Пора слів минула, тепер має початися битва. Але воїни розумніші за своїх проводирів. Вони бачать, що великі пани по-дружньому спілкуються між собою. Тоді чому вони, злиденні бідолахи, мають убивати одні одних такого гарного й гарячого дня? Воїни, не криючись, зволікають, і Марія Стюарт, дивлячись, як зникає її остання надія, марно благає їх іти в наступ. Але люди вже не слухають її. Зігнана докупи ватага, що вже шість або сім годин тинялася без діла, починає поволі розходитись, а лорди, тільки-но помітивши це, вислали вперед двісті вершників, щоб відрізати Босвеллу й королеві шлях до відступу. Тільки тепер збагнула володарка, що загрожує їм. І як щиро закохана думає не про себе, а тільки про коханого, про Босвелла. Вона знає, що жоден з її підданих не наважиться підняти руку на неї, проте його не щадитимуть, щоб він не вибовкав чимало такого, що запізнілим месникам за Дарнлі аж ніяк не може бути до вподоби. Тому Марія Стюарт — уперше в своєму житті — приборкує свою гордість. Вона посилає до лордів посланця з білим прапором і просить, щоб Керколді Ґрейндж, командир вершників, сам прийшов до неї.
Святоблива повага до освяченого наказу королеви ще зберігає свою силу і магію. Керколді Ґрейндж одразу зупиняє вершників. Їде сам до Марії Стюарт і, перше ніж заговорити, вірнопіддано стає на одне коліно. Він ставить останню умову: нехай королева покине Босвелла і повертається з ними до Единбурґа. А тоді вони дадуть Босвеллу змогу їхати, куди йому заманеться, й не переслідуватимуть його.
Босвелл — чудова сцена, чудовий чоловік! — мовчки стоїть поряд. Він не каже ані слова Керколді, ані слова королеві, щоб не вплинути на її постанову. Відчувалося, що він готовий сам-один рушити на ті двісті вершників, які стояли коло підніжжя пагорба, тримаючи руку на вузді й чекаючи тільки на піднятий меч Керколді, щоб помчати на ворожі лави. Лише почувши, що королева погодилася з пропозицією Керколді, Босвелл підступив до неї і обняв, — востаннє, проте обоє не знали про це. Потім вискочив на коня і пустив його шаленим чвалом, за ним помчало лише кілька слуг. Важкий сон скінчився. Тепер настає остаточне жорстоке прокидання.
Прокидання настало страхітливе й нещадне. Лорди пообіцяли Марії Стюарт, що з почестями привезуть її до Единбурґа, і, мабуть, це справді був їхній щирий намір. Але тільки-но принижена жінка в злиденному запорошеному одязі підійшла до лав найманців, їй назустріч засичав зміїним язиком глум. Поки залізний кулак Босвелла прикривав королеву, народна ненависть, принишкнувши, не озивалася. А тепер, коли її вже ніхто не захищає, вона зухвало і зневажливо ринула на неї. Королева, що капітулювала, для збунтованих вояків — уже не володарка. Дедалі тісніше обступає її ватага, спершу з цікавістю, потім із викликом, зусібіч залунали крики «Спалити блудницю!», «Спалити вбивцю чоловіка!» Керколді марно дістає меча і б’є плазом, це не зараджує, озлоблені знову і знову підступають та вимагають, щоб на знак їхнього тріумфу королева несла попереду корогву з зображенням убитого чоловіка й дитини, яка благає помсти. Від шостої години вечора до десятої, від Ленґсайда аж до Единбурґа триває це покарання шпіцрутенами. З усіх будинків, з усіх сіл напливає народ зглядатися на нечувану картину — зловлену королеву, і тиск цікавого тлуму інколи був такий великий, що лави солдатів розпадалися і вони могли йти далі тільки вервечкою; Марія Стюарт ніколи не переживала ще тяжчого приниження, ніж цього дня.
Але цю горду жінку можна тільки принизити, зігнути її неможливо. Як рана починає пекти тоді, коли забруднена, так і Марія Стюарт відчула поразку тільки тоді, коли її отруїли глумом. Її гаряча кров, кров Стюартів, кров Ґізів, закипіла, і замість по-розумному вдати спокій, Марія Стюарт звинуватила лордів у тому, що народ вітає її ганьбою. Вона накидається на них, мов роздратована левиця, погрожує, що накаже повісити їх і прибити до хреста, а потім раптом хапає за руку лорда Ліндсея, що їхав поряд, і пригрозила йому: «Присягаюсь цією рукою, що зітну тобі голову!» Як і в усі небезпечні миті, надміру подразнена сміливість Марії Стюарт переростає в безумство. Вона відверто випльовує лордам, хоча вони тримають у руках її долю, свою ненависть і зневагу замість по-розумному мовчати або боягузливо підлещуватися до них.
Можливо, ця непримиренність зробила лордів ще жорсткішими, ніж вони спершу намірялися. Адже тепер, збагнувши, що ніколи не дочекаються прощення від королеви, всі вирішили змусити ту свавільну жінку гірко відчути свою безоборонність. Замість провести королеву в Голіруд, її замок, що стоїть за міськими мурами, її примусили — шлях пролягав повз місце вбивства в Керк-о’Філді — заїхати в місто по головній вулиці, яку заполонили цікаві. Там, на Хай-стрит, її завели в дім провоста, немов поставивши до ганебного стовпа. Доступ до Марії Стюарт перекрили, не пустили жодної з її шляхетних дам і служниць. Почалася ніч розпачу. Марія Стюарт уже кілька днів не скидала одягу, зранку й ріски в роті не мала. Від сходу до заходу сонця ця жінка пережила незмірне: втратила королівство і втратила коханого. Надворі під її вікнами, наче перед кліткою, зібралася юрба покидьків, щоб глумитися з беззахисної, нацькована потолоч пронизливо вигукує їй угору образи і лайки, і лорди аж тільки тепер, вважаючи, що вона вже принижена, намагаються вести переговори. Лорди вимагають, власне, небагато. Лише просять, щоб Марія Стюарт остаточно розсталася з Босвеллом. Але ця вперта жінка бореться за програну справу з іще більшою мужністю, ніж за якусь перспективну. Марія Стюарт зневажливо відкидає пропозицію, і навіть один з її противників змушений потім признатися: «Я ще ніколи не бачив сміливішої і відважнішої жінки, ніж королева протягом тієї сцени».
Коли лорди не змогли погрозами змусити Марію Стюарт зректися Босвелла, найрозумніший поміж них спробував удатися до хитрощів. Мейтленд, її давній і загалом навіть вірний радник, удається до витонченого засобу. Він намагається пробудити її гордощі та ревнощі, розповідає, — може, то брехня, а може, правда, що можна знати, коли йдеться про дипломата? — що Босвелл невірний їй і навіть на тижні, коли відбулося їхнє весілля, й далі підтримував ніжні стосунки зі своєю молодою розлученою дружиною, ба навіть присягнув їй, що лише її вважає за свою законну дружину, а королеву — тільки за наложницю. Але Марія Стюарт уже навчилася не вірити жодному з тих брехунів. Ця розповідь тільки посилює її озлоблення, і Единбурґ бачить моторошну виставу, як королева Шотландії за заґратованим вікном у роздертому одязі, з оголеними грудьми і розмаяними косами, немов божевільна, раптом переходить у напад і з істеричними риданнями закликає все-таки приголомшений серед своєї ненависті народ визволити її, бо власні піддані тримають її у в’язниці.