На третій день після битви під Ленґсайдом Марія Стюарт доїхала до абатства Дандреннан неподалік від моря. Тут закінчується її держава. Володарку гнали, немов звіра, що тікає, аж до крайніх меж її володінь. Для вчорашньої королеви тепер в усій Шотландії вже немає безпечного місця, вже немає шляху назад; в Единбурзі її чекає невблаганний Джон Нокс і знову-таки глум потолочі, знову ненависть духівництва і, можливо, ганебний стовп і вогнище. Її останню армію розбито, її останню надію знищено. Тепер настає тяжка мить вибору. За нею лежить утрачена країна, куди не веде вже назад жоден шлях, перед нею безкінечне море, що веде до всіх країн. Вона може поплисти морем до Франції, морем до Англії, морем до Іспанії. У Франції її виховали, там вона має друзів і родичів, там живе ще багато людей, які люблять її, поети, які оспівували її, дворяни, які супроводили її; ця країна одного разу вже гостинно приймала її і коронувала з розкішшю та пишнотою. Але саме тому, що Марія Стюарт була там королева, прикрашена всім блиском тієї країни, піднята як найвища над найвищою монархією, вона не хоче повертатися туди як жебрачка, як прохачка в подертому вбранні і з заплямованою честю. Вона не хоче бачити глузливих посмішок сповненої ненависті італійки Катерини Медичі, не хоче брати якусь милостиню або дати себе замкнути в монастирі. А втеча до зимного Філіпа, короля іспанського, теж була б приниженням: святенницький двір ніколи не пробачить, що Босвелл узяв її руку для шлюбу перед протестантським священиком, що вона отримала благословення єретика. Тож лишається, власне, тільки один варіант вибору, що насправді й не вибір, а примус: плисти морем до Англії. Хіба в найпохмуріші дні ув’язнення Єлизавета, підбадьорюючи її, не переказувала, що «вона може завжди покладатися на королеву Англії як на вірну подругу»? Хіба вона не обіцяла врочисто знову утвердити її як королеву? Хіба Єлизавета не прислала їй перстень як знак, який завжди має нагадувати про сестринські чуття англійської володарки?
Але рука, яку одного разу струснуло лихо, завжди хапається не за ті кості. Вирішуючи тепер найважливіше питання, Марія Стюарт, як і під час кожної важливої постанови, вирішує притьмом; не отримавши попередньо ніяких гарантій, ще з монастиря Дандреннан вона пише Єлизаветі: «Ти, моя найдорожча сестро, знаєш, звичайно, про більшу частину моїх нещасливих обставин. Але обставини, які сьогодні спонукали мене написати Тобі, настали так швидко, що чутка про них ще аж ніяк не могла дійти до твого вуха. Тому я повинна якомога коротше повідомити Тобі, що деякі мої піддані, яким я найбільше довіряла і яких піднесла до найвищих посад, схопилися за зброю проти мене і ставилися до мене найнегіднішим чином. Усемогутній розпорядник геть усього визволив мене з жорстокого ув’язнення, яке я терпіла. Але відтоді я програла битву, в якій більшість тих, хто зберігав мені вірність, загинули на моїх очах. Я тепер вигнана зі свого королівства й опинилася в такій скруті, що, крім Бога, маю надію тільки на Твою доброту. Тож я прошу тебе, найдорожча сестро, щоб мене привели до тебе і я могла розповісти Тобі про всі мої справи.
Водночас я благаю Бога, щоб він послав тобі всі небесні благословення, а мені терпіння й розраду, яку я сподіваюся передусім отримати завдяки Тобі, і благаю Тебе про це. Щоб нагадати Тобі про причину, яку я маю покладатися на Англію, я посилаю тобі як її королеві цю прикрасу, цей знак вашої пообіцяної дружби і допомоги. Твоя любляча сестра M. R.».
Швидкою рукою, немов щоб переконати себе, пише Марія Стюарт рядки, які назавжди вирішать її майбутнє. Потім запечатує в листі й перстень і передає те все кінному посланцеві. Але в тому листі запечатано не тільки перстень, а й долю.
Тепер кості вже впали. 16 травня Марія Стюарт сідає на борт малого рибальського судна, перетинає затоку Солвей і ступає на англійську землю неподалік від портового містечка Карлайла. Того дня, коли вирішилася доля Марії Стюарт, їй не виповнилося ще й двадцятьох п’ятьох років, але її справжнє життя вже скінчилося. Все, що світ міг дати їй у достатку, вона пережила й перестраждала, піднялася на всі земні вершини і виміряла всі глибини. За коротенький час, у страхітливій душевній напрузі вона відчула всі протилежності, поховала двох чоловіків, утратила два королівства, пройшла крізь в’язницю, чорним шляхом злочину і знову з новою гордістю піднялася на сходинки трону та вівтаря. Марія Стюарт прожила ті тижні та місяці у вогні, у такому високому й фанатичному полум’ї, що його відблиски сяяли крізь сторіччя. А тепер ця пожежа схитнулася й погасла, і найкраще, що було в Марії Стюарт, уже пожерте, лишилися тільки шлак і попіл, жалюгідні рештки того чудового жару. Як власна тінь, іде Марія Стюарт у присмерк своєї долі.
Розділ 17. Сплетено тенета
Годі сумніватися, що Єлизавета почула звістку про приїзд Марії Стюарт в Англію зі щирою приголомшеністю. Адже цей непроханий візит украй прикро збентежив її. Звичайно, протягом останнього року вона з монаршої солідарності намагалася захистити Марію Стюарт від її бунтівливих підданих. Вона патетично запевняла — папір дешевий, а написані чемні фрази легко збігають із дипломатичного пера — в своєму співчутті, дружбі та любові. Щедро, ох, занадто щедро Єлизавета обіцяла Марії Стюарт, що вона за всіх обставин може покладатися на неї як на вірну сестру. Але Єлизавета ніколи не запрошувала Марію Стюарт до Англії, навпаки, рік у рік завжди перекреслювала можливість особистої зустрічі. І тепер ця набридлива раптом висадилася в Англії, в тій самій Англії, законною королевою якої, як вона ще недавно зарозуміло нахвалялася, є вона сама. Приїхала без попереднього запиту, запрошення або прохання, і перше її слово — це вже посилання на ту давню, суто метафорично висловлену обіцянку дружби. У своєму другому листі Марія Стюарт навіть не обговорює питання, хоче Єлизавета прийняти її чи ні, а вимагає прийняття як свого очевидного права: «Я прошу Вас якомога швидше забрати мене звідси. Адже я в такому стані, що був би жалюгідний не тільки для королеви, а й для звичайної дворянки. Крім свого життя, я не маю нічого, що я могла б ще врятувати, коли першого дня проскакала по луках шістдесят миль. Ви це й самі побачите, коли, як я сподіваюсь, матимете співчуття до мого незмірного лиха».
І справді, співчуття — перший душевний порух Єлизавети. Для її гордості, певне, було величезним задоволенням, що жінка, яку вона прагнула повалити з трону, повалила саму себе, а вона зі свого боку навіть пальцем не ворухнула для цього. Що за видовище для світу, коли вона зможе підняти з колін колись таку горду і, зверхньо поглядаючи, як покровителька, обняти її! Тому перший, слушний інстинкт Єлизавети полягав у тому, щоб великодушно запросити Марію Стюарт до себе. «Я дізнався, — пише французький посол, — що королева на коронній раді з усією силою стала на бік королеви Шотландії і кожному дала зрозуміти, що має намір так її прийняти й шанувати, як відповідало б її давнішій гідності та величі, а не теперішньому станові». Єлизавета з властивим їй гострим відчуттям всесвітньо-історичної відповідальності прагне наполягати на своєму слові. Якби вона дотрималася свого спонтанного імпульсу, то врятувала б Марії Стюарт життя, а собі честь.