Замигтіли перед Іллею Петровичем Дрезден, Лозанна, Гейдельберг, Париж, Аахен, Лондон, Остенде без усякої послідовності. І це все називав і перераховував Опанас Васильович без особливого запалу, ніби хотів показати, що це все й не порівняти з Черніговом, з Десною, навіть з маленьким повітовим містом Стародубом, де Марієчка спокійно працюватиме, відпочине від баламутного закордонного життя.
Так само й прізвища нових знайомих, здебільшого відомі їм обом давно прізвища з журналів, газет, книг, скоромовкою перелічив... і, раптом помовчавши якусь мить, сказав: «З чим пішов, з тим і прийшов», — але, наче сам злякавшись визнання, вів далі свій перелік перед здивованим Дорошенком.
А про Марію Олександрівну майже не розповідав, тільки щось поверхове, загальне — працює, сам бачиш, скільки написала, а ще більше задумала. Друзів нових багато, питаєш? Еге ж, багато, сам знаєш, яка вона. До одних усе погане липне, а до неї чи не найкращі. І це мовив без захоплення. Змінилася? Еге ж, змінилася. Та ні, така як і була. От картку надішле — подивишся.
Але ж її, Марії, листи до Іллі Петровича були такі, що йому часто ставало аж лячно, і він думав: або не хоче чогось до кінця розповідати Опанас, або сам не добирає, як їй важко часом, немов заплуталася вона, заблукала, а чому — хіба звідси, з Чернігова. він може розібрати, зрозуміти ці коротенькі листи з несподіваними бажаннями й планами? От, приміром, пише: хоче поїхати в Єрусалим. Чому в Єрусалим? Навіщо? Спитав Опанаса, чи збиралася туди? Знизав плечима: «Уперше чую, та то, певне, хтось їй казав, що їде, от і вона одразу: «А що, якби и мені», — махнув рукою, як на дитячі вигадки, не варті уваги.
А от в іншому листі — вже про це не сказав Опанасові — чи візьме він, Ілля Петрович, Богдасика, якщо раптом її не буде... Це вона писала, коли раптом захворіла в Італії... Та вже, дяка богові, видужала.
Він прочитав її останнього листа до Тараса Григоровича Шевченка, що допіру надрукували в «Основі», і знову чув її голос, бачив удавано докірливі очі, губи, що стримували ласкаву посмішку.
Хіба ж вона знала, пишучи тоді вночі з Рима листа до «батька», одвертого й щирого, без прикрас, як думка у темряві на самоті, що надрукують цього листа, читатимуть його всі?.. Лише той, кому написано було, не встиг прочитати...
А тепер Дорошенко радів без краю цим рядкам, бо з'явилася перед ним тою колишньою, близькою і зрозумілою, і шкода було, що не може написати їй усього, чим живе тепер. Хіба ж тільки заради Педагогічної школи їздив він до Києва? І вона б йому, напевне, далеко більше, й докладніше, й глибше, ніж Опанас, розповіла б про Лондон та Італію, про все те, про що не можна написати в листах. Все ж таки з приїздом Опанаса з'явилася реальна надія на те, що побачаться незабаром.
Ілля Петрович саме був під враженням її листа до Шевченка, коли, прийшовши до Опанаса Васильовича, застав у нього якогось військового. Дорошенко, сугубо цивільна людина, погано розбирався у чинах і рангах, але по мундиру побачив, що чин і ранг не малий, а от уся манера триматися цього кремезного, трохи вже полисілого чоловіка, та й лагідний вигляд його обличчя з козацькими вусами ніяк не в'язалися з поважним військовим чином.
— Підполковник Красовський. Андрій Опанасович, — одрекомендував його Маркович. — А оце наш друг, і мій, і Марієчки, Ілля Петрович Дорошенко, старший викладач математики Чернігівської гімназії.
Красовський немов здивувався, почувши це прізвище, та одразу приязно всміхнувся Дорошенкові.
— Ми ще в Немирові разом учителювали, — вів далі Опанас Васильович. — А щоб тобі, Ілько, одразу було зрозуміло, скажу:
Андрій Опанасович був другом нашого Тараса Григоровича і зараз на його могилу їде, а житиме в Києві.
— Так, знову у милому серцю Києві. Жив я там майже рік, а в п'ятдесят дев'ятому році мусив поїхати лікуватися від ран до Італії. Потім застряв у Петербурзі, а душею сюди рвався. «Нема на світі України, немає другого Дніпра», їй же право, нема мені кращого місця, як на Україні, у вас. Здається, і люди тут інші. Я радий, що й у вас у Чернігові затримався. От тільки влаштуюся в Києві, перевезу свою жінку й діток з Ревеля, вони поки що там у її рідні.
Він і говорив якось спокійно, довірливо.
— І я чекаю свою жінку й сина, — підхопив Маркович. — Потинялися ми вже з нею досить, аж два роки за кордоном. Тепер вона в Італії. Пише, що задумала низку оповідань для дітей з нашої історії, історії України. Це ж скарбниця невичерпна, і майже ніхто ще з неї води не черпнув.
— Дуже мені хочеться з вашою дружиною познайомитися. По творах я то її давно вже знаю, поважаю і люблю.
— Та от її останній лист, — заметушився Опанас Васильович. — Ілько, я ж листа вчора одержав. — Він вийняв листа з нагрудної кишені, прочитав кілька рядків про те, що пише нову повість «Жили три сестры», дає її в «Современник». У Неаполі дуже з Добролюбовим заприятелювала, а Чернишевський, хоч і не бачив її ніколи, так ретельно узявся до її справ, що Кожанчиков видає оце тепер її оповідання, і гроші, значить, будуть, і, значить, — приїде незабаром разом з Богдасиком додому. Ще хоче для діток дещо написати. А раніше, як дізналася, що хочемо тут, у Чернігові, газету видавати, одразу відповіла: «Запишіть мене там наймичкою». І, як завжди, з особливим почуттям і підкресленням прочитав Опанас Васильович: «Обіймаємо тебе, наш друже, М. і Б. Марковичі».
Що ж, хороший лист дружини, розумної ділової жінки.
— От як добре! Повернеться ваша Марія Олександрівна, ми хлопчика у нашу школу заберемо в Київ, буде разом з моїм Андрійком вчитися, — сказав Красовський.
— Це вже як Ілля Петрович віддасть! — засміявся Опанас Васильович. — Там такі друзі! Певне, вже бачить мого Богдася у формі чернігівського гімназиста!
— Все-таки перед Києвом треба буде поступитися, — мовив Дорошенко.
— Я там буду при Кадетському корпусі, — сказав Красовський, — але я мрію завести рисувальну школу на пам'ять батька Тараса, і щоб викладали там українською мовою, і взагалі вчитимемо і виховуватимемо не так, як мене в корпусі.
— Та щоб не так, як і тепер у гімназіях, — додав Ілля Петрович.
Інколи кілька слів — і враз зрозуміють люди, що вони з одного табору. Отак сталося між Красовським і Дорошенком. Чомусь після читання листа Марії Олександрівни Красовський дуже повеселішав.
— Навіть не уявляю, як ваша жінка в Італії може стільки працювати! Це така казкова, чарівна країна!
— От побачите мою Марусю і зрозумієте — завжди і скрізь працює, — похвалився Опанас Васильович, — поспитайте Іллю Петровича, не дасть збрехати, він не тільки з Богдасем, а й з Марусею були нерозлийвода. Коли б чоловік іншої вдачі, ніч я, — ревнував би, їй же богу!
— Ну що ти верзеш! — почервонів Ілля Петрович.
— Та то я так. Ти ж — свята душа. Ну, я вийду на хвилинку, накажу самоварчик поставити. Ще й Ніс, лікар, обіцяв прийти. Марусенька й про нього завжди питає: «А яка добра людина Ніс? Усі про нього — о, це добра людина». Питає: «Чи так само мед варить?» Не забула.
Видно було, з яким задоволенням Опанас Васильович згадує усі ці дрібнички, які показують, що вона з ним. Він вийшов, і враз, хоч обличчя Красовського не втратило своєї теплоти і доброти, він якось в той же час посерйознішав.
— Я дуже радий, що зустрівся тут з вами, Ілля Петровичу Я хотів вас бачити, бо дещо привіз вашому знайомому, Андрущенкові, з Петербурга, і мені казали, що саме через вас я зможу зв'язатися з ним, дізнатися, де він. Та, певне, і ви мені також розповісте про Чернігів. Оце тільки дихнув на українській землі, і серце зраділо, а потім лише одну фразу кинув візник: «Не хочуть селяни на панщину йти...» Виходить, для них це однаково — стара панщина. Побачив я по дорозі роти солдатів, певне, з екзекуцій або на екзекуції йшли, і завмерло все в мені.
— Селян-бідолах наче по губах мазнули, а й вкусити не дали, — зітхнув Ілля Петрович.
— Ні, не принесла «воля» жаданого щастя. Не обманювали себе марними надіями ні Тарас Григорович, ні друзі з «Современника» — Чернишевський і Добролюбов, розуміли весь час, яка це воля буде.
— На Чернігівщині з самої весни неспокійно, — сказав Дорошенко. — Одне село Безуглівка чого варте! Вимагали там селяни землю без викупу, на панщину виходити припинили і по інших селах своїх людей послали, щоб разом боротися. Аякже, вкупі й батька не страшно бити. Казали, що життя свого не пошкодують, а правди доб'ються. І дійсно — стояли на своєму, як порішили. Надіслали до них аж три батальйони піхоти на приборкання, хотіли заводіяк забрати, так громада вся, як один, кинулася на військо. Такого ще ніколи не було.