А якщо ми впевнені в справжності віршів (нині її навряд чи хто-небудь серйозно заперечує), то змушені визнати і справжність листів. Слід припустити, що при перекладі латиною і шотландською мовою (тільки два листи збереглися мовою оригіналу) деякі деталі могли бути змінені, а можливо, одне або два місця були навіть додані. Але загалом ті самі, вже названі аргументи переконливо промовляють на користь справжності й листів, надто останній, психологічний аргумент. Якби якийсь начебто «гурт злочинців», повнячись ненависті, хотів сфальшувати обвинувальні листи, було б зрозуміло, що вони сфабрикували б однозначні признання, які породжували б зневагу до Марії Стюарт і представляли б її як хтиву, підступну й лиху жінку. Цілком безглуздим був би абсурд, якби зловмисники, прагнучи зашкодити Марії Стюарт, вигадали ті збережені листи та вірші, що радше позбавляють її провини, ніж звинувачують, бо по-людському зворушливо відображують передусім страх Марії Стюарт перед співучастю в злочині. Адже листи розкривають не насолоду пристрасті, а найтяжчу душевну скруту і схожі на здушені крики людини, яка живцем горить і згоряє. Якраз те, що їх написано з такою невправністю, з таким плутаним потоком думок, в очевидному поспіху та збентеженості рукою, що, як ми відчуваємо, тремтить від збудження, абсолютно відповідає тому надміру подразненому душевному станові, про який свідчать дії Марії Стюарт у ті дні; тільки найгеніальніший знавець душ міг би так психологічно довершено підмалювати відомі факти. Але ж Морей, Мейтленд і Б’юкенен, що їх професійні оборонці честі Марії Стюарт по черзі звинувачували навмання у фальшуванні, не були ані шекспірами, ані бальзаками, ані достоєвськими, це тільки мізерні душі, цілком здатні на дрібне мерзенне ошуканство, але нездатні написати в своїх кабінетах витвори, сповнені такої приголомшливої душевної правди, якими стали на всі прийдешні часи листи Марії Стюарт; генія, здатного придумати ці листи, спершу ще годилося б знайти. Отже, неупереджений спостерігач може з чистим сумлінням вважати за автора листів і віршів тільки Марію Стюарт, бо ж її завжди тільки біда і внутрішній тиск душі спонукали до поезії, а самі ті листи і вірші слід вважати за надійне свідчення її найтяжчих годин.
Передусім про початок цієї нещасної пристрасті ми знаємо тільки завдяки тому, що Марія Стюарт виказала себе у вірші. Тільки завдяки тим полум’яним рядкам ми знаємо, що це кохання не формувалося повільно, мов кристал, а одразу опанувало жінку, яка ні про що не здогадувалася, і назавжди потягло її за собою. За безпосередній привід правив грубий фізичний акт, напад Босвелла, напівзґвалтування або справжнє зґвалтування. Рядки в сонеті Марії Стюарт осявають пітьму, мов блискавка:
Ми нараз бачимо всю ситуацію. Марія Стюарт вже не один тиждень проводила дедалі більше часу з Босвеллом; він як перший радник держави, як командувач війська супроводив її в подорожах та прогулянках від замку до замку. Але жодної миті не бачила в тому молодому шлюбному чоловікові, якому сама недавно обрала гарну молоду аристократку і в якого була присутня на весіллі, залицяльника; завдяки тому шлюбові вона, безперечно, почувалася вдвічі захищеною і недоторканною для свого вірного васала. Вона простодушно могла їздити з Босвеллом, без ніяких сумнівів перебувати з ним на самоті. Але властиве Марії Стюарт необережне й довірливе чуття безпеки, ця найцінніша риса її характеру, завжди було небезпечним для неї. Можна, мабуть, уявляти собі таку сцену: Марія Стюарт інколи дозволяла собі з Босвеллом ту недбалу довірливість, ту жіночу кокетливу неуважність, що вже ставали згубними для неї в стосунках із Шастеляром і Ріцціо. Можливо, довго перебувала з ним сама в покоях, довірливо розмовляла, коли цього вимагала обережність, жартувала, грала, сміялася з ним. Але Босвелл — не Шастеляр, той романтичний грець на лютні й трубадур, і не Ріцціо, той вискочень-підлабузник, Босвелл — чоловік із гарячими чуттями і твердими м’язами, людина поривів та інстинктів, що не відсахнеться перед жодним зухвальством. Такому чоловікові не можна легковажно кидати виклик, не можна збуджувати його. Він жорстко бере, хапає жінку, що вже давно перебуває в хиткому й дратливому душевному стані, чиї чуття збуджені першою дурнуватою закоханістю, проте не заспокоєні. “Il se fait de ce corps possesseur”: він заскочив її зненацька або зґвалтував її. (Хто може визначити відмінність у такі миті, коли бажання і самозахист сп’яніло зливаються докупи?) Навряд чи можна сумніватися: з боку Босвелла той напад, звичайно, аж ніяк не був спланований наперед, аж ніяк не був реалізацією віддавна притлумленої ніжності, становив лише імпульсивний акт насолоди без ніякого душевного акценту, суто тілесний, суто фізичний акт насильства.
Проте його вплив на Марію Стюарт блискавично приголомшливий. Щось цілковито нове увірвалося, наче буря в її тихе життя: Босвелл зґвалтував не тільки її тіло, а й почуття. В обох чоловіках, п’ятнадцятирічному одруженому хлопчику Франциску II і безбородому Дарнлі, Марія Стюарт досі натрапляла тільки на напівчоловічі характери, на кволого і легкодухого. Для неї вже стало очевидним, що навіть у цій, найінтимнішій сфері вона завжди дарує, великодушно дає щастя, господиня і володарка, і ніколи не була жінкою, яка щось отримує, яку беруть, опановують. А в цьому брутальному акті насильства вона раптом — і її чуття сп’яніло заточуються від цієї несподіванки — зустріла справжнього чоловіка, нарешті такого, що розбив усю її жіночу силу, її сором, гордість, чуття безпеки; нарешті такого, що розкрив її власний і досі не усвідомлюваний гедонічний вулканічний світ. Ще до того, як Марія Стюарт помітила небезпеку, до того, як спробувала чинити опір, вона вже переможена, міцна шкаралуща розбита і буйним потоком, усе пожираючи і спалюючи, тече внутрішній жар. Мабуть, першим почуттям Марії Стюарт під час того нападу був тільки гнів, тільки обурення, тільки люта, смертельна ненависть до солодкого вбивці її жіночої честі. Але одна з найглибших таємниць природи завжди полягає в тому, що полюси крайніх почуттів завжди мають контакт між собою. Як і шкіра, навряд чи здатна розрізнити крайній холод і крайнє тепло, як і мороз, що може пекти, наче вогонь, так і протилежні почуття інколи зненацька поєднуються. В душі жінки ненависть за одну мить може обернутись у кохання, а ображена гордість — у несамовиту покору, її тіло може гострим жаданням хотіти і схвалювати те, що лише секунду тому заперечувало з крайньою огидою. Хай там як, відтоді ця доти більш-менш розважлива жінка стоїть у вогні, горить і згорає дощенту у внутрішньому полум’ї. Всі опори, які доти підтримували її життя, — честь, гідність, пристойність, гордість, упевненість у собі й розум — зламалися; одного разу повалена й кинута, вона прагне лише опускатися нижче і нижче, тільки знову падати і втрачати себе. Нова, невідома насолода опанувала жінку, і вона пожадливо та сп’яніло впивається нею аж до самознищення: Марія Стюарт смиренно цілує руку чоловіка, який знищив гордість її жіночості, і пізнає завдяки цьому новий екстаз остаточного самозречення.