Зате загальновідомо, що Марія Стюарт дуже перелякалася через оголошений від’їзд Дарнлі. Яким смертельним ударом для її доброї слави була б зловмисна втеча з країни батька безпосередньо перед урочистим хрещенням дитини! І як це небезпечно саме тепер, так одразу після скандалу з Ріцціо! А що, як цей дурнуватий юнак, чия лють розпеклася аж до білого жару, при дворі Катерини Медичі або Єлизавети розпатякає всякого, що аж ніяк не послужить її честі? Який тріумф для обох суперниць, який глум перед цілим світом, коли коханий шлюбний чоловік покине так притьмом і стіл, і ліжко! Марія Стюарт одразу скликала державну раду і швиденько, щоб випередити Дарнлі, в докладному дипломатичному листі до Катерини Медичі заздалегідь скинула всю провину на втікача.
Але на сполох ударили зарано. Дарнлі нікуди не виїхав. Цей легкодухий хлопчак завжди знаходив силу тільки для чоловічих жестів, але ніколи — для чоловічого вчинку. 29 вересня, того самого дня, коли лорди послали в Париж листа з засторогою, він несподівано з’явився в Единбурзі перед палацом, проте відмовляється заїздити до нього, поки в ньому багато лордів: знову дивна поведінка, яку навряд чи можна пояснити! Може, Дарнлі боїться долі Ріцціо, з обережності не хоче заїздити в замок, поки там, як він знає, сидять його смертельні вороги? А може, ображений лише прагне, щоб Марія Стюарт прилюдно просила його знову повернутися додому? Чи, може, він приїхав тільки з прагненням насолодитися впливом своєї погрози? Таємниця, як і всі інші, які закутують постать і долю Дарнлі!
Марія Стюарт швидко опановує себе. Вона має тепер напохваті певну техніку, що давати раду тому легкодуху, коли йому кортить удавати пана або бунтівника. Тепер їй треба чимшвидше — точнісінько, як і в ніч після вбивства Ріцціо — відібрати в Дарнлі волю, перше ніж він у своїй дитячій упертості накоїть лиха. Отже, миттю геть усі моральні міркування і всі манірні думки! Марія Стюарт знову вдає поступливість. Щоб упокорити Дарнлі, не цурається крайніх засобів: відсилає лордів, виходить із брами назустріч чоловікові, що затято чекає, і врочисто заводить його не тільки до палацу, а мабуть, і на острів Цірцеї: у свою спальню. І дивіться, чари, як і тоді, як і завжди, діють на юнака, що з усією палкістю своїх почуттів підпорядкований їй; наступного ранку Дарнлі вже приборканий, Марія Стюарт знову тримає його на поводі.
Але приваблений, як і тоді, після вбивства Ріцціо, неминуче змушений сплатити гірку ціну. Дарнлі, що вже знову почувається господарем і повелителем, натрапив раптом у залі аудієнцій на французького посла й лордів: Марія Стюарт, достеменно так, як і Єлизавета для комедії з Мореєм, вчасно подбала про свідків. Тепер вона перед ними гучно і наполегливо просить Дарнлі відповісти “for God’s sake”, ради Бога, чому він хотів покинути Шотландію і чи дала вона йому для цього який-небудь привід. Для Дарнлі це прикра несподіванка, він ще досі почувається коханцем і коханим, а тут його, немов звинуваченого, поставили перед лордами і послом. Він, довготелесий юнак із блідим безбородим дитячим обличчям, понурившись, стоїть перед ними. Якби він був справжнім чоловіком, вирізьбленим із твердого дерева, тепер була б слушна мить продемонструвати силу, твердо заявити про свої нарікання і замість звинуваченого постати перед підданими як суддя і король над тією жінкою. Але зі своїм серцем із воску Дарнлі не наважується на опір. Немов заскочений на лихому вчинку, немов школяр, який боїться, що будь-якої миті на його очах можуть проступити сльози безсилої злості, Дарнлі стоїть у просторій залі, кусає собі губи і мовчить та мовчить. Не дає ніякої відповіді. Не звинувачує, але й не вибачається. Мало-помалу лорди, прикро вражені тим мовчанням, починають чемно запитувати його, як він міг покинути “so beautiful a queen and so noble a realm”, таку вродливу королеву і таке шляхетне королівство. Проте марно, Дарнлі не зволив дати їм жодної відповіді. Це мовчання, сповнене впертості й таємної погрози, справляє на всіх присутніх дедалі гнітючіше враження, відчувають, що бідолаха насилу стримується, щоб його не прорвало, і для Марії Стюарт була б страхітлива поразка, якби він мав досить сили і далі зберігав важку, обвинувальну мовчанку. Але Дарнлі слабкий. Оскільки посол і лорди “avec beaucoup de propos”, багатослівно, тиснуть на нього дедалі сильніше, то зрештою вирвали признання, тихим і неохочим голосом Дарнлі заперечив: ні, його дружина не дала ніякого приводу для від’їзду. Чогось більшого за це пояснення Марія Стюарт і не бажала, бо Дарнлі, власне, признався, що сам поводився всупереч звичаям. Тепер Марія Стюарт уже забезпечила свою добру славу перед французьким послом. Тепер вона знову може спокійно всміхатися і прикінцевим помахом руки підтвердити, що цього пояснення Дарнлі їй абсолютно досить.
Але Дарнлі не задоволений, серце йому стискає сором, що він знову скорився цій Далілі, дав себе виманити з бастіону своєї мовчанки. Одурений і ошуканий, певне, відчував незмірну муку, коли Марія Стюарт тепер зверхнім жестом немов «простила» йому, тоді як він, мабуть, міг би з більшим правом виступати в ролі обвинувача. Дарнлі запізно знову набув трохи твердості. Він раптом уриває розмову і, не попрощавшись чемно з лордами, не обнявши дружину, суворо, мов герольд, який передав оголошення війни, виходить із зали. Єдині його прощальні слова були такі: «Мадам, так скоро ви не побачите мене». Але Марія Стюарт і лорди лише полегшено всміхнулися навзаєм, коли “proud fool”, пихатий йолоп, що збунтувався й став зухвалим, зігнувши спину, знову подався до себе; його погроза вже нікого не лякає. Нехай тільки він сидить десь далеко, що далі, то краще і для нього, і для всіх.
І все-таки! Цей негодящий чоловік ще раз виявився потрібним. Того, кого ніхто не хоче бачити в домі, знову терміново закликали повернутися. Після довгих зволікань 16 грудня в замку Стерлінґ має відбутися врочисте хрещення малого принца. Вдалися до величних готувань. Хоча Єлизавета, хрещена мати, сама не з’явилася, — все життя вона уникала кожної нагоди зустрітися з Марією Стюарт, — зате, подолавши, як виняток, свою сумнозвісну скнарість, передала через графа Бедфорда коштовний подарунок: важку, з вишуканим карбуванням хрестильну купіль зі щирого золота, її краї прикрашали самоцвіти. Прибули посли Франції, Іспанії та Савойї, з’явилося все дворянство; кожен, хто мав ім’я та авторитет, не хоче проґавити свято. Під час такого представницького заходу аж ніяк не годиться, попри все бажання, відкинути таку саму по собі незначущу особу, як Генрі Дарнлі, батька дитини, володаря країни. Але Дарнлі, знаючи, що його потребують востаннє, вже не дається так легко пійматись на гачок. Із нього вже досить прилюдної ганьби, він знає, що англійський посол має доручення відмовляти йому в титулі «Величність», а французький посол, до якого він прийшов у його кімнату, з дивовижним зухвальством заявив, мовляв, він одразу вийшов би з кімнати, якби туди через другі двері зайшов Дарнлі. Тепер у потоптаному нарешті підноситься гордість, щоправда, його сили знову визначає тільки на інфантильний примхливий і злісний жест. Дарнлі, хоч і перебуває в замку Стерлінґ, не показується. Він чинить спротив своєю відсутністю. Він демонстративно не виходить зі своїх покоїв, не бере участі в хрещенні сина, не танцює на балі, не йде на свято і маскарад; замість нього — і поміж лав лунає роздратований буркіт — гостей приймає в новому розкішному вбранні Босвелл, ненависний фаворит, а Марія Стюарт змушена засвідчувати незвичайну приязність та веселість, щоб ніхто не думав про скелет у домі, про володаря, батька і чоловіка, що сидить на поверх вище в своїй кімнаті, взявши двері на засув: йому таки пощастило ще й як зіпсувати радість свята дружині та її друзям. Дарнлі ще раз довів, що він тут, ще тут, і то саме своєю відсутністю він востаннє нагадав про своє існування.
Але для такої хлопчачої впертості миттю вирізали різку. А через кілька днів, на Святий вечір, тією різкою щосили шмагонули упертюха. Сталося несподіване: Марія Стюарт, загалом непримиренна, вирішила, за порадою Морея і Босвелла, помилувати оголошених поза законом убивць свого Ріцціо. Отак у країну повернулися найлютіші смертельні вороги Дарнлі, змовники, яким він тоді набрехав і ошукав їх. Дарнлі, хоч який дурнуватий, одразу зрозумів смертельну небезпеку для своєї особи. Коли ця зграя — Морей, Мейтленд, Босвелл, Мортон — збилася докупи, це означає облаву, отже, його остаточно оточили. Певне, є причина, чому дружина раптом порозумілася з його найлютішими ворогами, причина, а також ціна, якої він не хоче платити.