Марія Стюарт

Адже в цій пристрасті є щось страхітливе, те, що надає їй водночас і величі, і моторошності, щось нездоланно страхітливе, тож королева від першої миті знає, що її любовний вибір злочинний і абсолютно безвихідний. Прикрим, напевне, було прокидання вже після перших обіймів, то була мить, як у Трістана, коли коханці, отруєні любовним трунком, позбуваються сп’яніння і обоє згадують, що не живуть самі в нескінченності свого почуття, а пов’язані зі світом, з обов’язком і правом. Прикре прокидання, коли вони знову отямились і побачили в яскравому світлі, якому засліпленню піддалися. Адже вона, що віддалася, — все-таки дружина іншого чоловіка, а він, кому вона віддалася, — чоловік іншої жінки. Це перелюб, подвійний перелюб, який вони скоїли в шаленстві своїх почуттів, а скільки ж днів минуло, чотирнадцять, двадцять чи тридцять, відколи вона сама, Марія Стюарт, як королева Шотландії врочисто видала й підписала едикт, що перелюб та будь-яку іншу форму недозволених насолод у її країні каратимуть смертю. Цю пристрасть ще від першої миті затавровано як злочинну, вона, якщо хоче тривати, може утверджуватись та існувати тільки завдяки щоразу новим злочинам. Щоб мати змогу поєднатися навіки, обоє мають спершу, вдавшись до сили, позбутися хто чоловіка, хто дружини. Це грішне кохання здатне породити тільки отруєний плід, і Марія Стюарт із моторошною виразністю знає з першої години, що відтепер для неї вже немає ні спокою, ні порятунку. Але саме в такі розпачливі миті в Марії Стюарт прокидається остання відвага спробувати навіть щось безглуздо-марне і кинути виклик долі. Вона не ухилятиметься боязливо, не ховатиметься й не шукатиме притулку, а йтиме з піднятою головою шляхом аж до кінця, аж до прірви. Нехай вона втратить усе, — її щастя полягає в муці, що задля нього вона пожертвувала всім.

Entre ses mains, et en son plain pouvoir, 
Je mets mon fils, mon honneur, et ma vie, 
Mon pais, mes subjets, mon ame assubjettie 
Est tout à luy, et n’ai autre vouloir 
Pour mon objet, que sans le decevoir 
Suivre je veux, malgré toute l’envie 
Qu’issir en peut.

У його руки, владу даю я без вагань, 
Я сина, честь, життя прийдешні дні, 
Свою країну, люд і душу у ярмі, — 
Усе йому, не маю інших я бажань, 
А тільки йти за ним, щоб він розчарувань, 
Не знав ніколи, хоч які страшні 
Події статись можуть.

«Хоч які страшні події статись можуть», Марія Стюарт наважиться на шлях у безвихідь. Задля Босвелла вона цілком утратила себе, тіло, душу і долю, але ця безмірно закохана тільки одного боїться ще дужче на землі: втратити його.

Але найстрахітливіше в цьому страхітливому, найтяжча мука в цій муці ще чекає Марію Стюарт попереду. Адже в усій своїй глупоті вона надто прозірлива, щоб не помітити невдовзі, що вона й цього разу знову марнує себе, що чоловік, перед яким палають усі її почуття, аж ніяк не кохає її щиро. Босвелл узяв її, як і багато інших жінок: чуттєво, швидко і брутально. І готовий покинути її не менш байдуже, ніж спроваджував усіх інших жінок після першого охолодження почуттів. Для нього той акт насильства був палкою миттю, швидкою пригодою, і нещасна жінка невдовзі була змушена признатися собі, що цей коханий господар її чуттів аж ніяк не відчуває особливої шаноби перед нею:

Vous m’estimez legiere, que je voy,
Et si n’avez en moy nulle asseurance,
Et soupsonnez mon cœur sans apparence,
Vous meffiant a trop grand tort de moy.
Vous ignorez l’amour que je vous porte.
Vous soupsonnez qu’autre amour me transporte.
Vous despeignez de cire mon las cœur.
Vous me pencez femme sans jugement;
Et tout cela augmente mon ardeur.

Здається вам, як бачу, що я легковажна,
Не впевнені ви в мені, ваші враз вуста
Підозру кажуть, що душа моя пуста.
Що віри я не гідна й жінка неповажна.
Мою ви щиру зневажаєте любов,
Мовляв, хвилює інший мою буйну кров,
А серце моє з воску, — не твердий кристал.
Гадаєте, я розуму не маю, —
Та кривди ці лише розпалюють мій шал.

Але замість гордо відвернутися від невдячного, замість опанувати себе і приборкати, сп’яніла від пристрасті жінка падає перед байдужим навколішки, щоб затримати його. Її колишня зарозумілість просто моторошно обертається в шалене самоприниження. Марія Стюарт благає, просить, вихваляє себе, пропонує себе як товар коханому, що не хоче кохати її. Вона такою повною мірою, аж до останнього приниження втратила чуття гідності, що, колись така королівська, перераховує йому, наче перекупка, яка торгується, все, чим пожертвувала задля нього, і завжди наполегливо — слід навіть сказати: набридливо — запевняє його в своїй рабській підпорядкованості:

Car c’est le seul desir de vostre chere amie,
De vous servier, et loyaument aimer,
Et tous malheurs moins que rien estimer,
Et vostre volonte de la mienne suivre
Vous cognoistrez aveques obeissance,
De mon loyal devoir n’obmettant la science,
A quoy j’estudiray pour tousjours vous complaire.
Sans aimer rien que vous, soubs la subjection
De qui je veux san nulle fiction,
Vivre et mourir.

У подруги вам любої єдине є бажання: 
Служити вам і віддано кохати, 
Всі лиха серцем твердо зневажати 
Й по волі вашій жити без вагання. 
Ви ще побачите, з яким поклонінням, 
З яким чуттям обов’язку і вмінням 
Я вчитимусь завжди подобатись вам, 
Кохаючи лиш вас у відданій покорі, 
Бо тільки задля вас у послуху суворім 
Я жити і вмирати хочу тут і там.

Лякає і приголомшує таке цілковите знищення чуття власної гідності у відважній жінці, яка досі не боялася жодного володаря світу і жодної земної небезпеки, а тепер принизилася до ганебності злісних і заздрісних ревнощів. За якимись ознаками Марія Стюарт, певне, помітила, що Босвелл більш прихильний душею до своєї молодої дружини, яку вона, ні про що не здогадуючись, обрала йому, ніж до неї, і тому не думає бути невірним дружині через зв’язок із королевою. Тож тепер Марія Стюарт намагається — просто страхітливо, що якраз велике почуття здатне зробити жінку дріб’язковою — найбільш нешляхетним, найжалюгіднішим, найзліснішим способом принизити дружину Босвелла. Марія Стюарт має намір подразнити його чоловіче еротичне марнославство, нагадуючи (вочевидь на основі інтимних повідомлень), що обійми його дружини не досить палкі, що вона віддається йому не з усім шалом полум’яної пристрасті, а наполовину вагаючись. Марія Стюарт, колись сама зарозумілість, порівнює, вдаючись до жалюгідного самовихваляння, наскільки більше вона, перелюбниця, пожертвувала — і від чого відмовилася — задля Босвелла, ніж його дружина, що має переваги та задоволення тільки завдяки його величі. Ні, він повинен лишатися коло неї, коло Марії Стюарт, тільки коло неї, і не давати ошукати себе листами, сльозами і благаннями тієї «несправжньої» дружини.