Дарнлі збагнув небезпеку. Він знає, що тепер ідеться про його життя. Мов дичина, яка знає, що хорти ще трохи — й наздоженуть її, Дарнлі миттю вискочив із замку й подався до батька в Ґлазґо. Ще не скінчився фатальний рік, відколи Ріцціо закопали в землю, а вбивці знову зібрались, мов брати, близько і щоразу ближче підступає щось моторошне. Небіжчики не дуже охоче сплять самі в підземних глибинах, вони завжди вимагають до себе тих, хто зіпхнув їх туди, і завжди посилають як герольда страх і жах.
І справді, щось темне і важке, наче хмара душного дня, щось гнітюче й зимне вже кілька тижнів висить над замком Голіруд. У вечір королівського хрещення в замку Стерлінґ, коли сотні свічок світили назустріч гостям, іноземцям прагнули показати пишноту двору, а друзям — засвідчити приязнь, Марія Стюарт, завжди господиня своєї волі протягом лише коротких проміжків часу, зосередила всю свою силу. Вона змусила очі блищати вдаваним щастям, зачарувала гостей іскристим настроєм і теплою щирістю, яка прихиляла до себе, але тільки-но згасли свічники, згасла і її вдавана радість, у Голіруді запановує спокій, моторошний спокій, і в її душі теж утверджується спокій, дивний спокій; якийсь таємничий клопіт, незрозуміла збентеженість опанували королеву. Якийсь цілком невідомий смуток, немов туманна тінь, одразу заліг на її обличчі, здається, ніби її душа стривожена чимсь незбагненним. Марія Стюарт уже не танцює, не вимагає музики, та й здоров’я її, здається, після поїздки в Джедбурґ, коли її зняли з коня, наче мертву, геть похитнулося. Вона скаржиться на біль у боку, цілими днями лежить у ліжку і уникає всяких розваг. Лише короткий час витримує Марія Стюарт у Голіруді, цілі тижні вона живе в далеких оселях та інших замках, але ніде не зупиняється надовго, страхітливий неспокій жене її далі й далі. Здається, ніби в ній діє якась руйнівна стихія, ніби вона зі страшною напругою та цікавістю прислухається до болю, який нуртує в ній; щось нове, щось інше зародилося в ній, щось вороже й лихе набирає влади над її загалом дуже світлою душею. Одного разу Марія Стюарт приголомшила французького посла, бо лежала на ліжку й гірко ридала; старий досвідчений чоловік не повірив, коли присоромлена жінка стала поспіхом розповідати, мовляв, саме біль у лівому боці довів її до сліз. Посол одразу збагнув, що йдеться про страждання душі, а не тіла, страждання не королеви, а нещасної жінки. «Королева почувається недобре, — повідомляє він у Париж, — але я думаю, що справжня причина її хвороби полягає в глибокому болі, який неможливо забути. Вона всякчас повторює: “Я б хотіла вмерти”».
Морей, Мейтленд і лорди теж помічають, як спохмурніла володарка. Проте, краще обізнані з війною, ніж із психологією, вони бачать лише грубий, зовнішній, відчутний привід для душевного розчарування. «Їй нестерпно, — пише Мейтленд, — що він — її чоловік і вона не знає ніякого виходу, щоб спекатися його». Проте Дю Крок, старий, досвідчений чоловік, бачив краще, пишучи про «глибокий біль, який неможливо забути». Інша, внутрішня і невидна душевна рана мучить нещасливу жінку. Біль, який неможливо забути, був такий, що вона забула себе, себе і свою честь, закони і звичаї, такий, що пристрасть, немов хижий звір, раптом напала на неї з пітьми і розшматувала її тіло аж до нутрощів, незмірна, невгамовна, невситима пристрасть, що почалась як злочин і не могла по-іншому дійти краю, як через щоразу нові злочини. І тепер Марія Стюарт бореться, злякавшись сама себе, засоромившись, тепер вона мучить себе, щоб приховати страшну таємницю, і все-таки відчуває і знає, що її годі приховати, годі замовчати. Воля, могутніша за її свідоме воління, вже панує над нею, жінка належить уже не собі, а, безпомічна й безпорадна, могутній, безумній пристрасті.
Розділ 11. Трагедія пристрасті
Любовна пристрасть Марії Стюарт до Босвелла належить до тих, які найгідніші згадки в історії, бо пристрасті античної доби, про які вже складено прислів’я, навряд чи перевершують її несамовитістю і силою. Як раптовий омах вогню, здіймається вона вгору аж до пурпурових зон екстазу, а її шалений жар розлітається аж до чорних, як ніч, вершин злочину. Коли душевні стани сягають такої надмірності, було б наївно вимірювати їх відповідно до логіки та розуму, бо сутність неприборкуваних інстинктів завжди полягає в тому, що вони виявляються всупереч розуму. Пристрасті, як і хвороби, не можна ані звинувачувати, ані вибачати, їх можна тільки описувати з тим завжди новим подивом, до якого домішується легенький страх перед правічною силою стихійного, що інколи в природі, інколи в людині проривається, наче буря. Пристрасті такого високого ступеня завжди не тільки підпорядковують волю людини, яку опановують, бо з усіма своїми виявами та наслідками вже не належать до сфери її усвідомленого життя, а відбуваються немов понад нею і перебувають по той бік її відповідальності. Прагнення морально судити людину, цілковито опановану пристрастю, — не менше безглуздя, ніж намагання притягти до відповідальності бурю або викликати до суду вулкан. Тож і Марію Стюарт у стані душевно-чуттєвої залежності навряд чи можна вважати відповідальною за свої дії, бо її нерозумні вчинки протягом того періоду цілковито виходять за межі її загалом нормального й радше поміркованого способу життя; все було скоєне під впливом одурманених почуттів без її волі й навіть усупереч їй. Із заплющеними очима, глухими вухами вона йде, мов сновида, приваблена магнетичною силою, шляхом згуби і злочину. Жодна порада не може дійти до неї, жоден крик не здатний пробудити її, і тільки тоді, коли внутрішній вогонь у її крові пожер сам себе, вона прокинулася, але вже згоріла і зруйнована. Той, хто проходив коли-небудь крізь такий жар, спалює своє життя.
Адже в однієї людини така надмірна пристрасть ніколи не повторюється вдруге. Немов вибух, що знищує увесь запас вибухівки, такий прорив завжди й навіки споживає внутрішній запас почуттів. У Марії Стюарт білий жар екстазу тривав навряд чи довше півроку. Але за цей короткий час її душа піднеслася і напружилася до такої вогненності, що згодом могла бути лише тінню того надміру буйного полум’я. Як і деякі поети (Рембо) та композитори (Масканьї), що в одному геніальному творі цілковито віддають себе, а потім, зужиті, безсило опадають, є жінки, що в одному-однісінькому нападі пристрасті одразу витрачають усі свої можливості кохати замість ощадливо розподіляти їх на роки, як чинять розміряні, міщанські натури. Немов своєрідним екстрактом, вони насолоджуються в спресованому вигляді всім коханням свого життя; такі жінки, генії самомарнування, шугнувши вниз, кидаються в найдальші глибини пристрасті, де вже немає порятунку і звідки ніхто не повертається. Марію Стюарт завжди можна вважати за довершений приклад такого кохання, яке, оскільки не боїться ані небезпеки, ані смерті, справді можна назвати героїчним; вона лише раз пережила таку пристрасть, зате до повного виснаження почуттів: аж до саморуйнування і самознищення.
На перший погляд може видатися дивним, що така стихійна пристрасть, як кохання Марії Стюарт до Босвелла, настала так швидко після її попередньої закоханості в Дарнлі. І все-таки тільки такий розвиток суто логічний і природний. Бо, як і будь-якого іншого великого мистецтва, кохання навчаються, пробують його і набувають досвіду в ньому. Ніколи або майже ніколи — як і в мистецтві — перша спроба не дає цілком довершеного результату: відвіку слушний закон психології полягає в тому, що найпалкіша пристрасть майже завжди передбачає як підготовчий етап якусь попередню й меншу, і Шекспір, найкращий знавець людської душі, чудово відобразив цей закон у своїй творчості. Мабуть, найгеніальніший момент його безсмертної трагедії кохання полягає в тому, що він (на відміну від того, як учинив би якийсь дрібніший митець і знавець) починає її не з блискавичного спалаху кохання Ромео до Джульєтти, а начебто парадоксально — з закоханості Ромео в якусь Розалінду. Помилку серця тут свідомо поставлено попереду палкої правди; попередній стан, школярський і наполовину неусвідомлений, передує майстерності; Шекспір своїм чудовим прикладом показує, що немає пізнання без попереднього здогаду, немає насолоди без її предтечі, а почуття, щоб його полум’я піднеслося в нескінченність, ще раніше має коли-небудь зароджуватись і горіти. Тільки тому, що Ромео перебуває внутрішньо в напруженому стані, тільки тому, що його сильна й палка душа тужить за пристрастю, властиве йому прагнення кохати попервах по-дурному й сліпо хапається за перший привід, за цілком випадкову Розалінду, і тільки потім, навчившись бачити і набувши знань, притьмом міняє половинчасте кохання на повне, Розалінду на Джульєтту. Точнісінько так само й Марія Стюарт спершу тягнеться з іще сліпим почуттям до Дарнлі, і то тільки тому, що він, молодий і гарненький, нагодився слушної миті. Але його млявий віддих був надто слабким, щоб живити її внутрішній жар. Дарнлі ніколи не зміг піднести Марію Стюарт до небес екстазу, вона не могла ані вигоріти, ані зайнятися. Тож той жар тьмяно жеврів і далі, збуджуючи чуття і все-таки розчаровуючи душу, то був сповнений мук стан внутрішнього горіння зі згашеним полум’ям. Але, тільки-но з’явився справжній чоловік, той, кому дано позбавити цих мук, той, хто подарував здушеному в глибинах єства жару повітря і поживу, прибите до землі полум’я єдиним вогненним омахом шугнуло до всіх небесних висот і пекельних глибин. Точнісінько так, як чуття Ромео до Розалінди безслідно розчинилося в його справді палкому коханні до Джульєтти, Марія Стюарт одразу забуває про чуттєву прихильність до Дарнлі в невситимому й екстатичному коханні до Босвелла. Адже кожна остання пристрасть набуває форми і сенсу лише завдяки тому, що живиться і зростає коштом усіх попередніх. Усе те, чим людина дурила себе раніше в закоханості, стає справжнім тільки в щирому коханні.