Але, можливо, Марія Стюарт не знала, — ми завжди ступаємо крок назустріч захисникам Марії Стюарт, бо ж яка відповідальність: несправедливо звинуватити людину в убивстві! — можливо, вона ні сном, ні духом не знала про ту змову? На лихо, навіть у цьому аспекті лист Арчибальда Дуґласа, адресований їй самій, не полишає жодного сумніву. Адже Арчибальд Дуґлас, один із головних змовників, навіть особисто зустрівся з Марією Стюарт під час тієї трагічної подорожі в Ґлазґо, щоб почути її відверту згоду зі змовою про вбивство. Навіть якщо вона тоді відмовилась і не дала ніякої згоди, як дружина, знаючи, що відбуваються такі маневри, могла промовчати про цю пропозицію? Як могла не попередити Дарнлі? І як могла, незважаючи на певну переконаність, що проти нього щось задумують, намовити його повернутися в убивчу атмосферу? В такому випадку мовчання — вже не тільки знання про злочинний намір, а пасивна таємна співучасть, бо хто знає про злочин і не намагається запобігти йому, стає винним принаймні внаслідок своєї байдужості. Найприхильніше, що можна було б сказати про Марію Стюарт, полягає в тому, що вона не знала про запланований злочин, бо нічого не хотіла знати про нього, бо заплющила й відвернула очі, щоб потім мати змогу казати й присягати: я не брала участі в цьому злочині.
Отже, неупереджений дослідник відчуває, що певна співучасть Марії Стюарт в усуванні її чоловіка неспростовна: той, хто прагне вигородити її, може покликатися тільки на зменшену свободу волі цієї жінки, а не на її безневинність. Адже залежна, підпорядкована жінка діє не радісно, не зухвало, не усвідомлено, не з власної волі, а під впливом іншої, чужої волі. Марія Стюарт поїхала до Ґлазґо, щоб заманити Дарнлі додому, не холодно, обраховано, підступно й цинічно, бо вирішальної миті — про це свідчать листи зі скриньки — відчула огиду і жах перед накинутою їй роллю. Звичайно, вона обговорювала з Босвеллом план повернення Дарнлі в Единбурґ, але, як стає очевидним із її листа, дивно, що саме тієї миті, коли вона перебуває на відстані денного переїзду від свого замовника й гіпноз його присутності ослаб, у цій magna peccatrix, великій грішниці, прокидається приспане сумління. На роздоріжжі вчинку людина, яку спонукала до злочину якась таємнича сила, завжди відрізняється від справжнього, злочинного у своїй душі злочинця, а підступний, наперед продуманий злочин — від спонтанного crime passionnel, злочину, скоєного під впливом емоцій, і вчинок Марії Стюарт є, мабуть, одним із найдовершеніших прикладів злочину, який людина скоїла не сама, а внаслідок своєї залежності від іншої, сильнішої волі. Адже тієї миті, коли Марія Стюарт справді має виконати обговорений, схвалений план, коли стоїть навпроти жертви, яку наказано виманити на бойню, в жінці раптом згасає вся ненависть і будь-яке прагнення помсти, первинно людське, властиве її натурі, починає розпачливу боротьбу з нелюдськістю її завдання. Проте запізно і марно: Марія Стюарт у цьому злочині — не тільки мисливиця, яка підступно підкрадається до жертви, а й зацькована дичина. Позаду себе вона відчуває батіг, що жене її вперед. Марія Стюарт тремтить перед сутенерським гнівом свого коханого, раптом вона не доставить йому визначену жертву, і тремтить водночас, щоб унаслідок свого непослуху не втратити його кохання. Тільки те, що безвільна жінка в глибинах душі не хоче коїти свій злочин, що психічно безборонна чинить опір накинутій їй вимушеній дії, — тільки це одне дає змогу якщо не простити цей злочин із погляду справедливості, то принаймні зрозуміти його суто людський характер.
Ту страхітливу подію можна розуміти в такому лагіднішому світлі тільки завдяки відомому листу, який Марія Стюарт написала Босвеллові коло ліжка хворого Дарнлі і який її захисники по-дурному завжди прагнули відкинути: адже тільки цей лист надає огидному злочинові примирливого полиску людяності. Завдяки цьому листу ми, наче крізь шпарину в стіні, маємо змогу побачити страшні години в Ґлазґо. Давно вже минула північ, Марія Стюарт у нічній сорочці сидить у чужій кімнаті за столом. У каміні палахкотить вогонь, несамовито здригаються тіні на високих холодних стінах. Але той вогонь не гріє самотню кімнату й душу, що тремтить від холоду. Плечі абияк одягненої жінки раз по раз здригаються: в кімнаті холодно, вона втомлена, хотіла б заснути і не може, бо всі її чуття збурені та збуджені. Надто багато і надто приголомшливих подій пережила вона в останні тижні, в останні години, ще тремтять і палають її нерви аж до своїх найболючіших закінчень. Сповнена страху перед злочином, але безвільно покірна господареві своєї волі, психічна рабиня Босвелла здійснила прикру подорож, щоб виманити свого чоловіка з певної безпеки на ще певнішу смерть, і це ошуканство їй аж ніяк не полегшили. Ще перед брамою її затримав посланець Леннокса, батька Дарнлі. Старому чоловікові видалося підозрілим, що жінка, яка кілька місяців, повнячись ненависті, уникала його сина, нараз із такою ніжністю квапиться до ліжка, де він лежить хворий. Старі люди передчувають лихо, і, мабуть, пригадав Леннокс, щоразу, коли Марія Стюарт була начебто прихильна до його сина, то завжди тільки на те, щоб, удавшись до лицемірства, здобути якусь перевагу для себе. Марії Стюарт насилу пощастило відбитися від усіх запитань посланця, вона успішно добулася аж до ліжка хворого, що теж прийняв її — надто часто вона влаштовувала перед ним фальшиву виставу — з недовірою в душі. Він одразу хоче почути, навіщо вона привезла драбинчастий віз, у його погляді ще неспокійно блимає підозра. Марія Стюарт була змушена схопити своє серце в залізний кулак, щоб під час таких запитань не виказати себе словом, на якому вона затнеться, не збліднути й не почервоніти. Але страх перед Босвеллом навчив її прикидатися. Руками, що гладять, словами, що лестять, Марія Стюарт мало-помалу приспала недовіру Дарнлі, потихеньку позбавила його тіло власної волі й поставила замість неї свою, сильнішу. Ще першого пополудня половину завдання вже виконано.
А тепер Марія Стюарт сидить уночі сама в темній кімнаті, де холодно й пусто, примарно блимають свічки, і в кімнаті стоїть така німа тиша, що стало чути її найпотаємніші думки й зітхання її розтоптаного сумління. Вона не може спати, не може спочити, в ній озивається безмірна потреба довірити кому-небудь тягар, який пригнічує душу, заговорити до когось у цій останній і нестерпно самотній скруті. А оскільки його немає поблизу, його, Єдиного в світі, кому Марія Стюарт може розповісти про все, чого не повинен знати ніхто, крім нього, — тільки він, і може признатися йому в усьому страхітливому і злочинному, що лякає її, вона бере кілька аркушів і починає писати. То був безкінечний лист. Марія Стюарт не закінчила його ані цієї ночі, ані наступного дня, а дописала лише наступної ночі; тут серед злочину озивається людина зі своїм сумлінням. Цього листа написано в найтяжчій утомі, в крайньому внутрішньому збуренні, там усе сп’яніло і знесилено змішується докупи; дурниці і найглибший сенс, крики, пусті балачки й розпачливі нарікання, чорні думки, немов кажани, літають зиґзаґами одну проз одну. Марія Стюарт то пише про незначущі подробиці, то там із криком випинається біль її сумління, спалахує ненависть, співчуття придушує її, і завжди поміж рядками струмує могутній розжарений щедрий потік кохання до того Єдиного, чия воля опанувала її і чия рука штовхнула її в прірву. Потім Марія Стюарт нараз помічає, що в неї скінчився папір. Але пише далі, тільки далі, бо відчуває, що страх задушить її, тиша роздавить, якщо вона принаймні словами не вчепиться за того, до кого прикута ланцюгом, злочинниця до злочинця, кров до крові. Але, поки перо в тремтячих руках бігає по аркушах, мов тороплене, Марія Стюарт помічає, що все, що вона написала, сказано не так, як вона хотіла б сказати, що вона не має сили приборкати, впорядкувати думки. Вона знає про це якоюсь іншою сферою свідомості і тому благає Босвелла двічі перечитати листа. Але саме тому, що цей лист із трьох тисяч слів задумано й написано не з пильним і ясним розумом, саме тому, що в ньому плутано й затинаючись, немов із заплющеними очима, думки, хитаючись, пронизують одна одну, саме тому він стає таким унікальним документом душевної історії. Адже тут промовляє не свідома людина, а внутрішнє Я в трансі втоми й гарячки, тут промовляє нечутне за інших обставин неусвідомлене, голе, вже не прикрите жодним соромом почуття. Високі голоси і ниці голоси, ясні думки і думки, які Марія Стюарт ніколи не наважилася б висловити в усій їхній правді, зринають навпереміну, свідчачи про нездатність зосередитися. Марія Стюарт повторюється, суперечить собі в написаному, хаотично кришить і змішує все в цих випарах і потерті пристрасті. До нас не доходило ніколи або ж доходило вкрай рідко признання, де був би так досконало розкритий духовний, психічний стан надмірної подразливості під час скоєння злочину, — ні, ані Б’юкенен, ані Мейтленд, жодна з цих просто розумних голів зі своєю освітою та вправністю не могла б так магічно точно вигадати галюцинаційний монолог збуреного серця, страхітливу ситуацію жінки, що, коячи злочин, не знає ніякого іншого способу врятуватися від свого сумління, як писати й писати коханому, щоб утратити себе, забутися, виправдатись і пояснити; що тікає в ту писанину, щоб не чути, як серед тиші несамовито гупає в грудях серце. Ми знову мимоволі думаємо про леді Макбет, як вона так само у вільному нічному вбранні, здригаючись від холоду, ходить у пітьмі по замку, її обступають зусібіч і тиснуть на неї моторошні думки, і в приголомшеному монолозі вона, мов сновида, виказує свій злочин. Тільки Шекспір, тільки Достоєвський здатні так творити, а також їхній високий учитель: дійсність.