Отож завдання знову припадає Босвеллу, найбільш нетерплячому і сміливому, і він досить рішучий, щоб самому виконати його. Але все-таки з двозначності, з якою Мортон, Морей і Мейтленд сприйняли його план, одразу відчув, що з боку лордів не слід сподіватися ніякого відкритого опору. Якщо не печаттю і листом, то сповненим розуміння мовчанням і дружнім стоянням осторонь вони дали свою згоду. Відколи Марія Стюарт, Босвелл і лорди дійшли однієї думки, Дарнлі вже ходить у савані на своєму живому тілі.
Тепер усе майже готове. Босвелл уже порозумівся з деякими своїми найнадійнішими поплічниками, під час таємної розмови визначили місце і спосіб убивства. Але для пожертви бракує одного: жертви. Адже Дарнлі, хоч який дурний, певне, туманно здогадувався, що чекає його. Ще кілька тижнів тому він відмовлявся заходити в Голіруд, поки там перебували озброєні лорди; так само і в замку Стерлінґ він уже не почувається в безпеці, відколи вбивці Ріцціо, яких він кинув напризволяще, знову повернулися в країну завдяки неоднозначному едикту Марії Стюарт про помилування. Несхитний супроти всіх запрошень і приманювань, він сидить у Ґлазґо. Там живе його батько, граф Леннокс, там його віддані люди, міцний надійний дім, а про випадок небезпеки, раптом наскочать злісні вороги, в гавані стоїть корабель, на якому можна втекти. А доля, немов прагнучи захистити його в небезпечну мить, ще й послала йому в перші дні січня віспу, а отже, й бажаний привід цілими тижнями лишатися в Ґлазґо, в своєму надійному притулку і порту.
Та хвороба несподівано перекреслила вже досить докладно розроблені плани Босвелла, що нетерпляче чекає в Единбурґу на жертву. З причини, якої ми не знаємо і про яку можна тільки здогадуватись, Босвелл мусив поквапитися зі своїм завданням: може, його підганяло нетерпіння схопитися за корону, може, він цілком слушно боявся, що змову з таким великим числом ненадійних спільників можуть із плином часу виказати, а може, його інтимні стосунки з Марією Стюарт вже почали лишати якийсь слід, — в усякому разі, він уже не хотів чекати довше. Але як хворого й недовірливого виманити на місце вбивства? Як витягти його з ліжка і замурованого дому? Прилюдне запрошення насторожило б Дарнлі, крім того, ані Морей, ані Мейтленд, ані будь-хто інший при шотландському дворі не перебував у досить близьких людських стосунках із гнаним і ненависним, щоб мати змогу спонукати його повернутися добровільно. Тільки одна жінка, одна-однісінька має владу над тим легкодухом. Двічі їй уже щастило зробити покірним своїй волі цього бідолаху, підпорядкованого їй тілом і душею; Марія Стюарт, тільки вона, мабуть, може, вдавши кохання до того, хто не прагне нічого іншого, крім її кохання, виманити недовірливого на шлях згуби. Тільки вона, і тільки вона одна з-поміж усіх людей на землі має змогу вдатися до такого страхітливого ошуканства. А оскільки Марія Стюарт — теж не господиня власної волі, а кориться кожному велінню свого владного господаря, Босвеллу досить лише наказати, і неймовірне, або радше те, чому відмовляються вірити чуття, сталося: 22 січня Марія Стюарт, що вже багато тижнів наполохано уникала будь-якого перебування разом із Дарнлі, їде в Ґлазґо, начебто щоб провідати хворого чоловіка, а насправді щоб із наказу Босвелла виманити його в місто Единбурґ, де бідолаху вже чекає нетерпляче смерть із наточеним кинджалом.
Розділ 12. Шлях до вбивства
Тепер починається найпохмуріша строфа в баладі про Марію Стюарт. Ця поїздка в Ґлазґо, звідки вона привезла свого ще хворого чоловіка, щоб він став жертвою вбивчої змови, — найсуперечливіша дія всього її життя. Завжди неодмінно постає запитання: чи справді Марія Стюарт була постаттю з роду Атрідів, чи була вона Клітемнестрою, що з лицемірною турботою готувала Агамемнону, чоловікові, який повернувся додому, теплу постіль, тоді як Егіст, убивця і коханець, уже стоїть у затінку з нагостреною сокирою? Чи була вона ще однією леді Макбет, що з лагідними та влесливими словами супроводить короля Дункана до ліжка, де його вб’є Макбет; чи була вона однією з тих демонічних злочинниць, що їх крайня пристрасть часто формує саме з найсміливіших і найвідданіших жінок? А чи була просто безвільним створінням брутального сутенера Босвелла й діяла неусвідомлено в трансі даного їй нездоланного наказу, була легковірно-слухняною маріонеткою, що не знала про всі готування до страхітливої події? Чуття спершу несамохіть відмовляються вважати, що там справді існував злочинний намір, відмовляються звинувачувати досі по-людському чутливу жінку в тому, що вона знала про вбивство і допомагала скоїти його. Замість такої інтерпретації поїздки в Ґлазґо завжди і завжди щоразу намагаються знайти якусь іншу, по-людському лагіднішу. Знову і знову відкладають убік свідчення та документи, які звинувачують Марію Стюарт, як невірогідні, й перевіряють зі щирим прагненням переконатися в невинності всі інтерпретації, які виправдовують Марію Стюарт, інтерпретації, що їх знайшли або вигадали її захисники. Але марно! Всі аргументи адвокатів, хоч як палко ми хочемо вірити їм, не мають переконливої сили: ланка цього скоєного вчинку безшовно припасовується до ланцюга подій, натомість кожне виправдна інтерпретація, тільки-но по-справжньому взятися за неї, розсипається в руках.
Адже як можна припускати, ніби сповнена любові турбота пригнала Марію Стюарт до ліжка хворого Дарнлі, щоб витягти його з безпечного притулку і вдома краще піклуватися про нього? Подружжя вже кілька місяців живе немов порізно. Дарнлі всякчас проганяють, щоб його не було в присутності Марії Стюарт, і, хоч як він з усім смиренням благає знову мати змогу поділяти її ліжко як чоловік, йому гостро відмовляють у подружніх правах. Іспанський, англійський і французький посли давно вже пишуть у своїх повідомленнях про відчуження як про незмінний очевидний факт; лорди відверто пропонували розлучення і навіть обдумували потай насильну форму звільнення від шлюбу. Дарнлі і Марія Стюарт живуть у такій байдужості одне до одного, що навіть звістка про небезпечну для життя хворобу Марії Стюарт у Джедбурґу аж ніяк не спонукала ніжного чоловіка поквапитись і провідати вмирущу, для якої вже подбали про останні святі дари. Навіть із найбільшою лупою в цьому шлюбі годі помітити бодай найтоншу нитку любові, бодай один атом ніжності, тому припущення, ніби приводом для тієї поїздки Марії Стюарт було сповнене любові піклування, невірогідне.
Але — і це останній аргумент тих, хто прагне захищати її à tout prix, за всяку ціну — можливо, Марія Стюарт саме цією поїздкою хотіла покласти край прикрій родинній незлагоді? Може, вона, зрештою, поїхала до ліжка хворого тільки на те, щоб примиритися з ним? Але, на жаль, навіть це останнє припущення на користь прихильного тлумачення спростовує один її власноруч написаний документ. За день до від’їзду в Ґлазґо необережна жінка — Марія Стюарт ніколи не думала, що її листи свідчитимуть перед потомками проти неї — в листі до архієпископа Бітона писала про Дарнлі обурливі, сповнені ненависті слова: «Що стосується короля, нашого чоловіка, то знає Господь, як ми завжди ставилися до нього, і не менш відомі Господові і світу його витівки та несправедливі вчинки щодо нас; усі наші піддані бачили їх, і я не сумніваюся, що в своєму серці вони засуджують його за них». Невже так промовляє щирий голос примирення? Невже це думки жінки, яка любить і, сповнена турботи, квапиться до хворого чоловіка? І друга неспростовно обвинувальна обставина: Марія Стюарт рушила в ту подорож не просто з думкою провідати Дарнлі, а потім повернутися додому, а з рішучим наміром одразу привезти його в Единбурґ: тут теж трохи забагато турботи, щоб вона видавалася щирою і переконливою! Адже хіба це не глум над усіма законами медицини і розуму, коли хворого на віспу, що страждає від гарячки, чиє обличчя — суцільний набряк, серед найлютішої зими, в січні, витягають із ліжка і везуть два дні на відкритому возі? Але Марія Стюарт заздалегідь узяла з собою драбинчастий віз, щоб відібрати в Дарнлі будь-яку можливість заперечити і якомога швидше доправити його до Единбурґа, де вже визріла змова про його вбивство.