Коли вона пише Опанасові, їй самій здається, що от тільки розв'яжуться ці побутові справи — вона повернеться, обов'язково повернеться. Хай краще швидше надсилає все, що знає про Кармелюка.
Вона обіцяла Богдасеві написати про славного Кармеля Інколи, правда, останнім часом дуже рідко, коли вона сидить біля сина увечері, вона вигадує різні казки, їй хочеться все записати так, як розповідає. Ще й інші. Адже і Тарасові Григоровичу вона це обіцяла.
Через Швейцарію вони повертались до Парижа.
Це був кінець чи початок?
ЧАСТИНЯ ТРЕТЯ
1
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
Оці два рядки весь час спадали на думку, крутилися в голові з тої миті, коли замість чорних, погнилих, як трухляві гриби, хижок замаяли в зелені перші біленькі хатки. Густі, таємничі, як у казках, ялинкові, а потім соснові дебрі й хащі змінилися на ласкаві, м'які краєвиди, що голубили очі, заспокоювали душу — гаї, луки, сині річки, білі хатки то на узгір'ях, то в долині. «Село! І серце одпочине. Село на нашій Україні...»
Подорожній бачив — це вже Україна. «Світе тихий, краю милий...»
Не дивно, що він згадував зараз один по одному рядки свого друга — Тараса Григоровича Шевченка. Він знав і далі ці вірші, але зараз йому хотілося повторювати лише ці перші рядки після Петербурга, після шляху по Білорусі, геть дощенту зубожілої, з тими чорними хижками, що й хатами назвати важко, з юрбами жебраків у дранті, після цього похмурого видовиська серце справді відпочивало. Навколо розкошувало рідне літо, стояли скирти хліба, веселили очі різнобарвні квіти... І серце хотіло, жадало відпочити.
Але ж подорожній знав — то все омана, то лише відпочинок для очей.
Він згадав. Позаторік він був у Італії. Квітучі помаранчеві й цитринові садки наче свято справляли. Буяли всіма кольорами південні дивовижні квіти. Здавалося, у цих краях мусить панувати радість, насолода. А він, цей подорожній, дістався до невеличкого острівця Капрери, і там точилися розмови про розтерзаний народ Італії, про нещасний народ Росії, Польщі, України, там домовлялися про військову підготовку емігрантської молоді до майбутніх повстань. Багато відчув тоді спільного лиха й необхідності взаємної дружби і допомоги — рідного краю і далекої чарівної Італії — цей подорожній, підполковник Андрій Опанасович Красовський. Він уже не звертав уваги на всю красу й багатства італійської природи, а бачив тільки людей. Італійський герой Джузеппе Гарібальді, який гостинно приймав його на Капрері, на прощання потиснув йому міцно руку й просив передати привіт усім друзям, хоч і незнаним в очі, та всі ж однодумці були для нього друзі. Просив передати привіт усьому народу.
Добре, що підполковник Красовський встиг розповісти про все Тарасові Григоровичу. Він ще жив тоді, дорогий батько Кобзар...
Та все ж таки, незважаючи на сумну дійсність, Красовський радів, що їде на Україну, що житиме в Києві, працюватиме там, звичайно, не тільки за військовим призначенням в Кадетському корпусі, а й за призначенням тієї таємної організації, яку з влучного слова Герцена та Огарьова, що пролунало в «Колоколе», називали «Земля і воля».
У Петербурзі дали йому адреси, усі нитки зв'язків з потрібними людьми на Україні і доручили як старшому і роками, й досвідом організувати, керувати, спрямовувати...
Його знали як діяльну, розумну, енергійну, але дуже скромну людину, позбавлену будь-якого честолюбства й пихи.
Найменше він думав про себе й своє місце, і тому з ним легко сходилися люди, найрізноманітніші люди. Умів він знайти бадьоре дружнє слово для студентської і військової молоді, для якої і своєю освіченістю, і бойовим досвідом, ранами, одержаними на війні, був авторитетом. Умів він знайти і просте щире слово до селян, які б здивувались, дізнавшись, що дядько у вишитій сорочці, у чумарці та чоботях (він часто любив і гуляти, й бути вдома у такому простому одязі) — син генерала, та ще якого генерала! Саме за придушення польського повстання у 1830 році батько його й одержав генеральський чин і нагороди від царя. Це завжди каменем лежало на душі Андрія Опанасовича, але й надихало на ще більшу непримиренність і боротьбу.
Зараз по дорозі до Києва він хотів зупинитися на кілька днів у Чернігові. У нього ще був час, щоб до початку навчального року в Кадетському корпусі встигнути познайомитися з «громадою» в Чернігові, з «громадою» в Києві, побувати в Каневі на могилі дорогого Кобзаря.
Ще був лише початок серпня.
Візник йому трапився неговіркий і якийсь похмурий. Тільки й витяг з нього Красовський, що звуть Петром, а далі — анітелень. Та все-таки раптом Красовський спитав:
— А чому досі хліб тут не звезений і людей не видко? Справді, якісь незвично німі були поля без людей, і жнива ж давно одійшли, а хліб не звезений. Що сталося? Петро обернувся, спідлоба глянув на нього.
— А звідки мені знати? Я з іншого села, — але не стримався і додав злісно: — Не хочуть на панщину виходити! — Та й знову повернувся до коней і хльоснув їх так спересердя, що вони враз побігли, наче за ними звір якийсь погнався.
Адже цей подорожній був у військовому мундирі, міркував Петро, може, він сам із тих, що наслали батальйони солдатів на «усмирения» та «роз'яснення» селянської волі. Усмиряли та роз'яснювали різками і вважали, що цього замало — забирали до Чернігова, у в'язницю. Кажуть, когось і далі, аж у Сибір запроторили. Краще мовчати. В їхньому селі, звідки він, Петро, теж усього було... Не тільки дядьки, ще дужче баби — як показилися. Це ж у їхньому селі Марина, його брата, Василя Злидня, жінка — нічого не скажеш, гарна молодичка, він сам на неї колись задивлявся, та Василь, старший, раніше схопив; може, це й краще, бо в ній, напевне, сто чортів сидить, — так от вона прийшла з чернігівського ярмарку і всіх бабів збаламутила:
— На панський двір не підемо, панщини одробляти не будемо. Цар нам волю дав, а пани її сховали.
За це і їй з два десятки різок перепало. А Василь і досі в Чернігові за ґратами. На нього жандарі кажуть: «Головний паливода». Стара мати всі очі виплакала.
Краще мовчати і з цим подорожнім. Навчені.
Тут саме шлях перетинала Десна, треба було проїхати бродом.
Петро обережно направляв коней, начебто через це і не розмовляв.
І раптом зітхнув глибоко військовий і стиха мовив:
— І праворуч вода, і ліворуч вода, а посередині біда. — І вже мовчав до самого Чернігова, нічого не питав, нічого й не сказав, коли назустріч їм ішли загони солдатів.
А вже як побачили золотоверхі чернігівські собори, дісталися на гору, зупинились коло гостиниці, офіцер простягнув Петрові карбованця і мовив ніби між іншим:
— Дружній череді вовк не страшний. Петро кілька хвилин стояв розгублений, потім почухав потилицю, сів на бричку, гукнув сердито:
— Но, но, дурні! — І подумав: «А мо', я й сам дурний? От і розберись тепер, що воно за людина».
* * *
От Дорошенко, Ілля Петрович, учитель Чернігівської гімназії, одразу розібрався, що то за людина.
Познайомив його з Красовським Опанас Васильович Маркович.
Опанас Васильович тепер мешкав у Чернігові, й Дорошенко радів і підсвідоме сердився на нього, бо ніяк не міг второпати, зрозуміти до кінця, що ж таке з Марією Олександрівною?
Опанас Васильович і Ілля Петрович після майже дворічної розлуки одразу зустрілися, як брати. Обидва раділи, сміялися, обіймалися, щось вигукували, знову обіймалися, і спочатку навіть здалося Іллі Петровичу, що Маркович дуже пожвавішав. Он як гаряче взявся до своєї роботи.
А ще з дужчим запалом Опанас Васильович кинувся на розшуки квартири для родини.
Та то тільки так попервах здавалося. Інколи ловив Ілля Петрович такий смуток у його очах, що не переказати. Справді, лиха та радість, по котрій смуток наступає. «Ну, що ж, — пояснював сам собі Ілля Петрович, — звісно, сумує за дружиною, за сином.. чекає на них...»
Багато не розповідав Опанас Васильович, говорив, власне, багато — згадував усі міста, де були, згадував усіх людей, з ким доводилось стрічатися, але ж то були якісь географічні спогади, перелік міст, перелік людей... не більше...