Страхітлива, приголомшлива ситуація, жоден диявол не зміг би вигадати ще жорстокішої. З одного боку, час підганяє, — адже королева знає, що вагітна, — до крайнього поспіху, а водночас цей поспіх робить її співучасницею. Як королева Шотландії, як удова, як пристойна і чесна жінка, яку спостерігає місто, країна і весь європейський світ, Марія Стюарт не може піднести до статусу шлюбного чоловіка таку сумнозвісну й підозрілу постать, як Босвелл. А як безпорадна жінка вона в своєму безвихідному становищі не має, крім нього, іншого рятівника. Вона не може вийти за нього заміж і повинна вийти за нього заміж. Щоб світ не мав змоги здогадатися про цей внутрішній примус до шлюбу, слід вигадати який-небудь інший зовнішній, що бодай трохи пояснюватиме її безумний поспіх. Треба вигадати якийсь привід, що надасть сенс правовому й моральному безумству і примусить Марію Стюарт до цього шлюбу.
Але хто може примусити королеву взяти шлюб із чоловіком нижчого стану? Кодекс честі того часу знав тільки одну можливість: якщо хто-небудь силою позбавить жінку честі, тоді порушник зобов’язаний відновити честь цієї жінки через шлюб. Тільки тоді, якби Марія Стюарт була б як жінка спершу зґвалтована, вона б мала дрібку виправдання свого шлюбу з Босвеллом. Бо тільки так перед народом була б створена ілюзія, ніби вона не виходить заміж із власної волі, а піддається примусу неминучості.
Лише останній безвихідний розпач міг спонукати вигадати такий фантастичний план. Лише безумство могло породити таке безумство. Навіть сама Марія Стюарт, загалом смілива й рішуча у вирішальні миті, відсахується, коли Босвелл пропонує їй цей трагічний фарс. «Я б хотіла померти, бо бачу, що все виходить погано», — пише змучена жінка. Але, хоч би що думали моралісти про Босвелла, він завжди лишається тим самим у своїй розкішній зухвалості відчайдуха. Його не лякає, що він перед усією Європою має грати роль безсоромного негідника, ґвалтівника королеви, вуличного розбійника, який цинічно переступає право і звичаї. Нехай перед ним стоїть навіть відчинена брама пекла, він не той чоловік, що зупиняється на півдорозі, коли йдеться про корону. Немає жодної небезпеки, перед якою він відсахнувся б, і тут нам треба згадати про Моцартового Дон-Жуана, про його зухвалий та відважний жест, яким він викликає кам’яного Командора на смертельну учту. Коло Босвелла тремтить його Лепорелло, його шваґер Гантлі, він щойно за кілька прибуткових маєтків дав згоду на розлучення своєї сестри з Босвеллом. Гантлі, що не такий сміливий, лякає та безумна комедія, він біжить до королеви і намагається відмовити її. Але Босвеллу байдуже, чи ще хтось один стоїть проти нього, бо ж він уже зухвало кинув виклик усьому світу, не лякає його й те, що план нападу, можливо, вже зрадили, — шпигун Єлизавети повідомив про нього в Лондон ще за день до виконання, — він анітрохи не переймається, чи те викрадення вважатимуть за справжнє чи вдаване, якщо це лише наблизить його до мети: стати королем. Босвелл робить те, чого хоче, — нехай навіть проти смерті та чорта, — і має при цьому ще силу поривати за собою незгідних.
Адже з листів зі скриньки ми знову дізнаємось, як розпачливо борониться внутрішній інстинкт Марії Стюарт від суворої волі свого господаря. Вона виразно здогадується, що й цим новим ошуканством вона одурить не світ, а саму себе. Але залежна жінка, як і завжди, кориться чоловікові, якому віддала свою волю. Слухняно, як допомагала викрадати Дарнлі з Ґлазґо, Марія Стюарт із важким серцем готова дати «викрасти» саму себе, і відповідно до складеного плану розіграли сцену за сценою цього зґвалтування за згодою.
21 квітня, лише через кілька днів після здобутого примусом виправдання судом лордів і «винагороди» Босвелла в парламенті, 21 квітня, лише через два дні по тому, як Босвелл у таверні Ейнзлі вичавив із більшості лордів згоду на свій шлюб, і рівно через дев’ять років по тому, як Марія Стюарт, ще напівдитина, вийшла заміж за французького дофіна, вона, досі не дуже дбайлива мати, відчула нагальну потребу провідати в Стерлінґу малого сина. З недовірою приймає її граф Мар, якому доручено захист принца — наступника трону, бо, мабуть, різні чутки дійшли вже й до нього. Марія Стюарт може бачити сина тільки в присутності інших жінок, лорди бояться, що вона може захопити дитину й передати її Босвеллу; всім уже зрозуміло, що ця жінка слухняно кориться кожному, навіть найбільш злочинному наказові свого тирана. В супроводі лише кількох вершників, серед них Гантлі й Мейтленд, безперечно причетних до плану, королева потім повертається назад. Коли вона вже була за шість миль від міста, зненацька численніший від її почту загін вершників із Босвеллом на чолі нападає на її процесію. Річ зрозуміла, ніякої битви не стається, бо Марія Стюарт, «щоб уникнути проливу крові», забороняє своїм вірним супутникам чинити опір. Босвеллу досить узяти за вузду її коня, і вона вже охоче дає себе «полонити» й повести до солодкого любовного арешту в замок Данбар. Одного надто ревного капітана, що привів підкріплення й прагнув звільнити «полонену», якомога швидше спровадили, та й Гантлі з Мейтлендом, що нібито теж зазнали нападу, найлюб’язніше відпустили. Ні з ким не має статися найменшого лиха, тільки вона сама має лишатися в «полоні» коханого ґвалтівника. Понад тиждень «зґвалтована» поділяє ложе осквернителя її честі, а водночас в Единбурзі з летючою квапливістю і щедрими підкупами дбають про розлучення Босвелла на церковному суді з його законною дружиною, і то й на протестантському суді під жалюгідним приводом, мовляв, він чинив перелюб зі служницею, і на католицькому внаслідок запізнілого відкриття, що він зі своєї дружиною Джейн Ґордон споріднений у четвертому коліні. Але зрештою цю темну оборудку провернули. Тепер можна повідомити світові, що Босвелл як зухвалий розбійник напав на невинну королеву й заплямував її своїм несамовитим жаданням; тільки шлюб із чоловіком, що заволодів королевою Шотландії всупереч її волі, міг би відновити її честь.
Це «викрадення» стулено надто вже незграбно, щоб хто-небудь міг щиро повірити, ніби королева Шотландії справді «допустила насильство», навіть іспанський посол, найзичливіший з-поміж усіх, повідомив у Мадрид, що про всю цю оборудку потай домовились. Але диво дивне, саме ті, хто найкраще бачив, що це ошуканство, тепер удають, ніби справді вірять в «акт насильства»; лорди, що вже знову уклали bond про усунення Босвелла, засвідчили майже натхненну злобу, врочисто й поважно сприйнявши комедію викрадення. Нараз зворушливо вірні, вони, страх як обурені, повідомляють, що «королеву країни утримують усупереч її волі, тож честь Шотландії опинилася під загрозою». Тепер лорди раптом знову єдині, щоб як порядні піддані визволити безпорадне ягня з пазурів лихого вовка Босвелла. Адже тепер їм нарешті подаровано давно сподіваний привід ударити, прикрившись патріотичною маскою, військовому диктаторові в спину. Лорди притьмом збираються «визволяти» Марію Стюарт від Босвелла, а отже, й перешкодити шлюбові, якому тиждень тому самі посприяли.
Що ж, для Марії Стюарт не могло бути нічого гіршого, як це раптове й наполегливе ревне прагнення лордів захистити її від «викрадача». Адже цим самим із її рук вибивають карти, які вона так по-шулерському змішала. Оскільки королева насправді не хоче, щоб її «визволяли» від Босвелла, а навпаки, прагне бути довіку пов’язаною з ним, вона змушена спростовувати брехню, ніби Босвелл зґвалтував її. Якщо вчора вона прагнула очорнити його, то сьогодні змушена знову відбілювати, але внаслідок цього пропадає увесь ефект фарсу. Марія Стюарт, щоб її Босвелла не переслідували і не звинувачували, притьмом стає найкрасномовнішим адвокатом свого викрадача. Хоча «до неї поставилися дивно, згодом ставилися так добре, що вона не має ніяких причин для нарікань». Щоб ніхто не надав їй допомоги, «вона була змушена пом’якшити свій початковий спротив і подумати про його пропозицію». Становище жінки, що заплуталась у тернах своєї пристрасті, стає дедалі ганебнішим. Остання оболонка, яка прикривала її ганьбу, лишилася в тих чагарях, а коли вона видерлася з них, то опинилася гола перед глумом світу.