— Ти! — сказав йому— Ти! Ти викидаєш з хати батьків? Ти-и! Чорте! Сатано! — вереснув Лаврін. Максим дивився на брата вперто і гостро, а рука сягає до нагана.
— Лавріне! — кинулася до нього Марія. — Дитино! Ді-ти!
Кинулася між них і стала між ними, мов хвиля морська, що вирвалась з просторів і сп'ялася. Справа син, зліва син. Обох їх породила… Звернулася до Лавріна, підступила до нього зовсім близько…
— Відступи, дитино! Відступи! — казала вона тремтячим голосом. — Ходи звідсіль, сину!
Взяла його за руку. Це рука не дитяча. Це рука мужчини, але вона взяла ту руку, мов дитячу, і потягнула за собою. Він не відважився перечити, бо чув, що тут воля її, воля матері говорить до нього. Чув і розумів, що інакше було б зле, що могло б статися дуже багато.
На дворі вже вечоріло. Між тим вечором, між тією темнотою чути розлите прокляття, яке плаває тут і запливав до кожного закутка, до кожної дірочки. Збоку он Закаблукова хата. Син Закаблуків Марко був у петлюрівцях… Він десь пішов і не вернувся, але тут була його тінь, була про нього згадка. Тому і вислали Закаблуків десь далеко, де та тінь не може бути ані страшною, ані небезпечною.
Тепер ту хату мають зайняти Корній, Марія і Лаврін…
Лаврін довго над цим розважав і нарешті рішився.
— Ні, тату! Хату ми займемо… Так буде краще… І для нас, і для Закаблуків… Інакше вона розвалиться. А там побачимо.
Як Корній, так і Марія на це не відповіли. У них обох однакові думки. По вечері, коли запала ніч, Корній вийшов на двір, поглянув на зоряне небо, подивився навкруги. Після пішов у сад. Великі, розлогі дерева. Вони щойно одцвіли. Зав'язуються зеленухи, шелестить і шепоче молоде листя. Сад тягнеться далеко, аж до рову, де починаються старі закинуті каменоломні. Колись там камінь били і мурували. Там і Корній чимало сили своєї залишив. Попотягав пудового лома, тяжечого молота. Рвав з земної утроби вапняк, возив додому, складав мури… І от стоять вони тепер запущені, занедбані і порожні. Заросли покинуті каменоломні. Не б'ють там уже каменю. Не вірять люди самі собі. Хто знає, чим і як все те скінчиться.
Поволі, мов тінь, обходить Корній своє колишнє господарство. До нього підбіг пес.
— Так, так, собако! Виганяють нас звідсіль. Глибоке зітхання вирвалось у Корнія. «А що, як візьму паклю? Нащо воно стоїть? Кому яка користь?» — думає Корній. «Ні. Не вистане сили, не знайду відваги. Все ж то оцими руками робилося. Кожний камінь хоронить на собі дотики моїх долонь. Немає сили… А ще, коли б не Лаврін. Хто його знає… Не можна думати і навіть припустити, що ті каналії перемогли нас».
А ніч пливе собі. Зорі горять. Дихає теплий з полів вітер, приносить запахи жита і польових квітів. На траву завпала роса. Не хочеться йти спати. Немає сну. Хочеться йти серед ночі, йти по полях, високими житами, пшеницями, збивати росу, дихати вільним повітрям волі. Життя висковзує з-під старечих ніг — дорого, потом і кров'ю куплене життя.
Корній і Марія, мов старі птахи, залишили своє давнє гніздо і вилетіли… Чулися відірвані від землі. Боялися ходити по чужій хаті. Боялися голосно говорити. Все здавалося, що прийде справжній власник цього гнізда — і прожене, і посміється, і оганьбить їх… Дні йшли.
Надія приходила до матері і казала:
— Ну, знаєте, мамо, мій починає господарювати…
— Слава Богу, — говорить Марія. — А я так боялася, так, знаєш, боялася… То, чуєш, і батько наш таким був. Але як людина чесна — оговтається. То лиш він, отой Максим, таким виродком вдався. Нічого у нього святого. Господи! Господи! І що то за страшна диина…
— А мій ще вчора каже: знаєш, Надіє, коли, каже, перейде ота комуністична дурійка, так зачнемо господарювати. Шкода, каже, на таких, як у нас, полях робити чортзна-що. До них треба господарських, працьовитих рук. А я сміюся. Що ж, кажу, не віриш більше у рай? Усміхнувся тільки і махнув рукою. Ет, кинув. Все то, каже, дитинство було. Купили собі веприки, заводимо конята. На другу весну, як не погіршає, поставимо клуню. Хата ще добра, але нема де зложити збіжжя. Але я, мамо, чуюся тяжкою…
Марія подивилася на дочку.
— Нічого, дитино, — каже по хвилині. — У цьому наше щастя. — Згадала своє перше материнство і тяжко зітхнула. — Мала і я багато горя, але коли б не дав Бог гіршого, все ще можна було б пережити. Не можу скаржитися. І ти роди, і якщо твій починає до землі братися, все буде добре…
Надія не має часу довго баритися у матері. Забігала часто, але постоїть хвилинку, навіть не сідає, поділиться з мамою думками, горем чи радістю і біжить знов додому. Там стільки тієї праці. Куди не кинь оком, скрізь треба приложити руки, скрізь треба дати лад і порядок.