Босвелл — аж ніяк не чоловік, що піддається сентиментальному ошуканству. Як досвідчений моряк, він відчуває в гнітючій тиші наближення бурі. Рішучий, як і завжди, він починає готуватися. Він знає, йому хочуть відібрати життя, тож останнє слово невдовзі скаже зброя, і похапцем збирає всюди вершників та піших воїнів, щоб бути озброєним проти нападу. Марія Стюарт охоче жертвує все, чим ще може пожертвувати, для його найманців, продає прикраси, бере в борг, зрештою навіть — ганьба для шотландської королеви, образа для англійської — наказує розплавити Єлизаветин подарунок хрещенику, золоту хрестильну купіль, тільки на те, щоб виготовити з неї кілька золотих монет і подовжити агонію свого панування. Але лорди гуртуються в дедалі грізнішому мовчанні, немов хмаровиння суне до королівського замку, будь-якої миті може спалахнути блискавка. Босвелл надто добре знає підступність своїх товаришів, щоб довіряти тому спокоєві, знає, що зрадливі готують проти нього удар із пітьми, він не хоче чекати їхнього нападу в неукріпленому Голіруді й тікає 7 червня, рівно через три тижні після весілля, в міцний замок Бортвік, де він знає, що його люди ближчі. Туди, вдавшись до своєрідного останнього заклику, Марія Стюарт скликає на 12 червня своїх “subjects, noblemen, knights, esquires, gentlemen and yeomen”, «підданих, дворян, лицарів, есквайрів, джентльменів і йоменів», у повному озброєнні і з запасом провіанту на шість днів; Босвелл вочевидь планує одним блискавичним нападом розбити всю зграю своїх ворогів, перше ніж вони зберуться.
Але саме ця втеча з Голіруду надає лордам мужності. Вони швидко сунуть на Единбурґ і без опору беруть місто. Співучасник убивства Джеймс Бальфур притьмом зраджує свого товариша й передав ворогам Босвелла неприступний замок, і тепер тисяча або дві тисячі вершників можуть безпечно мчати в Бортвік, щоб схопити Босвелла, перше ніж він підготує свої війська до бою. Проте Босвелл не дає себе зловити, мов зайця, він прожогом вискакує з вікна і тікає вчвал, у замку лишилася тільки королева. Проти своєї монархині лорди спершу не хочуть піднімати зброю і лише намагаються вмовити її зректися Босвелла, чоловіка, який занапастив її. Але нещасна жінка ще досі душею і тілом підпорядкована ґвалтівникові; вночі вона похапцем одягає чоловіче вбрання, сміливо сідає в сідло і скаче без супроводу, лишивши все за собою, в Данбар, щоб із Босвеллом жити або померти.
Один важливий натяк мав би підказати королеві, що вона остаточно пропаща. В день утечі в Бортвік раптом зник “without leave-taking”, не попрощавшись, її останній радник, Мейтленд Лесінґтон, єдиний, що навіть у тижні її засліплення був пов’язаний із нею певною зичливістю. Досить довгий відтинок їхнього лихого шляху Мейтленд пройшов зі своєю господинею, мабуть, ніхто так завзято, як він, не виплітав мережу вбивства для Дарнлі. Але тепер він відчуває гострий вітер проти королеви. Як справжній дипломат, що завжди повертає вітрило до тих, хто має владу, а не до безвладних, він уже не хоче обстоювати програну справу. Під час метушні переселення в Бортвік Мейтленд виводить свого коня з обозу і їде до лордів. Останній пацюк покинув тонучий корабель.
Але Марію Стюарт, цю непоправну жінку, тепер уже ніщо не може ще більше залякати або застерегти. В цій незвичайній жінці небезпека завжди породжує лише несамовиту сміливість, яка надає романтичної краси її найбезумнішим дурницям. У Данбарі, приїхавши туди в чоловічому вбранні, Марія Стюарт не знаходить королівських убрань, обладунку та зброї. Але байдуже! Минули вже придворні звичаї та презентації, тепер ідеться про війну. Марія Стюарт позичає в якоїсь убогої жінки просте поширене в країні вбрання: коротеньку спідничку, червону блузу, оксамитовий капелюшок; нехай у такому вбранні вона видається навіть непристойною, некоролівською, — яке це має значення, якщо тільки можна їхати верхи з ним, поряд із чоловіком, що став тепер для неї всім на землі, відколи вона все втратила. Босвелл швидко збирає свою імпровізовану ватагу. Не приїхав ніхто з закликаних лицарів, шляхтичів і лордів, країна давно вже не слухається своєї королеви, лише двісті найманців з аркебузами виступають як головне військо проти Единбурґа, а вкупі з ними тягнеться абияк озброєна зграя селян і borderers, разом навряд чи більше за тисячу двісті чоловік. Тільки мужня воля Босвелла жене їх уперед, щоб зіткнутися з лордами. Він знає: тільки нерозумна сміливість інколи ще може врятувати там, де розум уже не знаходить виходу.
Обидві ватаги (навряд чи можна назвати їх арміями) зустрілися коло Карберрі-Хілл, за шість миль від Единбурґа. Чисельна перевага була на боці прихильників королеви. Але жоден лорд, жоден з пишних вершників країни не стоїть під виклично розгорнутим прапором королівського лева; крім найманців з аркебузами, Босвелла супроводять лише абияк озброєні й не дуже охочі воювати люди його клану. Зате навпроти них, на відстані не більше півмилі, так близько, що Марія Стюарт може впізнати кожного окремого супротивника, сяйливими лавами вишикувалися на пишних конях лорди, що звикли до битв і радіють їм. Їхній прапор, який вони вперто розгорнули навпроти королівської корогви, дуже дивний. На білому тлі зображено чоловіка, що вбитий лежить під деревом. Поряд із ним стала навколішки дитина, яка підняла руки догори з плачем і словами: «Господи, суди і помстися за мою справу!» Цим прапором лорди, ті самі, які брали участь в убивстві Дарнлі, прагнуть заявити, мовляв, вони месники за смерть Дарнлі й підняли зброю лише проти його вбивці, а не збунтувалися проти королеви.
Яскраво й барвисто майорять обидві корогви на вітрі. Проте немає справжньої сміливості, яка б надихала воїнів обох загонів. Жоден з них не починає нападу й не переходить струмка, що тече між ними, обидва чекають і спостерігають. Нашвидку зібрані прикордонні селяни Босвелла мають небагато охоти дати себе вбити за справу, про яку нічого не знають і в якій нічого не тямлять. Та й лорди ще досі відчувають певну збентеженість, бо ж треба відверто й очевидно, зі списом та мечем виступати проти законної королеви. Позбутися короля внаслідок доброї змови, — а потім повісити кілька бідолах і врочисто заявити про свою невинність, — такі дії в пітьмі не дуже обтяжували сумління лордів. А от серед білого дня з відкритим заборолом нападати на королеву — така дія все-таки прикро суперечить уявленню про феодалізм, який з іще не надщербленою силою панує в тому сторіччі.
Французький посол Дю Крок, що з’явився на бойовищі як нейтральний спостерігач, не міг не помітити браку войовничого завзяття в обох сторін і притьмом пропонує свої послуги посередника. Розгорнули білий прапор парламентерів, і воїни обох загонів, користаючись гарним літнім днем, мирно отаборилися обабіч струмка. Вершники спішилися, піші склали важку зброю й заходились обідати, а Дю Крок із нечисленним ескортом перебрався через струмок і поїхав на пагорб до королеви.
То була дивна аудієнція. Королева, що загалом приймала французького посла завжди в коштовній сукні й під балдахіном, сидить тепер на камені в пістрявому селянському вбранні, коротенька спідничка навіть колін не закриває. Але її гідність і несамовита гордість не менші, ніж якби вона була в монаршому вбранні. Збуджена, бліда й невиспана, Марія Стюарт не здатна опанувати свій гнів. Немов і досі господиня становища, володарка країни, вона вимагає, щоб лорди негайно засвідчили їй послух. Адже вони нещодавно врочисто виправдали Босвелла, а тепер звинувачують його в убивстві. Нещодавно вони самі пропонували його для шлюбу, а тепер оголошують той шлюб злочином. Обурюючись, Марія Стюарт безперечно має слушність, але пора слушності завжди минає тоді, коли вже схопилися за зброю. Поки Марія Стюарт провадить переговори з Дю Кроком, над’їхав Босвелл. Посол привітав його, але не подав руки. Тепер слово взяв Босвелл. Він говорить виразно й відверто, жодна тінь страху не затьмарює його вільний і сміливий погляд, і Дю Крок усупереч власній волі змушений визнати тверду позицію цього відчайдуха. «Мушу признатися, — пише він у своєму повідомленні, — що я побачив у ньому видатного воїна, що впевнено промовляє і вміє відважно, сміливо і вправно керувати своїми людьми. Я не міг не чудуватися йому, бо ж він бачив, що його противники рішучі, а він сам навряд чи може покладатися бодай на половину своїх людей. Проте був абсолютно несхитний». Босвелл запропонував вирішити всю справу двобоєм із будь-яким лордом, що рівня йому. Його справа така справедлива, що Бог, звичайно, буде на його боці. В розпачливій ситуації він був досить веселий, щоб сказати Дю Кроку, що той і сам міг би придивлятися до двобою з якогось пагорба, це стане розвагою для нього. Але королева й чути не хоче про двобій. Вона й далі сподівається, що лорди скоряться їй: невиліковному романтикові завжди бракує чуття реальності. Невдовзі Дю Крок уже бачить, що його спроба марна, шляхетний старий чоловік охоче хотів би допомогти королеві, якій уже сльози бринять на очах, але, поки вона не відступить від Босвелла, немає їй порятунку, а вона не хоче відступати від нього. Отже, прощавайте! Посол чемно вклоняється і їде ступою назад до лордів.