Ніколи не довели й не доведуть, що дрібний темношкірий музикант Давід Ріцціо справді став коханцем Марії Стюарт. Але саме відкрита прихильність, яку королева перед усім двором засвідчувала своєму таємному писареві, найенергійніше промовляє проти такої підозри. Навіть припустивши, що між духовною близькістю чоловіка і жінки і фізичним зв’язком пролягає лише вузенька межа, яку інколи спромагаються перескочити якась неспокійна хвилина, напружений жест, Марія Стюарт, тоді вже вагітна, засвідчує таку впевненість і безтурботність своєї королівської приязні до Ріцціо, що їх справжня перелюбниця не демонструвала б ніколи. Якби Марія Стюарт справді перебувала в недозволених стосунках із Ріцціо, її першим і найприроднішим бажанням було б намагання уникати всього, що видавалося б підозрілим; вона б не сиділа з ним до пізнього ранку в своїх покоях, граючи на музичних інструментах і в карти, не лишалася б із ним сама в робочому кабінеті під час писання дипломатичних листів. Але, як і у випадку з Шастеляром, і цього разу саме прихильне ставлення Марії Стюарт, її зневага до on dit, до пліток, її владна піднесеність над усіма балачками й чутками, її природна невимушеність стали небезпекою. Майже завжди необережність і сміливість поєднуються в одному характері як небезпека і чеснота, немов лицьовий і зворотний боки однієї монети: тільки боягузи й невпевнені бояться подоби провини і діють обережно та обраховано.
Але, хоч яка лиха та безглузда, чутка, поширена про жінку, розійшовшись, уже не зникає. З вуст до вуст її передають далі, і кожен звук породжує цікавість. Навіть через півсторіччя Генріх IV повірив у ту обмову і глузував із Якова VI, англійського короля, сина, якого тоді Марія Стюарт носила в своєму лоні, мовляв, його, власне, годилося назвати Соломоном, бо, як і Соломон, він син Давида. Слава Марії Стюарт удруге зазнає тяжкої шкоди, проте не через її провину, а внаслідок необережності.
Змовники, які підбурювали Дарнлі, й самі не вірили у власну вигадку, і про це свідчить і те, що через два роки вони врочисто проголосили королем Яковом VI цього начебто бастарда. Потомку перелюбниці і зайшлого музиканта ті зарозумілі ніколи б не склали присяги. Навіть у своїй ненависті брехуни ще тоді знали правду, й обмова служить їм тільки на те, щоб розлютити Дарнлі. На вже й так надміру роздратованого і збентеженого своїм чуттям меншовартості підозра справляє стихійний вплив: лють, мов полум’я, шугає йому у голову, він, мов бугай, кидається на повішену червону тканину, і мчить, засліплений гнівом, у розігріту ненавистю змову. Не міркуючи, Дарнлі дає себе зловити в пастку змови проти своєї дружини, тож через кілька днів ніхто так несамовито не жадає крові Ріцціо, як його колишній приятель, що поділяв із ним стіл та ліжко і — незначний, приїжджий з Італії музикант — допоміг йому отримати корону.
Політичне вбивство тієї пори становило для шотландської аристократії врочисту справу: вона не б’є похапцем і зопалу, піддавшись першому гніву, а завбачливо зобов’язує партнерів — адже честь і присяга запропонували б їм не досить безпеки, для цього вони надто добре знають один одного — печаттю і листом для цієї химерної лицарської справи, наче вона була законна. Під час усяких заходів, продиктованих насильством, дворяни, немов складаючи договір про купівлю, охайно і ясно записують на пергаменті так званий covenant або bond, заповіт або договір, яким бандити-аристократи зобов’язуються триматись укупі за всіх обставин, бо тільки як група, як зграя вони відчувають досить духу, щоб піднятися проти свого володаря. Цього разу — вперше в шотландській історії — змовникам дісталася честь мати підпис короля на такому bond. Лорди і Дарнлі чесно й правдиво уклали дві угоди, якими відтручений король і відкинуті барони взяли на себе спільне зобов’язання забрати владу з рук Марії Стюарт. У першій угоді Дарнлі пообіцяв у будь-якому випадку лишити змовників shaithless, безкарними, й особисто захищати їх, та ще й боронити навіть у присутності королеви. Далі він зобов’язався закликати назад у країну вигнаних лордів, яким будуть прощені всі їхні faults, провини, тільки-но йому передадуть королівську владу, matrimonial crown, у якій йому досі відмовляла Марія Стюарт; далі він пообіцяв захищати права kirk проти всяких обмежень. За це лорди-змовники пообіцяли в другій угоді — зворотних зобов’язаннях, як можна було б сказати по-діловому — дати Дарнлі цю matrimonial crown і навіть (ми побачимо, що вони аж ніяк не бездумно передбачили цю можливість) лишити йому королівське право в разі передчасної смерті королеви. Але за цими начебто ясними словами проблискує більше, ніж розуміє Дарнлі, — англійський посол розчув правильно справжній текст, — а саме: намір узагалі позбутися Марії Стюарт і з допомогою «нещасного випадку» знешкодити її разом із Ріцціо.
Тільки-но були поставлені підписи під цими ганебними оборудками, як уже чвалують вісники повідомити Морея, щоб він готувався до повернення. Англійський посол, який великою мірою сприяє тій змові, дбає зі свого боку, щоб Єлизавета вчасно дізналася про криваву несподіванку, задуману для її сусідки-королеви. «Я тепер уже знаю напевне, — писав він ще 13 лютого, отже, задовго до вбивства, в Лондон, — що королева шкодує про свій шлюб і ненавидить Дарнлі та всю його зграю. Я знаю ще й те, що він має намір бути учасником гри (“partaker in play and game”) і що між батьком і сином відбуваються певні махінації, щоб усупереч її волі дійти до корони. Я знаю, коли це вдасться, Давіду зі згоди короля в наступні десять днів переріжуть горлянку». Цей шпигун, здається, достеменно знає й про приховані наміри змовників. «До моїх вух дійшли ще прикріші чутки: навіть про замах на її особу». Після цього листа вже не може бути сумніву, що змова мала дальші цілі, ніж гадав собі йолоп Дарнлі, бо удар, начебто спрямований проти Ріцціо, призначений самій Марії Стюарт і загрожує її життю не менше, ніж його. Але дурноверхий Дарнлі — найбоягузливіші натури завжди стають найжорстокіші, тільки-но відчувши владу за собою — прагне надто вже витонченої помсти чоловікові, що забрав у нього печать, забрав довіру дружини. Він наполягає, щоб принизити дружину, щоб убивство відбулося в її присутності: засліплення легкодуха, який сподівається своїм «покаранням» зігнути сильну натуру і, вдавшись до брутального застосування сили, знову загнуздати жінку, яка зневажає його. Відповідно до побажань Дарнлі бойня справді відбулася в покоях його вагітної дружини, а за слушний день обрали 9 березня: огидність виконання має перевершити ницість удару.
Якщо Єлизавета та її міністри в Лондоні вже кілька тижнів знають усі подробиці (проте не попереджає по-сестринському ту, кому загрожує небезпека), якщо Морей тримає на кордоні осідланих коней, а Джон Нокс уже підготував проповідь, щоб розхвалити вбивство як “most worthy of all praise”, найгідніший усіх похвал, учинок, Марія Стюарт, яку зрадили всі, ні про що не здогадується. Саме в останні дні Дарнлі — прикидання завжди надає зраді особливої огидності — став незвичайно лагідним, і ніщо не дає їй змоги припустити, яку ніч жахіть і розтягнену на роки лиху долю започаткує вечір 9 березня. Натомість Ріцціо отримав засторогу, написану невідомою рукою, але не надав їй значення, бо Дарнлі пополудні, щоб приспати недовіру, запросив його пограти в лапту, і музикант радісно й безтурботно приймає запрошення колишнього доброго приятеля.
Тим часом настав вечір. Марія Стюарт, як і завжди, наказала принести вечерю в кімнату в башті, що міститься на другому поверсі поряд із її спальним покоєм; кімната невелика, і в ній досить місця лише для найближчого товариства. Вузьке родинне коло — кілька аристократів і єдинокровна сестра Марії Стюарт — сіли навколо важкого дубового столу, горять воскові свічки у срібному канделябрі. Навпроти королеви сидить Давід Ріцціо, вбраний, як великий пан, із капелюхом à la mode de France, за французькою модою, на голові, в одязі зі штофу, отороченому хутром; він жваво розповідає щось, і, можливо, після вечері товариство гратиме трохи музики або розважатиметься якимсь іншим недбалим способом. Немає нічого незвичайного в тому, що завісу, яка вела до спального покою королеви, раптом відсунули вбік і зайшов Дарнлі, король, чоловік; усі одразу підвелися, посунулись, звільнивши за тісним столом місце для рідкісного гостя поряд із його дружиною, яку він легенько обняв і привітав поцілунком Іуди. Розмова жваво точиться далі, тарілки та келихи приязно бряжчать і подзенькують, немов на честь гостей лунає музика.