Який величний тон, що вражає серце аж до глибин, уже в першому затакті: «Я втомлена і сонна, а проте не можу зупинитися, поки ще є папір... Вибач, коли я пишу так погано, ти повинен здогадуватись про інші половини... І все-таки я рада, що можу писати тобі, тоді як решта спить, бо відчуваю, що не могла б заснути через своє бажання бути, моє дороге життя, в твоїх обіймах». Із неспростовною переконливістю Марія Стюарт зображує, як зрадів бідолаха Дарнлі її несподіваному приїздові, нам здається, ніби ми бачимо його, славного юнака з обличчям, розпашілим від гарячки і червоним від висипу. Він лежав сам, дні і ночі, і йому краялося серце, бо вона, дарма що він підпорядкований їй тілом і душею, відтрутила його й покинула. А тепер вона раптом тут, кохана, молода, гарна жінка, знову сидить, ніжна й лагідна, на його ліжку. У своєму щасті бідолашний дурень думає, ніби йому «сниться», і признається: він «такий щасливий бачити її, що думає, мабуть, помре від радості». Інколи, щоправда, йому ще болісно печуть давні рани недовіри. Надто вже несподіваним видається йому цей приїзд, надто невірогідним, і все ж його серце надто вбоге, щоб уявити собі таке страхітливе ошуканство, хоч як часто його вже ошукували. Адже для слабкої людини дуже солодко вірити й довіряти, а марнославній людині вкрай легко навіяти, що її кохають. Небагато минуло й часу, як Дарнлі вже розм’як, розчулився; знову абсолютно покірний, як і тоді, тієї ночі після вбивства Ріцціо, добрий юнак благає Марію Стюарт простити його за все, що він заподіяв їй. «Так багато твоїх слуг коїли помилки, і ти всіх їх простила, а я ж такий молодий. Ти скажеш, що вже багато разів прощала мені, а я завжди знову коїв помилки. Але хіба не природно, що людина в моєму віці, не маючи доброї поради, двічі або тричі знову помиляється й не дотримує обіцянок і аж потім зрештою сама загнуздує себе завдяки набутому досвідові? Якщо я цього разу прошу твого прощення, то, присягаю, вже ніколи не помилятимусь. І я вимагаю не чого іншого, як того, щоб ми знову могли жити разом у ліжку і вдома як чоловік і дружина, а якщо ти не хочеш, я з цього ліжка вже не встану... Господь знає, як я покараний, що зробив із тебе Бога і не думав ні про що інше, крім тебе».
Завдяки цьому листу ми знову зазираємо в далеку затінену кімнату. Марія Стюарт сидить коло ліжка хворого і слухає цей вилив його кохання, свідчення його смирення. Тепер Марія Стюарт мала б радіти, бо її план удався, вона знову розм’якшила серце простодушного юнака. Але вона надто соромиться свого ошуканства, щоб радіти, під час реалізації запланованого злочину її душить огида перед жалюгідністю своїх дій. Відводячи очі, розгублена й понура, сидить королева коло ліжка хворого, і навіть Дарнлі впадає у вічі, що кохану жінку гнітить щось темне і незбагненне. Бідолашна і зраджена жертва ошуканства ще намагається — геніальна ситуація! — втішити зрадницю і ошуканку, хоче допомогти їй, хоче, щоб вона знову була весела, радісна, щаслива. Дарнлі благає Марію Стюарт провести ніч коло нього в кімнаті, він мріє, бідолашний дурень, знову про кохання і ніжність. Ми приголомшені, відчуваючи через цей лист, як той легкодух знову легковірно чіпляється за Марію Стюарт, як почувається цілком упевненим у ній. Ні, він не може намилуватися нею, незмірно насолоджується радістю оновленої довірливості, якої так довго був позбавлений. Дарнлі просить Марію Стюарт покришити йому м’ясо, говорить та й говорить, і вибовкує в своїй дурості всі таємниці; називає їй імена всіх своїх викажчиків і шпигунів, признається, не здогадуючись, що вона душею і тілом віддана Босвеллу, в своїй смертельній ненависті до Мейтленда і Босвелла. І — тут можна зрозуміти — що з більшою довірою, що з більшою любов’ю він зраджує себе, то важче стає тій жінці зраджувати безпорадного, який ні про що не здогадується. Всупереч своїй волі вона зворушена відсутністю опору з боку своєї жертви, її легковірністю. Марія Стюарт мало не силою змушує себе й далі грати мерзенну комедію. «Ти б ніколи не почув, щоб він розмовляв ще краще і смиренніше, і якби я не знала, що його серце м’яке, наче з воску, і якби моє серце не було мов діамант, ніякий наказ, крім із твоїх рук, не змусив би мене не пройнятися співчуттям до нього». Ми бачимо: Марія Стюарт сама давно вже не відчуває до бідолахи, що з гарячковим, запаленим обличчям дивиться на неї ніжними голодними очима, ніякої ненависті, вона забула все, що цей малий дрібний брехун давніше заподіяв їй, у глибинах душі вона б дуже хотіла врятувати його. Тому, нараз відсахнувшись, скидає всю провину на Босвелла: «Задля своєї помсти я б цього не робила». Тільки задля свого кохання і ні за яку іншу ціну скоїть вона страхітливе, скористається дитячою довірою цього хлопчика, і з неї виривається чудовий обвинувальний крик: «Ти змушуєш мене до такого прикидання, що я сама сповнилася страху та огиди, і спонукаєш мене грати роль зрадниці. Але пам’ятай: якби це не задля покори тобі, я б воліла краще померти. Моє серце спливає кров’ю».
Але залежна людина не здатна боронитися. Вона може тільки стогнати, коли батіг немилосердно жене її вперед. Зі смиренною скаргою Марія Стюарт знову опускає голову перед господарем своєї волі: «Лихо мені! Я ніколи нікого не обманювала, але роблю все по твоїй волі. Пришли мені одне тільки слово, що я маю робити, і, хоч би що сталося зі мною, я слухатиму тебе. Подумай, чи не можна дібрати якийсь прихований спосіб через ліки, бо в Крейґмілларі він має приймати ліки і купелі». Ми бачимо: Марія Стюарт хотіла б придумати принаймні якусь лагіднішу смерть для бідолахи, щоб уникнути звичайного брутального насильства; якби вона не стала, мов не своя, й не залежала так цілковито від Босвелла, якби ще мала трохи сили і бодай одну іскру моральної самостійності, то, відчуваємо ми, врятувала б Дарнлі. Але Марія Стюарт не наважується ні на який непослух, бо боїться втратити Босвелла, якому присягнула, а водночас боїться — геніальна психологія, якої не вигадає жоден письменник, — що Босвелл зрештою може зневажати її саме за те, що вона вдалася до таких жалюгідних оборудок. Марія Стюарт благально підносить руки, мовляв, нехай «він не менше поважає її за те, до чого все-таки сам спричинився», і її душа падає навколішки в останньому розпачливому заклику: нехай усю муку, яку вона терпить тепер через нього, винагородить кохання. «Я жертвую тобі все: честь, сумління, щастя і велич, пам’ятай про це і ніколи не допусти, щоб той нещирий шваґер намовив тебе проти найвірнішої коханої, яку ти коли-небудь мав або матимеш. І не зважай на неї (дружину Босвелла) з її нещирими сльозами, думай тільки про мене і найвідданіші дії, які я терпляче чиню, щоб заслужити її місце, і задля цього я всупереч своїй натурі ошукую всіх. Нехай Господь простить мені й подарує тобі, мій найвірніший друже, все щастя і всю ласку, що їх бажає тобі твоя найвірнопідданніша й найвірніша кохана, яка сподівається, що невдовзі у винагороду за свої муки стане для тебе чимсь більшим». Хто неупереджено чує, як цими словами промовляє змучене і присилуване серце нещасної жінки, той не назве її вбивцею, хоча все, що ця жінка робить у наступні ночі та дні, служить убивству. Адже ми відчуваємо: її воля постала перед у тисячу разів сильнішою супротивною, протилежною волею; можливо, протягом тих годин ця жінка не раз була ближча до самогубства, ніж до вбивства. Але наслідки поневолення згубні: хто позбувся своєї волі, той уже не може обирати свій шлях. Він може тільки служити й коритися. Отож Марія Стюарт, рабиня своєї пристрасті, несвідома і водночас страшенно свідома сновида в полоні свого кохання, хитнулась уперед, у прірву злочину.