Але Шотландія — не світ, тож якщо лорди, усвідомлюючи провину, і залякані міщани полохливо мовчать і вдають, ніби разом із тілом короля зі світу зникла і всяка цікавість до його вбивства, на монарших дворах у Лондоні, Парижі та Мадриді той страхітливий злочин сприймають аж ніяк не з такою байдужістю. Для Шотландії Дарнлі був лише незручним чужинцем, якого, коли він став набридати, прибрали звичайним способом, а для монарших дворів Європи — це все-таки коронований і помазаний король, член їхньої високої родини, їхнього недоторканного стану, тому його справа — їхня справа. Річ зрозуміла, ніхто ані на дрібку не повірив брехливому офіційному поясненню, і для всієї Європи з першої миті вже немає сумнівів, що Босвелл — проводир убивства, а Марія Стюарт, певне, — його довірена особа; навіть папа і його легат висловили обурення засліпленою жінкою. Але іноземні володарі найдужче переймаються і обурюються, власне, не самим убивством. Адже те сторіччя аж ніяк не було пронизане моральним духом і не вирізнялося делікатним ставленням до життя окремої людини. З часів Макіавеллі політичне вбивство в усіх державах вважали за річ прощенну, майже кожна європейська королівська родина мала в своїх анналах такі вчинки. Генріх VIII не церемонився, коли мав потребу позбутися своїх дружин, Філіп II не хотів би, щоб його запитували про вбивство його рідного сина Дона Карлоса, рід Борджіа, з якого походив і папа, завдячував отрутам певну частину своєї похмурої слави. Але ж ось де відмінність: ті володарі всюди стереглися бодай найменшої підозри про провину чи бодай співучасть; злочин наказували коїти іншим, а самі лишалися з чистими руками. Отже, від Марії Стюарт сподівалися тільки очевидної спроби самовиправдання, і дратувала в ній лише її дурнувата байдужість. Спершу здивовано, а потім уже роздратовано дивляться іноземні володарі на свою нерозумну, засліплену сестру, яка нічогісінько не робить, щоб скинути з себе підозру, і замість, як чинять у таких випадках, повісити й четвертувати кількох малих людей, спокійнісінько гуляє на балу, а за супутника своїх насолод обирає головного злочинця. Зі щирим хвилюванням вірний посол Марії Стюарт повідомляє їй із Парижа про погане враження, яке справляє така пасивна поведінка. «Вас самих тут обмовили, мовляв, ви головна причина цього злочину і самі наказали скоїти його». З відвертістю, яка навіки робить честь цьому служителеві церкви, цей чесний чоловік каже своїй королеві: якщо вона тепер нарешті не покарає це вбивство найенергійніше і найнещадніше, «для вас було б краще втратити життя і геть усе».
Це ясні слова друга. Якби в цієї жінки, що втратила себе в собі, була бодай дрібка розуму, якби в її душі збереглася ще іскра власної волі, вона б мала зосередитись і діяти. Але ще наполегливіше промовляє Єлизавета у своєму листі співчуття. Адже дивний збіг: жодна людина на землі не була така спроможна зрозуміти Марію Стюарт у цій страхітливій кризі й найжорстокішому вчинку її життя, як саме та жінка, яка загалом усе життя була її вкрай затятою суперницею. Єлизавета, певне, дивилась у той злочин, наче в дзеркало, бо точнісінько в такій ситуації, під такою самою і, мабуть, не менш обґрунтованою підозрою перебувала й сама за доби свого палкого кохання з Дадлі-Лестером. Як тут чоловік, так там була незручна дружина, яку треба було усунути, щоб звільнити шлях для шлюбу; знала Єлизавета про те чи ні — цього ніколи не розкриють, — але скоїли такий самий моторошний злочин, одного ранку побачили, що дружину Роберта Дадлі, Емі Робсарт, убили, як і Дарнлі, «невідомі злочинці». Тоді всі погляди, звинувачуючи, одразу звернулися на Єлизавету, як тепер — на Марію Стюарт; ба навіть вона сама, Марія Стюарт, тоді ще королева Франції, легковажно глузувала зі своєї тітки, мовляв, та хоче вийти заміж за «свого шталмейстера (master of horses), що вбив власну дружину». Річ зрозуміла, як тепер у Босвеллі, тоді світ бачив убивцю в Лестері, а королеву вважав за спільницю. Отже, спогад про колись пережиту скруту мав обернути Єлизавету в найкращу, найщирішу порадницю своєї визначеної долею посестри. Єлизавета тоді з розумом і душевною силою врятувала свою честь, бо одразу наказала провести слідство, — звичайно, марне, але все-таки слідство. І остаточно поклала край усім балачкам, відмовивши собі в своєму найпотаємнішому бажанні одружитися з Лестером, що так очевидно для всіх устряв у халепу. Завдяки цьому вбивство перед світом утратило всякий зв’язок із нею; тепер Єлизавета сподівається таких самих дій від Марії Стюарт і бажає їй діяти так.
Лист Єлизавета від 24 лютого 1567 року прикметний ще й тим, що це справді лист Єлизавети, лист жінки, лист людини. «Мадам, — пише вона в тому пронизаному щирим хвилюванням листі співчуття, — я така приголомшена, обурена й налякана страхітливою звісткою про мерзенне вбивство Вашого покійного чоловіка, мого вбитого родича, що я досі навряд чи здатна писати про це, і, хоч як спонукають мене чуття оплакувати смерть такого близького кровного родича, я все-таки не можу, якщо маю щиро висловити свою думку, приховати від Вас, що я більше засмучена через Вас, ніж через нього. О мадам! Я б не діяла як Ваша вірна родичка і щира подруга, якби не завдала собі ще більших мук, сказавши Вам прикрі речі, замість намагатися зберегти Вашу честь, і тому я не можу замовчати від Вас те, про що говорить більшість людей, а саме: що Ви, караючи за цей злочин, хочете дивитися крізь пальці й остерігаєтесь схопити тих, хто здійснив Вам цю послугу, тож створюється враження, ніби вбивці скоїли злочин із Вашої згоди. Благаю Вас, повірте мені, що я за все золото на світі не хотіла б таїти в своєму серці таку думку. Я б ніколи не пустила в своє серце такого лихого гостя, неначе я справді могла б мати таку погану думку про котрогось монарха, і ще меншою мірою — про того, кому бажаю так багато добра, скільки може придумати моє серце або скільки Ви самі могли б собі бажати. Тому я нагадую Вам, раджу Вам і благаю Вас узяти цю справу так близько до серця, щоб Ви не боялися схопити навіть того, хто найближчий до вас, якщо він винен, і щоб Вас ніякі намови не могли утримати від потреби дати світові доказ, що Ви не менш шляхетна володарка, ніж чесна жінка».
Ця дволика натура, мабуть, ніколи не писала щирішого і людянішого листа, який мав би злякати одурманену, немов пістолетний постріл, і нарешті пробудити її до дійсності. Тут знову показано пальцем на Босвелла, знову неспростовно доведено Марії Стюарт, що будь-яка увага до нього ставить на ній тавро спільниці. Але стан Марії Стюарт у ті тижні — ці слова слід повторювати завжди — це стан абсолютної несвободи. Вона так “shamefully enamoured”, безсоромно закохана, що, як пише один зі шпигунів Єлизавети в Лондон, «чули, як вона каже, що кинула б усе напризволяще і разом з ним у самій сорочці пішла б на край світу». Кожна порада натрапляє на глухі вуха, розум не має ніякої влади над буянням крові. Забуваючи сама себе, Марія Стюарт думає, ніби й світ забуде її та її злочин.