Цього чоловіка в Босвеллі Марія Стюарт спершу анітрохи не помічає в своєму надійному васалі. Так само й Босвелл не бачить у королеві молодої й вартої пожадання жінки; зі своїм недбалим зухвальством від одного разу навіть досить відверто висловився про її людські риси: «Вона і Єлизавета не становлять разом пристойної жінки». Босвеллу й на думку не спадає еротично оцінювати Марію Стюарт, і так само й вона не відчуває прихильності до нього. Попервах вона навіть хотіла заборонити Босвеллу повертатися, бо він поширював про неї у Франції зухвалі чутки, але, випробувавши його одного разу як воїна, використовувала його послуги вдячно і вірно. Йдуть ласка за ласкою, Босвелла призначили командувачем Північної марки, великим намісником Шотландії і головнокомандувачем збройних сил у випадку війни або бунту. Босвеллу подарували маєтності оголошених поза законом бунтівників, а як особливий знак своєї дружньої турботи королева обирає йому — це найкращий доказ, якими нееротичними були попервах їхні стосунки — молоду дружину з багатого роду Гантлі.
Такому природженому владолюбцю досить тільки дати владу, і він забирає її всю. Невдовзі Босвелл — уже перший радник з усіх питань, справжній штатгальтер королівства, і англійський посол роздратовано повідомляє, що «його авторитет у королеви більший, ніж в усіх інших». Але цього разу Марія Стюарт обрала правильно, нарешті знайшла розпорядника, надто гордого, щоб дати себе купувати обіцянками та грішми Єлизавети або укладати союзи з лордами задля дрібної вигоди; з цим відважним воїном як вірним слугою Марія Стюарт уперше запанувала у своїй країні. Невдовзі лорди зрозуміли, якою мірою зросла влада королеви завдяки військовій диктатурі Босвелла. Ось вони вже стали нарікати, що «його зарозумілість така велика, що до Давіда ніколи не ставилися з такою огидою, як до нього», і радо хотіли б позбутися його. Але Босвелл — не Ріцціо, що, не боронячись, дав убити себе, не Дарнлі, що не чинить опору і його можна відсунути вбік. Босвелл знає звичаї своїх шляхетних приятелів, тому всякчас має коло себе численну особисту охорону, а досить йому моргнути, як його borderers, жителі прикордонь, уже готові схопитися за зброю. Босвеллу байдуже, чи ті інтригани при дворі люблять його чи ненавидять. Досить, що вони бояться його і, поки він має меч на поясі, норовливі та розбишацькі зграї, скрегочучи зубами, коряться королеві. За наполяганням Марії Стюарт, Морей, найлютіший ворог Босвелла, був змушений примиритися з ним, і отак кільце влади замкнулося, сфери впливу були виразно розподілені. Марія Стюарт, відколи Босвелл дбає про безпеку, обмежується тільки представницькими функціями, Морей дбає про внутрішнє управління, Мейтленд — про дипломатичну службу, а Босвелл, найнадійніший, — all in all, усе в усьому. Завдяки його залізній руці в Шотландії знову панують порядок і мир, і це диво здійснив єдиний справжній чоловік.
Але, що більше влади отримує Босвелл у свої жорсткі руки, то менше її лишається тому, кому вона належить згідно з правом: королю. Мало-помалу та мізерна влада, яку він ще мав, зменшується до простої назви, зводиться нанівець. Минув лише рік, а який далекий той час, коли вродлива молода володарка палко обрала Дарнлі, коли його проголосили королем і він у золоченому обладунку помчав проти бунтівників! А тепер, після народження дитини, після виконаного обов’язку, цей бідолаха бачить, що його дедалі більше відсувають убік і зневажають. Йому дозволяють говорити, але ніхто не слухає його, дозволяють ходити, але ніхто не супроводить його. Дарнлі вже не запрошують на засідання державної ради, на світські заходи, він завжди тиняється одинцем, і з ним, наче тінь, ходить зимний простір самотності. Він усюди відчуває за плечима гострий протяг глуму і ненависті. Як чужий, як ворог живе він у рідній країні, у власному домі.
Це цілковите нехтування Дарнлі, раптовий перехід від тепла до холоду можна зрозуміти, знаючи про огиду, якою повниться душа жінки. Але надання тій зневазі відкритого, прилюдного характеру було державно-політичною дурницею королеви. Розум мав би наказати їй лишити тому честолюбному й марнославному молодикові принаймні дрібку авторитету і не виставляти його так безжально зухвалим образам лордів. Адже образа завжди справляє поганий вплив і навіть із найслабшого ще вичавлює трохи твердості, тож і Дарнлі, досі просто безхарактерний, мало-помалу стає лихим і небезпечним. Він уже не годен приборкувати своє озлоблення. Коли він з озброєними слугами — вбивство Ріцціо навчило його обережності — цілими днями пропадає на ловах, гості, запрошені на полювання, чують відкриті погрози на адресу Морея і багатьох лордів. Спираючись на повноту своєї влади, Дарнлі пише дипломатичні листи за кордон, звинувачує в них Марію Стюарт як «ненадійну у вірі» і представляє себе як справжнього оборонця католицької віри Філіпу II. Як правнук Генріха VII Дарнлі домагається свого права на владу і увагу до своїх слів, і, хоч яка неглибока та млява ця хлопчача душа, в її найдальших глибинах усе-таки жевріє миготливе чуття честі. Цього бідолаху можна назвати тільки безхарактерним, але не безчесним, і, можливо, навіть свої гідні зневаги вчинки Дарнлі скоїв унаслідок збоченого честолюбства, надміру подразненого прагнення відплати. Зрештою — адже лук зігнуто аж надміру — зневажений хапається за розпачливу постанову. Наприкінці вересня він раптом перебирається з Голіруду в Ґлазґо й не приховує свого наміру покинути Шотландію і податися за кордон. Він уже не жартує, розповідає Дарнлі. Йому відмовляють у владних повноваженнях, які належать йому як королю, гаразд, тож у такому разі він відкидає й титул. Йому не дають ніякого гідного поля діяльності в державі та домі; гаразд, у такому разі він покидає і королівський замок, і Шотландію. З його наказу в гавані постійно тримають корабель під вітрилами, і все готове до відплиття.
Чого прагне Дарнлі, висловивши таку несподівану погрозу? Чи вже до нього дійшла якась засторога? Чи до нього дійшов натяк про заплановану змову і він має намір — нездатний боронитися від усієї зграї — вчасно втекти куди-небудь, де його вже не знайдуть кинджал і отрута? Може, його мучить підозра, жене якийсь страх? А може, вся та заява — лише надимання, дипломатичний жест упертості, щоб налякати Марію Стюарт? Усі ці можливості цілком вірогідні, ба навіть усі одразу, — адже в єдиній постанові завжди змішуються різні почуття, — і жодну з них не можна рішуче утвердити або заперечити. Бо там, де шлях уже починає вести в прихований, невидний світ серця, історичні ліхтарі горять тьмяно: в тому лабіринті можна намацувати шлях далі лише обережно й спираючись на припущення.