Було б важко вигадати щось зухваліше за комедію, яка сталася наступного дня. Французький посол прийшов із візитом до королеви і розмовляв, — як він міг здогадатися, що його привели туди для фарсу! — з Єлизаветою про політичні справи. Раптом заходить слуга й доповідає про графа Морея. Королева морщить чоло. Як? Може, вона не розчула? Справді лорд Морей? Як цей ниций бунтівник проти її «доброї сестри» добувся до Лондона? І як він міг наважитись — нечуване зухвальство! — показатися їй на очі, якщо вона — світ знає про це — має одну душу й одне серце зі своєю любою родичкою? Бідолашна Єлизавета! Спершу вона навіть отямитись не може від подиву та обурення! Але все-таки після похмурих вагань королева вирішує прийняти «зухвальця», але, бережи Господи, не сама! Ні, Єлизавета наполегливо затримує французького посла, щоб мати на місці свідка її «щирого» гніву.
Тепер грати має вже Морей. Він украй поважно відтворює завчену сцену. Вже сама його поява напрочуд добре стилізована під усвідомлення провини. Смиренно й нерішуче, а не своєю колишньою прямою і сміливою ходою, увесь у чорному, підступає він, стає на одне коліно, як прохач, і озивається до королеви шотландською мовою. Єлизавета одразу уриває його й наказує говорити французькою мовою, щоб посол міг розуміти розмову і ніхто не міг стверджувати, ніби королева має якісь таємниці з таким мерзенним бунтівником. Морей, вочевидь збентежившись, щось бурмоче, але Єлизавета одразу переходить на вищий регістр: вона не розуміє, як він, утікач і бунтівник проти її подруги, міг наважитися прийти непроханим на її двір. Звичайно, інколи між нею і Марією Стюарт траплялися різні непорозуміння, але вони ніколи не мали поважного характеру. Вона завжди вважала королеву Шотландії за свою добру сестру і сподівається, що так буде завжди. Якщо Морей не зможе довести, що він тільки з дурної голови або в стані самозахисту піднявся проти своєї володарки, вона звелить арештувати його і притягнути до відповідальності за бунтівні дії. Тож нехай Морей захищається.
Морей, добре вивчивши під керівництвом Сесіла свою роль, достеменно знає, що тепер він може казати що завгодно, крім одного: правди. Він знає, що повинен узяти всю провину на себе, тільки на себе, щоб виправдати Єлизавету перед послом і вона видавалася цілком непричетною до бунту, який наказала влаштувати. Морей має подбати про алібі для неї. Замість звинувачувати себе через бунт проти Марії Стюарт, він починає розхвалювати до небес свою єдинокровну сестру. Вона б давала йому землі, почесті та винагороди, які набагато перевершують його заслуги, і тому він завжди найвірніше служив їй, тож тільки страх перед змовою проти нього, тільки тривога, що його можуть убити, спонукала його до таких нерозумних дій. А до Єлизавети він прийшов тільки тому, щоб вона в своїй доброті допомогла йому попросити прощення в його володарки, королеви Шотландії.
Ці слова вже правлять за чудове виправдання для головного призвідця бунту. Але Єлизавета потребує більшого. Адже вона не на те влаштувала цю комедію, щоб Морей перед послом узяв усю провину на себе, а на те, щоб він як головний свідок розповів, що Єлизавета ані найменшою мірою не причетна до того бунту. Велика брехня ніколи не коштує спритному політикові більше, ніж ковток вільного повітря, тож Морей урочисто запевняє перед послом, що Єлизавета «анітрохи не знала про ту змову і ніколи не заохочувала його чи його друзів відмовити в послуху їхній королівській володарці».
Тепер Єлизавета має бажане алібі. Вона цілком виправдана. Тепер із чудовим театральним пафосом вона може перед послом нагримати на свого партнера: «Аж тепер ви сказали правду! Адже ані я, ані будь-хто інший від мого ім’я не підбурював вас проти вашої королеви. Така ница зрада може подати тільки лихий приклад і заохотити моїх підданих до бунту проти мене. Тому, негідний зраднику, постарайтеся щезнути з моїх очей».
Морей дуже низько схиляє голову, можливо, щоб приховати усмішку на вустах. Він не забув багатьох тисяч фунтів стерлінгів, переданих його дружині та іншим лордам від ім’я королеви, не забув листи, намовляння Рендольфа, обіцянки державної канцелярії. Але він знає: якщо він удає тепер цапа розгрішення, Єлизавета не прожене його в пустелю. Та й французький посол стоїть тихо і начебто шанобливо, як культурна людина він уміє оцінити добру комедію. Лише вдома він заусміхається, коли сидітиме сам за столом і повідомлятиме про цю сцену в Париж. Мабуть, не зовсім весело тієї миті лише Єлизаветі; можливо, вона сама не вірить, що хто-небудь повірив їй. Але принаймні ніхто не наважився відверто засумніватись, подобу збережено, чого варта та правда! Єлизавета, зашурхотівши широкими уборами, велично і мовчки вийшла з зали.
Ніщо не свідчить переконливіше про могутність Марії Стюарт тієї миті, як те, що її суперниця була змушена вдатися до таких дрібних викрутнів, щоб після програної битви забезпечити собі принаймні моральний відступ. Тепер королева Шотландії може гордо підвести голову, їй усе пощастило зробити так, як вона хотіла. Чоловік, якого вона обрала, ходить у короні. Барони, які повстали проти неї, повернулися або, оголошені поза законом, пішли у вигнання. Всі зорі прихильні до неї, а коли від нового шлюбного союзу буде ще й спадкоємець, тоді справдиться її остання, найбільша мрія: Стюарт стане наступником трону об’єднаних Шотландії і Англії.
Прихильно стоять зорі, спокій, наче рідкісне благословення, запанував у країні. Тепер Марія Стюарт може спочити й радіти нарешті заслуженому щастю. Але страждати від неспокою і створювати неспокій — закон її нездоланної натури. Якщо комусь дісталося несамовите серце, він матиме невелику користь, коли зовнішній світ даруватиме йому щастя і мир. Адже воно нестримно, саме по собі породжуватиме нову згубу й нові небезпеки.
Розділ 8. Доленосна ніч у Голіруді
Якщо почуття щире і повне, воно не рахує і не ощадить, не вагається й не запитує: коли кохає якась монарша натура, це означає цілковиту відданість і марнотратство. В перші тижні шлюбу Марія Стюарт не здатна засвідчити ще більше виявів прихильності до свого молодого чоловіка. Вона щодня приголомшує Дарнлі новими подарунками, дарує то коня, то одяг, тисячі дрібних і ніжних дрібничок після того, як дала йому все велике: королівський титул і своє неспокійне серце. «Йому найповнішою мірою дано все, — повідомляє в Лондон англійський посол, — що жінка з честю могла б дати чоловікові. Всяку похвалу, всі почесті, які королева могла дати, давно вже дано йому. Їй не подобається ніхто, хто не до вподоби йому, і я маю сказати ще більше: вона підпорядкувала йому всю свою волю». Марія Стюарт відповідно до своєї несамовитої натури не здатна нічого робити наполовину, тож і робить усе повною мірою, ба навіть більше, ніж повною: віддаючись, вона без вагань і боязкості, нестямно й марнотратно без міри дарує себе. «Вона цілковито підпорядкувалася його волі, — пише Рендольф, — і дозволяє керувати собою і вести себе, як йому заманеться». Як палко закохана Марія Стюарт розчиняє все своє життя в послуху й екстатичній покорі. В закоханої жінки тільки страхітлива гордість може так велично обернутись у страхітливу відданість.
Проте великі подарунки — ласка тільки для тих, хто гідний їх, для будь-кого іншого вони становлять небезпеку. Сильні характери стають сильніші внаслідок раптового збільшення своєї влади (адже влада — їхня природна стихія), слабкі характери гинуть від незаслуженого щастя. Тріумф робить їх не смиренними, а зарозумілими, дурні, як діти, вони плутають подарунок, що дістався їм, із власними заслугами. Невдовзі виявляється, що притаманне Марії Стюарт швидке й необмежене прагнення дарувати згубно марнується на вузьколобого і пихатого юнака, який ще сам потребує вихователя замість почуватися паном великодушної і щиросердої королеви. Адже Дарнлі, тільки-но помітивши, якої сили він набув, стає зарозумілим і зухвалим. Він приймає подарунки Марії Стюарт як данину, яку мають давати йому, ласку кохання королеви — як належне йому чоловіче право; піднесений до пана, він думає, ніби має право ставитись до неї як до підлеглої. Маючи жалюгідну натуру, серце з воску, — “heart of wax”, як згодом зневажливо казатиме про нього сама Марія Стюарт, — розбещений юнак утрачає всякі гальма, надимається і владно втручається в державні справи. Минулися вірші й делікатні манери, в них уже немає потреби, тепер Дарнлі гримить на раді, розмовляє брутально і гучно, п’є зі своїми приятелями й вичитує королеві, коли вона одного разу намагалася витягти його з цього негідного товариства, так ганебно, що прилюдно принижена розплакалася. Через те, що Марія Стюарт подарувала Дарнлі титул короля, — тільки титул, більш нічого, — він думає, ніби він тепер справжній король і несамовито вимагає спільного володарювання, matrimonial crown, матримоніальної корони, ще до того, як у нього засіялася борода, дев’ятнадцятирічний хлопчак хоче правити в Шотландії як необмежений володар. Але вже кожен бачить: за тим зухвальством немає справжньої сміливості, за похвальбою немає рішучої волі. Невдовзі Марія Стюарт уже не може не відчувати сорому, що змарнувала своє перше і найгарніше любовне почуття на невдячного йолопа. Запізно, як дуже часто, вона могла б тепер каятися, що зневажила зичливі застороги своїх найкращих радників.