Перша спроба (25 березня) виявилася невдалою, дарма що була добре спланована. Щотижня в човні припливала і відпливала разом з іншими служницями одна праля. Дуґласу пощастило переконати її, і вона погодилася помінятися одягом із королевою. В грубому одязі служниці і з густою вуаллю на обличчі, тож її годі було впізнати, Марія Стюарт успішно пройшла крізь замкову браму, де стояла пильна сторожа. Ось уже човен пливе по озеру, а на березі її має чекати Джордж Дуґлас із кіньми. Аж тут одному човняреві закортіло позалицятися до стрункої і прикритої вуаллю молодої пралі. Він спробував, щоб побачити, чи гарна вона, підняти край вуалі. Марія Стюарт, розхвилювавшись, схопила його руку своїми маленькими, ніжними білими витонченими руками. Проте саме та ніжність, витонченість і незвичайна для пралі доглянутість пальців виказала Марію Стюарт. Човнярі вдарили на сполох і, хоча Марія Стюарт гнівно наказала їм веслувати до берега, знову привезли її у в’язницю.
Про цей випадок одразу повідомили, і нагляд після нього посуворішав. Джорджу Дуґласу вже не дозволяли показуватись у замку. А втім, це не перешкоджало йому бути поблизу від королеви та у зв’язку з нею; як вірний посланець він передавав новини її прихильникам. Адже дивіться: хоч оголошена поза законом і звинувачена в убивстві, королева через рік правління Морея вже знову має прихильників. Дехто з лордів, передусім Гантлі й Сетон, і далі були безумовно віддані королеві, не останньою мірою й через ненависть до Морея. Але, дивна річ, Марія Стюарт знаходить своїх найкращих прихильників саме серед Гамільтонів, які доти були її найлютішими ворогами. Між Гамільтонами і Стюартами існувала, щоправда, прадавня ворожнеча. Гамільтони як другий за могутністю рід завжди заздрили Стюартам, яким належала шотландська корона, і прагнули здобути її для свого клану, і тепер їм раптом усміхнулася можливість через шлюб із Марією Стюарт поставити володарем над Шотландією одного зі своїх. Гамільтони одразу — політика ніколи не мала нічого спільного з мораллю — стали на бік жінки, чиєї страти як убивці вимагали лише кілька місяців тому. Але навряд чи можна припускати, що Марія Стюарт серйозно розглядала думку (невже вона вже забула Босвелла?) про шлюб із котримсь Гамільтоном. Певне, вона дала згоду лише з розрахунку, що це допоможе їй здобути свободу. Джордж Дуґлас, що йому вона теж пообіцяла руку, — зухвала подвійна гра жінки в розпачливому становищі, — править у цій справі за посланця і виконує вирішальні дії. 2 травня все готове, і там, де сміливість займає місце розуму, Марія Стюарт ще ніколи не зазнавала невдачі.
Ця втеча відбулася так романтично, як і личить романтичній королеві. Марія Стюарт або Джордж Дуґлас заручилися серед мешканців замку допомогою малого юнака, Вільяма Дуґласа, що служив там як паж, і проворний, енергійний хлопець вправно виконав своє завдання. Суворий замковий порядок вимагав, щоб під час спільної вечері в замку Локлівен усі ключі від вихідних дверей і брам клали задля безпеки на стіл коло управителя замку, він брав їх із собою на ніч і клав під подушку. Але навіть під час вечері він хотів бачити їх перед собою і мати напохваті, тож і тепер, важкі й металеві, лежать вони перед ним на столі. Накриваючи стіл, малий і метикований хлопець швидко кинув серветку на ключі, а коли застільне товариство, щедро приправивши вечерю вином, безтурботно розмовляло далі, непомітно забрав, прибираючи стіл, разом із серветкою ще й ключі. Далі все відбулося в наперед підготованому поспіху: Марія Стюарт убралася в одяг однієї зі своїх служниць, хлопець побіг тепер уперед, відімкнув двері зсередини й ретельно замкнув їх ззовні, щоб ніхто не міг погнатися за ними, а самі ключі жбурнув у озеро. Перед тим він уже зв’язав докупи всі наявні човни й тепер потягнув їх за своїм човном в озеро, тож гнатися за ними було б годі. Лишилося тільки швидкими рухами весла переправити човен серед теплої травневої ночі до берега, де вже чекали Джордж Дуґлас, лорд Сетон і п’ятдесят вершників. Королева без вагань вискочила на коня і чвалувала цілісіньку ніч до замку Гамільтонів. Разом зі свободою до неї повернулася, прокинувшись, і давня сміливість.
Існує відома балада про втечу Марії Стюарт з оточеними водами замку завдяки відданості одного палкого молодика і жертовності хлопчика, при нагоді цю баладу з усією її романтикою можна прочитати у Вальтера Скотта. Натомість хроністи думають трохи холодніше. Вони вважають, що сувора сторожиха леді Дуґлас аж ніяк не була такою безвинною, як представляла себе і як зображували її, і взагалі тільки згодом вигадала цю гарну оповідку, щоб виправдати недбальство й бажану сліпоту охоронців. Але не слід знищувати легенди, якщо вони гарні. Навіщо затьмарювати це останнє присмеркове романтичне світло в житті Марії Стюарт? Адже на обрії вже постають тіні. Кінчаються пригоди, молода й відважна жінка востаннє збуджує кохання й відчуває його.
За тиждень Марія Стюарт зібрала армію шість тисяч чоловік. Хмари, здається, розвіялися ще раз, Марія Стюарт ще одну мить знову бачить над головою прихильні зорі. Прийшли не тільки Гантлі та Сетони, її давні прихильники, не тільки клан Гамільтонів став до неї на службу, а й, дивна річ, навіть значна частина шотландської аристократії, вісім графів, дев’ять єпископів, вісімнадцять лордів і понад сотня баронів. Дивна річ, а проте аж ніяк не дивна, бо в Шотландії не може бути справжнього володаря без бунту дворян проти нього. Суворість Морея спонукала лордів до непокори: їм краще мати сто разів винну принижену королеву, ніж суворого регента. Та й закордон одразу зміцнив становище звільненої королеви. Французький посол шукає Марію Стюарт, щоб ушанувати її, законну володарку. Єлизавета на «радісну звістку про її втечу» шле до неї свого посла. Незрівнянно міцнішим і перспективнішим стало становище Марії Стюарт за рік ув’язнення, дивовижно перегорнулася сторінка. Але Марія Стюарт, завжди така смілива і войовнича, намагається, немов їй не дає спокою таємний здогад, уникнути вирішення ситуації з допомогою зброї, для неї було б кращим спокійне примирення з братом, невеличкий, тьмяний полиск королівської влади, якщо він тепер надасть його їй, і жінка, яка зазнала тяжких випробувань, лишила б йому владу. Щось у силі, — наступні дні доведуть, — яка жила в ній, поки її насталювала залізна воля Босвелла, немов зламалося, і після всього клопоту, тривог і мук, після всієї несамовитої ворожнечі Марія Стюарт прагне тільки одного: свободи, миру та відпочинку. Але Морей уже не думає ділитися владою. Його честолюбство і честолюбство Марії Стюарт — діти одного батька, і добрий помічник зміцнює його рішучість. Поки Єлизавета шле Марії Стюарт побажання щастя, Сесіл, державний секретар Англії, енергійно напирає зі свого боку, щоб остаточно покласти край Марії Стюарт і католицькій партії в Шотландії. Тож Морей уже не вагається, бо знає: поки ця несхитна на свободі, в Шотландії спокою не буде. Йому кортить назавжди розквитатися з шотландськими бунтівливими лордами і дати їм науку. Зі своєю звичайною енергією він якнайшвидше збирає армію, менш численну, ніж армія Марії Стюарт, але краще керовану і дисципліновану. Не чекаючи підкріплень, він виступає з Ґлазґо. 13 травня коло Ленґсайда відбувся остаточний порахунок між королевою і регентом, між братом і сестрою, між Стюартом і Стюарт.
Битва під Ленґсайдом коротка, але вирішальна. Вона почалася не так, як битва під Карберрі-Хілл, із довгих вагань і переговорів; загони вершників Марії Стюарт одразу помчали в атаку на ворога. Але Морей добре вибрав свої позиції, ворожа кавалерія, перше ніж змогла штурмувати пагорб, була розпорошена щільним вогнем і відкинута назад по всій лінії під час контратаки. За три чверті години все скінчилося. Вдавшись до нестямної втечі, кинувши гармати і триста полеглих, остання армія королеви розбіглася.
Марія Стюарт спостерігала битву з височини і, тільки-но помітивши, що все втрачене, пустилася з пагорба вниз, вискочила на коня й помчала несамовитим чвалом геть у супроводі кількох вершників. Про опір вона вже не думає, її охопила моторошна паніка. Не відпочиваючи, вона шалено мчить уперед першого дня через пасовиська і болота, через ліси й поля, опанована єдиною думкою: тільки б урятуватися! «Я, — писала вона згодом кардиналові Лотаринзькому, — перетерпіла образи, обмови, ув’язнення, голод, холод, спеку, я тікала, не знаючи куди, дев’яносто дві милі по країні, без їжі та відпочинку. Я мусила спати на голій землі, пити прокисле молоко і їсти вівсяну кашу без хліба. Я три ночі жила в країні, мов сова, без жодної служниці, яка допомагала б мені». Саме отак, в образі цих останніх днів, як смілива амазонка, як героїчно-романтична постать лишилася Марія Стюарт у пам’яті свого народу. Нині в Шотландії забули її слабкості та дурниці, простили й вибачили злочин її пристрасті. Лишився тільки цей образ: лагідної жінки, ув’язненої в самотньому замку, а потім ще один образ: сміливої вершниці, яка, рятуючи свою свободу, мчить на спіненому коні серед ночі і радше тисячу разів піде на ризик смерті, ніж полохливо й боязливо здасться ворогам. Марія Стюарт уже тричі тікала вночі: першого разу разом із Дарнлі з Голіруду, другого разу в чоловічому вбранні з замку Бортвік до Босвелла, втретє з Дуґласом із замку Локлівен. Вона тричі рятувала собі свободу і корону такою швидкою відважною втечею. А тепер рятує не що інше, як тільки життя.