Крики Марії Стюарт стають дедалі розпачливіші. Босвелл повинен її, єдину гідну кохання, не плутати з негідною, нехай він ту відтрутить, щоб пов’язати її з собою, бо вона готова, хоч би що сталося, іти з ним і в житті, і в смерті. Він може вимагати, навколішки благає його Марія Стюарт, від неї все як доказ її вірності та вічної відданості, вона готова пожертвувати всім: родом, домом, майном, короною, честю і своєю дитиною. Все, геть усе він може брати і тримати тільки її, бо вона вся розчинилася в ньому, в коханому.
Світло тепер уперше падає на задній план того трагічного ландшафту. Завдяки надмірним признанням Марії Стюарт сцена стає цілком зрозумілою. Босвелл узяв Марію Стюарт, бо трапилася нагода, взяв, як і багато інших жінок, і на цьому, власне, пригода для нього скінчилася. Натомість Марія Стюарт дісталася йому з усією душею і почуттями, з усім вогнем і екстазом, і хоче тримати його, тримати довіку. Але для щасливого, одруженого і честолюбного чоловіка звичайні любовні стосунки не дуже привабливі. Босвелл у найкращому випадку задля переваг і зручності підтримував би ще якийсь час стосунки з жінкою, яка може надати всі посади й почесті Шотландії, і, можливо, терпів би Марію Стюарт поряд зі своєю дружиною як коханку. Проте для королеви з душею королеви цього не може бути досить, і так само й для жінки, яка хоче не поділяти, а мати, повнячись палкого кохання, того одного тільки для себе. Але як тримати його? Як прив’язати до себе довіку несамовитого й нестримного авантюрника? Обіцянки безмежної вірності та покори можуть нагнати лише нудьгу на такого чоловіка і не дуже приваблювати, він надто часто чув їх від інших жінок. Тільки одна-однісінька ціна здатна вабити цього пожадливого чоловіка, найвища ціна, задля якої так багато інших залицялись і підлещувались: корона. Хоч яким байдужим міг бути Босвелл до перспективи й далі бути коханцем жінки, яку в душі він не любить, надто вже могутню спокусу породжує думка, що ця жінка королева, а він коло неї міг би стати королем Шотландії.
А втім, на перший погляд, ця думка видається безглуздою. Адже Генрі Дарнлі, законний чоловік Марії Стюарт, ще живе, для другого короля немає місця. Проте саме ця безглузда думка — єдина, яка відтоді пов’язує Марію Стюарт і Босвелла, бо вона, нещасна, не має ніякої іншої принади, щоб утримати того, кого годі приборкати. Крім корони, на землі немає нічого, задля чого цей вільний, незалежний і владний чоловік дав би себе купити і дозволив би кохати себе цілковито залежній від нього жінці. І немає жодної ціни, яку сп’яніла жінка, що давно забула про честь, пристойність, гідність і закон, не була б готова заплатити. Навіть якби Марія Стюарт була змушена придбати ту корону для Босвелла, вдавшись до злочину, вона, засліплена нестямним коханням, не боялася б скоїти його.
Як і Макбет, що не мав іншої змоги стати королем, щоб справдити підступне пророцтво відьми, крім кривавого прибирання з дороги всього королівського роду, Босвелл аж ніяк не міг чесним, законним способом стати королем Шотландії. Шлях до корони для нього пролягав тільки через труп Дарнлі. Щоб кров могла поєднатися з кров’ю, треба пролити кров.
Босвелл, безперечно, абсолютно впевнено знає, що від Марії Стюарт годі сподіватися поважного опору, коли після її звільнення від Дарнлі він вимагатиме її руки та корони. Навіть якби виразна письмова обіцянка, яку начебто знайшли у відомій срібній скриньці, в якій Марія Стюарт погодилася «укласти з ним шлюб, незважаючи на всі протести з боку її родичів та інших осіб», була апокрифом чи фальшивкою, то й без листа та печаті Босвелл знав про її цілковиту залежність. Марія Стюарт надто часто нарікала йому, — як і всім іншим, — як тяжко вона страждає від гнітючої думки, що Дарнлі — її чоловік, надто палко в сонетах і, можливо, ще палкіше в деякі миті кохання повідомляла, як тужить за змогою пов’язатися з ним, із Босвеллом, навіки, щоб він не міг задля неї наважитися на крайні заходи, не спробував скоїти найбезглуздіше.
Босвелл, безперечно, подбав і про згоду лордів, принаймні мовчазну. Він знає, що вони всі єдині в ненависті до незручного і нестерпного юнака, який зрадив їх усіх, і для них не може статися чогось кращого, якщо його якнайшвидше приберуть якимсь способом із Шотландії. Босвелл сам був присутнім на дивній нараді, яка відбулася в листопаді в замку Крейґміллар у присутності Марії Стюарт і на якій немов прихованими костями грали в долю Дарнлі. Найвищі достойники держави — Морей, Мейтленд, Арґайл, Гантлі і Босвелл — тоді об’єдналися й запропонували королеві незвичайну оборудку: якби вона надумала повернути в країну вигнаних дворян — убивць Ріцціо Мортона, Ліндсея і Рутвена, — вони б зі свого боку зобов’язалися звільнити її від Дарнлі. Перед самою королевою спершу говорили тільки про законну форму «to make her quit of him”, «позбутися його», тобто про розлучення. Але Марія Стюарт ставить умову: це позбавлення має відбутися у формі, яка, з одного боку, законна, а з другого — не створить ніяких упереджень проти її сина. Відповідь Мейтленда на цю вимогу надто вже туманна, він сказав, що форму і спосіб виконання королева має полишити їм, а вони вже подбають про справу так, щоб її син не зазнав ніякої шкоди, та й Морей, що як протестант був трохи делікатний (“scrupulous”) у цьому питанні, «дивився б крізь пальці». Дивна заява, така дивна, що Марія Стюарт ще раз наголосила, що не слід робити нічого, що «могло б стати тягарем для її честі або сумління». За цими темними словами ховається — і Босвелл був би останній, хто б не помітив — темне значення. Ясно тільки одне: ще тоді всі — Марія Стюарт, Морей, Мейтленд, Босвелл, головні актори трагедії — були єдині в намірі прибрати Дарнлі, і тільки не дійшли згоди, як найкраще вбити його: добротою, спритністю чи силою.
Босвелл як найбільш нетерплячий і сміливий обстоює силу. Він не може і не хоче чекати, бо йому, на відміну від решти, йдеться не тільки про усунення набридливого юнака, а й про успадкування від нього корони і держави. Поки інші лише бажають і чекають, він має діяти рішуче; здається, ніби він потай уже заздалегідь шукав поміж лордів спільників та помічників. Але тут історичний ліхтар знову світить тьмяно, готування до злочину завжди відбуваються в пітьмі або сутінках. Ми ніколи не дізнаємось, скільки лордів і які саме були втаємничені в його наміри і хто з них справді допомагав або потурав йому. Морей, здається, знав про злочин, але не брав участі в ньому, Мейтленд був необережніший. Натомість надійним джерелом є слова Мортона, які він мовив на своєму смертному одрі. Він перший повернувся з вигнання й повнився до Дарнлі, що зрадив його, смертельної ненависті; назустріч йому виїхав Босвелл і відверто запропонував разом убити Дарнлі. Але Мортон після останньої пригоди, коли товариші кинули його напризволяще, став обережний. Він вагається давати згоду і вимагає запоруки. Спершу запитує, чи королева дала згоду на вбивство. Босвелл, навіть не завагавшись, підтверджує, щоб підохотити. Проте Мортон після вбивства Ріцціо знає, як швидко post festum, після події, спростовують усні угоди, і тому вимагає, перше ніж зобов’язатися, письмову згоду королеви, написану чорним по білому. Він хоче мати згідно з добрим шотландським звичаєм справжній bond, який у разі прикрих наслідків можна показати, щоб зняти з себе звинувачення. Босвелл і це пообіцяв йому. Але, зрозуміла річ, він ніколи не може принести той bond, бо майбутній шлюб можливий тільки тоді, коли Марія Стюарт цілковито перебуватиме на задньому плані і зможе вдавати, ніби подія «приголомшила» її.