У цих обох трагедіях, одній вигаданій, а другій пережитій, приголомшує передусім схожість у перетворенні Марії Стюарт і леді Макбет після скоєного злочину. Леді Макбет раніше була сповненою любові, палкою, енергійною жінкою з сильною волею і великим честолюбством. Вона хоче бачити лише велич свого коханого чоловіка, тож її рука цілком могла б написати рядки з сонета Марії Стюарт: “Pour luy je veux rechercher la grandeur...”
Честолюбство править леді Макбет і за спонуку до злочину, вона діє спритно й рішуче, поки злочин ще є тільки волею, наміром і планом, поки гаряча червона кров ще не потекла їй на руки, не затопила їй душу. Не менш улесливими словами, ніж Марія Стюарт — Дарнлі в Керк-о’Філді, вона заманює Дункана до спальні, де його вже чекає кинджал. Але одразу після злочину вона вже інша, її сила зламана, сміливість знищена. Наче вогонь, горить сумління в живому тілі, з застиглим поглядом, божевільна, блукає вона по кімнатах, пострах для своїх друзів, жах для самої себе. Єдине безумне прагнення отруює її катований мозок: прагнення забуття, хвороблива туга за незнанням про скоєне, за змогою не думати про нього, туга за смертю. Точнісінько така сама й Марія Стюарт після вбивства Дарнлі. Вона нараз перетворилася, змінилася, і навіть риси її обличчя стали такі чужі проти того, яким її личко було раніше, що Друрі, шпигун Єлизавети, пише в Лондон: «Ще ніхто ніколи не бачив, щоб жінка за такий короткий час, і то без тяжкої хвороби, змінилася так, як королева». Марія Стюарт уже анітрохи не скидається на веселу, розважливу, балакучу, впевнену жінку, якою була лише кілька тижнів тому. Вона замикається, ховається, укривається. Можливо, Марія Стюарт ще сподівається, як і Макбет та леді Макбет, що світ мовчатиме, коли вона й сама мовчатиме, і чорна хвиля милостиво прокотиться над її головою. Але, як у п’єсі почали запитувати й тиснути голоси, так і на вулицях Единбурґа вночі під вікнами Марії Стюарт викрикують імена вбивць, Леннокс, батько вбитого, Єлизавета, її ворог, і Бітон, її друг — увесь світ вимагає від неї слова, відповіді та вироку, і мало-помалу її розум каламутиться. Марія Стюарт знає, що має щось зробити, щоб прикрити, виправдати злочин. Але їй бракує сили для переконливої відповіді, бракує розумного облудного слова. Немов у гіпнотичному сні, чує вона голоси з Лондона, Парижа, Мадрида і Рима, які вмовляють, нагадують і застерігають, але не може вирватися зі своєї душевної заціпенілості, сприймає всі ті заклики лише так, як живцем похована чує під землею кроки, безборонна, безсила й розпачлива. Марія Стюарт знає: тепер вона має грати роль удови в жалобі, розбитої розпачем дружини, ридати й нарікати, щоб люди повірили в її невинність. Але в горлі їй пересохло, вона вже не здатна говорити, неспроможна прикидатися далі. Так минають тижні за тижнями, і зрештою Марія Стюарт уже не витримує. Немов дикий звір, що, оточений зусібіч, зі сміливістю, породженою крайнім страхом, обертається проти мисливців, немов Макбет, що, прагнучи мати безпеку, додає новий злочин до злочину, який вимагає помсти, так і Марія Стюарт тепер нарешті вибирається з уже нестерпної заціпенілості. Їй стає цілком байдуже, що думає про неї світ, чи розумне, а чи безглузде те, що вона робить. Тільки б уже не було цієї принишклості, тільки б щось робити, тепер тільки далі й далі і щоразу швидше та швидше, щоб утекти від голосів: і застережних, і грізних. Тільки вперед, лише вперед, тільки не зупинятись і не думати, бо інакше Марія Стюарт була б змушена визнати, що ніякий розум не порятує її. Одна з душевних таємниць завжди полягає в тому, що швидкість на короткий час заглушує страх; немов візник, що, почувши, як міст під його возом тріщить і розпадається, батожить коней, бо знає, що тільки ривок уперед може врятувати його, Марія Стюарт розпачливо жене вперед чорного румака своєї долі, щоб заглушити будь-які думки, розтоптати всі протести. Тільки б більше не думати, нічого більше не знати, нічого більше не чути, нічого більше не бачити, тільки б далі й далі нестися в безумство! Краще жахливий кінець, ніж жах без кінця! Вічний закон: камінь падає дедалі швидше, що ближче підлітає до дна провалля, так і душа діє дедалі швидше й безглуздіше, коли вже не бачить ніякого виходу.
Усе, що робить Марія Стюарт у тижні після вбивства, годі пояснити незатьмареним розумом, бо то був лише результат запаморочення внаслідок безмірного страху. Адже навіть серед свого шаленства вона мала б сказати собі, що назавжди занапастила і знищила свою честь, що її шлюб через кілька тижнів після вбивства, і то якраз з убивцею її чоловіка, вся Шотландія, вся Європа неминуче вважатимуть за нечувану провокацію перед лицем права і звичаїв. Через рік, через два роки прихованого, непомітного життя світ, можливо, забув би про той зв’язок, а з допомогою розумної дипломатичної підготовки можна було б знайти різноманітні причини, чому королева його, саме Босвелла обрала як чоловіка. Тільки одне може і повинно штовхнути Марію Стюарт до загибелі: коли вона, не дотримавши періоду жалоби, з таким провокаційним поспіхом одягає вбивці на голову корону вбитого. Але саме цього, найтяжчого безумства прагне тепер Марія Стюарт із поквапністю, що всім упадає у вічі.
Є тільки одне пояснення такої незбагненної поведінки загалом розумної і більш-менш розважливої жінки: Марія Стюарт перебуває під примусом. Вона вочевидь не може чекати, бо щось не дає їй чекати, бо чекання і зволікання неминуче призведуть до розкриття таємниці, про яку поки що ніхто не знає. Годі знайти якесь інше пояснення її несамовитої гонитви до шлюбу з Босвеллом, — і події підтвердять це припущення, — крім того, що ця нещасна жінка тоді вже знала, що завагітніла. Але вона відчуває в своєму лоні аж ніяк не postumus, аж ніяк не сина короля Генріха Дарнлі, що народиться після його смерті, а плід забороненої, злочинної пристрасті. Але королева Шотландії не може привести на світ позашлюбну дитину, і щонайменше — за обставин коли підозру про її провину або співучасть вогненною фарбою написано на всіх стінах. Адже тоді неспростовно виявиться, як тішилась вона в періоді жалоби зі своїм коханим, і навіть найгірший рахівник по місяцях порахував би, що Марія Стюарт — ганебне і те, і те! — ще до вбивства Дарнлі або одразу після нього вже мала стосунки з Босвеллом. Тільки швидка легітимація через шлюб може врятувати честь дитини і наполовину її власну. Адже на той час, коли народиться дитина, вона вже буде дружиною Босвелла, тож передчасне народження дитини ще можна було б якось виправдати, і все-таки був би на місці чоловік, який дав би дитині ім’я і захищав би її право. Тому кожен місяць, кожен тиждень, на який відкладали шлюб із Босвеллом, був утраченим без вороття часом. Можливо, Марії Стюарт видавалося, — страхітливий вибір, — що жахіття шлюбу з убивцею її чоловіка — не таке ганебне, ніж признання у своєму переступі, коли народиться дитина-безбатченко. Тільки коли припустити як вірогідний цей стихійний примус природи, можна зрозуміти неприродність поведінки Марії Стюарт у ті тижні; всі інші інтерпретації штучні й затемнюють душевну картину. Тільки тоді, коли зрозуміти цей страх, — страх, який відчували мільйони жінок, скільки існує людство, і який спонукав до безумних і злочинних дій навіть найчистіших і найсміливіших з-поміж них, — тільки тоді, коли зрозуміти болісний страх перед розкриттям стосунків Марії Стюарт із Босвеллом унаслідок небажаної вагітності, можна збагнути поспіх її збуреної душі. Це, і тільки це надає певного сенсу безумству її надмірної поквапності й водночас дає змогу кинути трагічний погляд на всю глибину її внутрішньої скрути.