Це перекручення фактів, звичайно, надто незграбне, щоб ввести в оману громадську думку. Адже насправді — увесь Единбурґ був за свідка — королева у складі величної процесії, зі смолоскипами, які далеко осявали ніч, покинула самотній будинок у Керк-о’Філді ще об одинадцятій годині вечора. Все місто знало, що вона вже не була з Дарнлі, тож убивці, які чатували в пітьмі, аж ніяк не могли замірятися на її життя, коли через три години висадили будинок у повітря. Крім того, сам той вибух пороху в будинку, був лише оманливим маневром, що мав приховати справжній стан речей, а саме: Дарнлі, напевне, ще раніше задушили вбивці, які вдерлися до будинку, тому очевидна незграбність офіційного викладу подій тільки посилює враження провини.
Але дивно: Шотландія мовчить, тож світ у ті дні дивувався не тільки байдужості Марії Стюарт, а й байдужості всієї країни. Виникає думка: сталося щось страхітливе, щось нечуване в анналах навіть написаної кров’ю історії цієї країни. Короля Шотландії вбито в його столиці й разом із його будинком висаджено в повітря. І що сталося? Місто здригається від хвилювання та обурення? Дворяни й барони приїхали з замків захищати королеву, яка теж начебто опинилася під загрозою? Священики виголошують з амвонів звинувачення, суд ухвалює постанови, спрямовані на викриття злочинців? Замкнули міські брами, арештували й піддали тортурам сотні підозрілих? Закрили кордони, а тіло вбитого провезли по вулицях у жалобній процесії дворян королівства? Поставили катафалк у громадському приміщенні, освітлений ліхтарями і свічками? Скликали парламент, щоб прилюдно обговорювати історію цього жорстокого злочину і чинити суд? Зібралися лорди, оборонці трону, для врочистої присяги переслідувати вбивць? З цього всього нічогісінько, не сталося нічого. Після удару грому запанувала незбагненна тиша. Королева заховалася в своїх покоях замість прилюдно сказати слово. Лорди мовчать. Не ворухнувся ані Морей, ані Мейтленд, ані жоден із тих, хто гнув коліна перед королем. Вони не дорікають за злочин і не уславлюють його, а тихо й небезпечно чекають у пітьмі на дальший розвиток подій; ми відчуваємо, що лордам від того гучного пояснення вбивства короля поки що незатишно, бо більшою чи меншою мірою вони всі знали про нього наперед. А міщани й собі замкнулися з обережності в своїх оселях і лише з вуст до вуст бурмочуть припущення. Вони знають, що дрібноті завжди небажано встрявати в справи великих панів, виявивши таку нескромність, можна легко оплатити чужі рахунки. Тож спершу відбувається точнісінько те, на що й сподівалися вбивці: всі сприймають те вбивство як незначний прикрий інцидент. Мабуть, ще ніколи в європейській історії монарший двір, дворянство, місто не намагалися так тихо й боягузливо пройти, не звернувши уваги, повз убивство короля; хоч як це впадало у вічі, знехтували навіть найпростіші дії для з’ясування злочину. На місці вбивства не відбулося ніякого службового чи судового слідства, не склали протоколу, не написали виразного рапорту, не випустили прокламації, яка дала б змогу зрозуміти безпосередні обставини вбивства; злочин навмисне закутали в пітьму. Не провели ані медичного, ані службового обстеження трупа, тож досі не відомо, чи Дарнлі задушили, закололи або (голий труп із чорним обличчям знайшли в саду) отруїли ще до того, як убивці потім, використавши чимало пороху, висадили будинок у повітря. Щоб не поширювалися чутки і не дуже багато людей мало змогу бачити труп, Босвелл непристойно прискорив похорон. Тільки б швидше під землю Генрі Дарнлі! Тільки б мерщій прикопати всю цю темну справу, перше ніж її сморід підніметься до небес.
Отак і сталося найприкметніше, підтвердивши світові, що цьому вбивству, мабуть, посприяли потай високі руки: Генрі Дарнлі, королю Шотландії, не влаштували належного йому гідного і величного похорону. Не було врочистого прощання з виставленим тілом, не було пишної похоронної процесії, коли б труну, за якою йшла б удова в жалобі, лорди й барони, провезли по всьому місту. Не гриміли гармати і не бамкали дзвони, а труну потай, уночі, привезли до каплиці. Генрі Дарнлі, короля Шотландії, без пишноти й честі, з таким боязливим поспіхом опустили в склеп, немов він сам був убивцею, а не жертвою чужої ненависті й нестримної пожадливості. Отже, ще одна меса і досить! Тепер ця змучена душа вже не порушить миру в Шотландії! Quos deus perdere vult...
Марія Стюарт, Босвелл і лорди прагнули, щоб віко труни закрило і всю цю темну справу. Але, щоб не дати змоги цікавим забагато запитувати, щоб, наприклад, Єлизавета не нарікала, мовляв, нічого не зроблено для розкриття злочину, вирішили вдати, ніби щось таки роблять. Прагнучи уникнути справжнього слідства, Босвелл наказав провести начебто слідство; саме ці невеличкі жести мають справити враження, ніби «невідомих убивць» справді ревно шукають. Щоправда, їхні імена знає все місто: надто багато поплічників брали участь, коли оточували дім, купували великі кількості пороху і в мішках возили туди, щоб не помітили бодай одного з них; та й вартові на брамі пам’ятають, на лихо, точно, кому тієї ночі після вибуху вони відчиняли браму Единбурґа. Але, оскільки коронна рада королеви складається тепер тільки з Босвелла й Мейтленда, співучасника і втаємниченого, тож обом досить лише глянути в дзеркало, щоб знайти призвідців, обидва й далі судомно наполягають на припущенні про «невідомих злочинців» і обіцяють у прокламації дві тисячі шотландських фунтів стерлінгів тому, хто зможе назвати імена злочинців. Дві тисячі шотландських фунтів стерлінгів — чималенька сума для бідного единбурзького міщанина, але кожен знав, що замість двох тисяч фунтів у кишеню йому, коли він почне базікати, миттю встромлять ніж межи ребра. Адже Босвелл одразу запровадив своєрідну військову диктатуру, а його прихильники — borderers — грізно розсипалися по вулицях. Зброя, яку вони тримали на видноті, надто промовисто залякувала кожного, хто б наважився відверто говорити.
Але завжди, коли правду прагнуть приховати силою, правда борониться, вдаючись до хитрощів. Якщо їй не дають змоги сказати слово вдень, вона промовляє серед тихої ночі. Вранці після оприлюднення прокламації на ринковому майдані і навіть на брамі королівського палацу Голіруд знайшли прибиті плакати з іменами вбивць. На тих листівках Босвелл і Джеймс Бальфур, його поплічник, а також слуги королеви Бастіен і Джузеппе Ріцціо були названі як убивці, в інших списках стояли прізвища ще кількох злочинців. Але два імені раз по раз зринали на всіх плакатах: Босвелл і Бальфур, Бальфур і Босвелл.
Якби диявол не опанував цілковито розум Марії Стюарт, якби її шалена пристрасть не змила, мов хвиля, розважливість і здатність міркувати, якби її воля не перебувала в цілковитій залежності, вона б тепер, коли так виразно промовляв голос народу, мала зробити одне: розстатися з Босвеллом. Марія Стюарт, якби в її затьмареній душі був бодай проблиск прозірливості, мала б продемонструвати відчуженість від нього. Мала б уникати всякого спілкування з ним, аж поки якимсь спритним маневром пощастило б «офіційно» засвідчити його невинність, і під якимсь приводом відіслати його від двору. Тільки одного не можна було їй робити: й далі дозволяти в домі короля Шотландії правити чоловікові, якого на вулицях відверто, і тихо, і гучно називають убивцею короля та її чоловіка; а передусім їй не можна було доручати слідство щодо «невідомих убивць» саме йому, кого громадська думка одностайно назвала проводирем убивць. Але Марія Стюарт скоїла ще безглуздіший учинок: на плакатах поряд з іменами Босвелла і Бальфура були названі як спільники двоє її слуг, Бастіен і Джузеппе Ріцціо (брат Давіда Ріцціо). Що було б тепер першим обов’язком Марії Стюарт? Річ зрозуміла, передати обвинувачених суду. Замість цього — тут дурість уже межує з безумством і самозвинуваченням — вона потай звільняє обох зі служби, їм тичуть у руки паспорти і притьмом переправляють через кордон. Марія Стюарт зробила якраз протилежне тому, що мала б зробити задля своєї честі, рятує запідозрених від суду замість передати їх йому, і цим укриванням сама посадила себе на лаву звинувачених. Але дискредитаційного безуму дедалі більшає! Адже ніхто ніколи не побачив, як з очей Марії Стюарт скотилася бодай одна сльозина, вона не замкнулась, як колись, на сорок днів deuil blanc у своїх покоях, — дарма що цього разу мала б усемеро ревніше вдавати жалобу, — а вже десь за тиждень покидає Голіруд і подається в замок лорда Сетона. Вдова жодного разу не спромоглася на звичайний публічний жест двірської жалоби, а ось і остання провокація, кинута, наче рукавичка в обличчя світу: кому вона дозволяє відвідати себе в Сетоні? Джеймсу Босвеллу, чоловікові, чий портрет із написом «Це вбивця короля» роздають тепер на вулицях Единбурґа.