеркання. У теплій спокійній ночі проносяться перед нею тіні минулого, чує далекі сміхи, бачить погляди теплих очей. Бамкання дзвона замовкло. Голуб, видно, втихомирився і заснув.
— І думаєш, — каже по хвилі вона, — нас таки осудять? Ніхто за нас не вступиться?
— За нас? Чого за нас вступатися? Ми нікому не зробили зла. Ми винні хіба тим, що працювали… Що надто багато працювали…
Корній замовк. З двору поволі підійшов старий пес Сірко.
— От, — каже Корній, — хто є ще вірний нам. Скільки літ стеріг він нашу працю. Але тепер, видно, і він не потрібний. Немає тепер злодіїв. Його замінив грабіжник, якому нема заборон… Ага!.. Чуєш? Заіржав кінь.
— Лаврін вертається з поля.
— Піду поможу. Ходи зі мною, Сірко. А ти, стара, йди та приготов щось Лаврінові.
— Вже все готове.
Старий підвівся і досить бадьоро пішов на край саду. Западав вечір. На молоду траву зсідала роса. З імлистої долини чути кінське іржання та дзвінкий молодий спів. Хлопці з діброви їдуть. Пасли коні. їдуть і заливаються:
— Гей, хто в лісі, озовися!
Хто за лі-і-ісом, обізвися!
Та викрешем огню, та закурим люльку!
Не журися!.. Гей до-олино-о-о-о, гей!
Голоси молоді, свіжі! Під саме небо знімаються, радістю заливають землю… А після спинилися коло криничини поїти коні, і пісня урвалася. Чути тільки підсвистування та реготи.
Корній стоїть коло струхлявілого передвоєнного плота, і чомусь веселість перемагає острах та смуток. Стоїть старий і очікує… «А може, — думає він, — така вона, земля наша… А може, якраз вона і цих переможе…»