Про історію кохання Марії Стюарт до Босвелла свідчать джерела двох видів. По-перше, тогочасні аннали, хроніки і документи, по-друге, збережені листи та вірші, приписані Марії Стюарт; обидва види — проекція фактів і внутрішні свідчення душевних поривів — напрочуд точно узгоджуються між собою. Проте всі, хто вважає, ніби Марію Стюарт в ім’я якоїсь запізнілої моралі слід захищати від пристрасті, від якої вона сама не вміла боронитися, відмовляються визнавати автентичність листів і віршів. Вони прямо називають їх сфальшованими та історично невірогідними. Для цього вони, безперечно, мають у процесуальному розумінні певні підстави. Адже листи і сонети Марії Стюарт дійшли до нас у вигляді лише перекладених і навіть, можливо, викривлених текстів. Оригіналів немає, і їх ніколи не пощастить знайти, бо рукописи самої Марії Стюарт, отже, останні, неспростовні свідчення, знищено, і ми знаємо, хто їх знищив. Яків I, її син, тільки-но ставши монархом, одразу спалив рукописи матері, які шкодили в міщанському розумінні її жіночій честі. Відтоді точиться затята суперечка про справжність або фальшивість тих так званих листів зі скриньки, і то з усією партійністю, сформованою з релігійних чи національних причин у судженнях про Марію Стюарт, і саме тому неупереджений біограф постає перед необхідністю зважувати доказ проти доказу. Проте його висновок неодмінно буде особистим, суто індивідуальним, бо останній науковий або юридично чинний доказ — демонстрація оригіналів — уже неможливий, тож справжність листів можна підтвердити чи спростувати тільки логічно та психологічно.
І все-таки: той, хто хоче по-справжньому бачити Марію Стюарт і зобразити її внутрішню сутність, повинен вирішити, чи він вважає ці листи та вірші за справжні чи ні. Дослідник не може пройти повз це питання, стенувши плечима: forse che si, forse che no, обійшовшись цим боязливим твердженням «Може, так, а може, й ні», бо саме тут криється внутрішнє ядро її душевного розвитку; він повинен з усією відповідальністю зважити «за» і «проти», а коли вирішить на користь справжності і вважатиме в своєму описі ті вірші за вірогідні свідчення, має відверто й виразно обґрунтувати свою переконаність.
Листами зі скриньки названо ті листи і сонети, що їх після квапливої втечі Босвелла знайшли в замкненій срібній скриньці. Немає жодного сумніву, що Марія Стюарт справді подарувала ту скриньку, як і все інше, Босвеллу, а скринька дісталася їй від Франциска II, її першого чоловіка. І немає сумніву, що Босвелл зберігав у тому надійному сховку свої найтаємніші документи, серед них, зрозуміла річ, і листи Марії Стюарт. Немає сумніву і в тому, що послання Марії Стюарт до коханого були, безперечно, необережні та компрометувальні, бо, по-перше, Марія Стюарт усе життя була відважна, не знала вагань і ніколи не вміла усно або на письмі стримувати свої почуття. По-друге, безмірна радість супротивників Марії Стюарт, коли були знайдені листи, свідчить, що вони мали містити в собі щось обвинувальне або ганебне для неї. Але прихильники гіпотези про фальшивість не дуже й заперечують існування листів та віршів, а тільки стверджують, мовляв, лорди за кілька днів між спільною перевіркою листів і читанням їх у парламенті підсунули замість оригіналів злісні фальшивки, тому оприлюднені листи — аж ніяк не ті самі, які містилися колись у замкненій скриньці.
Тут постає запитання: хто з сучасників звинувачував у фальшуванні? Відповідь і сама звучить як звинувачення: власне, ніхто. Лорди того дня, коли скринька опинилася в руках Мортона, разом відкрили її і присягнули, що листи справжні, парламент, що зібрався (там були зокрема й найближчі друзі Марії Стюарт), ще раз перевірив листи, і ніхто не висловив сумніву, їх показували і втретє, і вчетверте, і в Йорку, і в палаці Гемптон-Корт у Лондоні, порівнювали з іншими оригіналами, написаними рукою Марії Стюарт, і визнали їхню справжність. Передусім справляє переконливе враження факт, що Єлизавета розіслала надрукований текст на всі монарші двори, і, хоч яким сумнівним може бути її характер, королева Англії не схвалила б відверте й зухвале фальшування, учасників якого могли б коли-небудь викрити; ця жінка-політик була надто обережна, щоб дати себе заскочити на дрібному ошуканстві. Єдина особа, яка тоді задля збереження честі мала б закликати собі на допомогу цілий світ, заявляючи про фальшування, — Марія Стюарт, головна учасниця, начебто безневинно обмовлена, — протестувала (тут ми дивуємося) зовсім, зовсім мляво і аж ніяк не переконливо. Спершу вона, вдавшись до таємних переговорів, намагалася взагалі перешкодити передачі тих листів у Йорк, — навіщо, слід запитати, бо фальшування, яке можна було б довести, тільки б зміцнило її становище! — а коли зрештою дала своєму представникові доручення наперед відкидати en bloc, цілком, усе, що могли б закинути їй, як неправдиве, то в Марії Стюарт це означає небагато, в політичних питаннях вона мало трималася за правду і просто вимагала, щоб її “parole de prince”, слова королеви, мали більшу вагу, ніж усі докази. Але навіть тоді, коли листи були опубліковані в памфлеті Б’юкенена й розіслані зі звинуваченнями на всі боки, і їх пожадливо читали на всіх монарших дворах, Марія Стюарт не виголошує несамовитих протестів, не обтяжує себе жодним словом про фальшування своїх документів, а лише вкрай загальними словами називає Б’юкенена «огидним атеїстом». У жодному листі — ані до папи, ані до французького короля, ані до своїх родичів — вона не згадує жодним словом, що її листи та вірші сфальшували, і так само й французький двір, що з першої години мав у руках копії оригіналів, у справі, яка привертала загальну увагу, аж ніяк не став на бік Марії Стюарт. Отже, ніхто з сучасників навіть на мить не сумнівався в справжності, ніхто з тогочасних друзів Марії Стюарт не заявляв відкрито про таку страхітливу несправедливість, яка полягала б у підсуванні фальшивих документів. Тільки через сто, через двісті років, коли син Марії Стюарт давно вже знищив оригінали, мало-помалу переважила гіпотеза про фальшування у зв’язку з намаганнями представити цю сміливу й нестримну жінку як невинну і бездоганну жертву ницої змови.
Отже, ставлення сучасників, цей історичний аргумент, безумовно промовляє на користь справжності, а також, і то не менш виразно, на мою думку, і філологічний, і психологічний аргументи. Адже — коли поглянути спершу на вірші — хто, слід запитати, в тодішній Шотландії був би здатний за такий короткий проміжок часу написати чужою, французькою мовою цикл сонетів, які передбачають найінтимніше знання подробиць особистого життя Марії Стюарт? Хоча світова історія знає численні випадки сфальшованих документів і листів, та й у літературі часто таємничим образом виникали різноманітні апокрифічні твори, але тоді, як-от у випадку Макферсонових «Віршів Оссіана» або фальшування «Краледворського рукопису», йшлося про філологічну реконструкцію з давноминулих часів, далеких уже на кілька сторіч. Проте ніхто ніколи не намагався сфальшувати цілий цикл віршів ще живої людини. І яка абсурдна думка, ніби шотландські сільські паничі, яким поезія була найчужіша у світі, притьмом написали одинадцять сонетів французькою мовою, щоб скомпрометувати свою королеву! Хто ж був тим безіменним чарівником, — на це запитання ще ніколи не відповів жоден паладин, — що чужою мовою так довершено й точно за стилем зміг сфальшувати низку віршів королеви, які слово в слово, почуття в почуття узгоджуються з найпотаємнішим у душі цієї жінки? Навіть Ронсар і Дю Белле не могли б написати їх так швидко і з такою душевною правдивістю, а що вже казати про Мортонів, Арґайлів, Гамільтонів і Гордонів, які тямили хіба що тримати меч, але навряд чи підтримувати застільну розмову французькою мовою!