Розділ 19. Роки в затінку
Годі знайти ще безнадійнішу тему для зображення, ніж пустоту, годі знайти щось важче для унаочнення, ніж монотонність. Ув’язнення Марії Стюарт якраз і становить таку відсутність подій, таку неприязну, беззоряну ніч. Вирок остаточно зламав величний і гарячий ритм її життя. Рік за роком минають потім, наче хвиля за хвилею в морі, то бурхливо, то знову недбало й тихо, проте вже ніколи не збурюються найдальші глибини, усамітненій не дістається ані щастя, ані муки. Без подій і тому вдвічі незадовільно згасає її колись така палка доля, мертвою, повільною ходою йде і минає двадцять восьмий, двадцять дев’ятий, тридцятий рік життя цієї пожадливої до життя молодої жінки. Потім починається нове десятиріччя, не менш пусте і байдуже: тридцять перший, тридцять другий, тридцять третій, тридцять четвертий, тридцять п’ятий, тридцять шостий, тридцять сьомий, тридцять восьмий, тридцять дев’ятий рік життя, — втомлює навіть ці цифри писати одна поряд з одною. Але їх слід називати, цифра за цифрою, щоб дати змогу здогадатися про тривалість, про тривалість виснажливої і втомливої душевної агонії, бо кожен той рік має сотні днів, а кожен день — забагато годин, і жодна з них не є справді натхненною і радісною. Потім настає сороковий рік, і цю зміну переживає вже не молода жінка, а змарніла і хвора; повільно підкрадаються сорок перший, сорок другий і сорок третій роки життя, потім нарешті не люди, а смерть проймається милосердям і виводить утомлену душу з в’язниці. Чимало змінилося за ці роки, але завжди тільки щось дрібне й незначуще. Інколи Марія Стюарт здорова, інколи хвора, інколи приходять надії і в сто разів більше розчарувань, іноді до неї ставляться трохи суворіше, іноді трохи люб’язніше, іноді вона пише Єлизаветі гнівні листи, іноді знову ніжні, але, по суті, все лишається дратливо і незмінно однаковим, ті самі зачовгані чотки безбарвних годин, що, пусті, прослизають між пальцями. Ззовні змінюється в’язниця, королева тримає Марію Стюарт то в замку Болтон, то в замках Четсворт, Шеффілд, Татбері, Вінґфілд і Фотерінґей, проте тільки назви різні, каміння та стіни, власне, ці всі замки однакові, бо всі обмежують свободу. Зі злобною наполегливістю кружляють навколо цього вузенького кола по широких мінливих шляхах зорі, сонце і місяць, настає день, ніч, місяць і рік; держави гинуть і постають знову, королі приходять і відходять, жінки зріють, народжують і в’януть, за берегами і горами ненастанно змінюється світ. Тільки це одне життя безкінечно перебуває в затінку; відрізане від коріння і стовбура, не дає воно цвіту, і тим паче плодів. Повільно, отруєна трутизною безсилої туги, в’яне юність Марії Стюарт, минає її життя.
Хоч як парадоксально, найжорстокішим у цьому безкінечному ув’язненні було те, що ззовні воно аж ніяк не скидалося на жорстоке. Адже проти брутального насильства гордий дух ще може боронитися, приниження розпалює озлоблення, душа завжди зростає, чинячи несамовитий опір. Тільки порожнеча вбиває душу і висотує з неї всю силу, виснажує її; завжди лише гамівна кімната, в стіни якої годі вдарити кулаками, ще нестерпніша, ніж найміцніший каземат. Жоден батіг, жодна фраза не пече так глибоко високе серце, як зґвалтування свободи з догідливими уклонами й відданими запевненнями в королівському статусі, бо немає страшнішого глуму, ніж глум офіційної люб’язності. Саме оця облудна увага, призначена не живій людині, а її статусу, найтяжче допікала Марії Стюарт, завжди лише шаноблива варта навколо, приховане чатування, почесна охорона “honourable custody”, що з капелюхами в руках і по-рабському опущеними очима мало не наступає їй на п’яти. Адже всі ці роки ні на хвилину не забували, що Марія Стюарт королева, їй забезпечували всі і всі нікчемні зручності, надавали всі дрібні свободи, не давали тільки єдиної, найсвятішої і найважливішої речі в житті: свободи. Єлизавета, перелякано дбаючи про свій престиж гуманної володарки, досить розумна, щоб не ставитися до своєї суперниці мстиво. Ох, вона дбає про свою добру сестру! Коли Марія Стюарт хвора, з Лондона одразу надходять занепокоєні запитання, Єлизавета пропонує їй власного лікаря, висловлює виразне бажання, щоб їжу Марії Стюарт готувала її власна челядь. Ні, ніхто не повинен поширювати ниці чутки, ніби вона намагається отрутою звести зі світу незручну суперницю, ніхто не повинен мати змогу нарікати, ніби вона замикає помазану королеву у в’язниці: лише наполегливо, з невблаганною наполегливістю благала вона свою шотландську сестру жити скільки завгодно в гарному англійському маєтку! Звичайно, для Єлизавети було б затишніше і безпечніше замкнути непоступливу в Тауері замість утримувати її дорогим коштом у замках. Але досвідченіша за своїх міністрів, які завжди наполягали на брутальних засобах безпеки, Єлизавета уникає ганьби ненависті. Єлизавета наполягає: Марію Стюарт слід утримувати як королеву, проте на линві поваги і скуту золотими кайданами. Фанатично ощадлива Єлизавета в цьому єдиному випадку навіть бере гору над своєю господарчою скнарістю, з прокльонами і стогонами вона всі двадцять років засвідчує свою непрохану гостинність, яка коштувала їй п’ятдесят два фунти щотижня. А оскільки Марія Стюарт, крім того, ще й від Франції отримувала щороку пристойну пенсію в тисячу двісті фунтів, їй справді не доводилося бідувати. В усіх тих замках вона могла жити як володарка. Їй не забороняли ставити балдахін із короною в залі для прийнять, тож вона кожному відвідувачеві могла навіч продемонструвати: тут живе, дарма що полонена, королева. Марія Стюарт їсть лише зі срібного посуду, її кімнати освітлюють дорогими восковими свічками в срібних підсвічниках, підлоги вкривають турецькі килими, тоді вкрай коштовні; її домашня обстава така пишна, що кожного разу потрібні десятки запряжених четвериком коней возів, коли її майно перевозять із замку до замку. До своїх послуг Марія Стюарт має навколо себе цілий гурт почесних дам, покоївок і камеристок; у найкращі часи не менше п’ятдесятьох чоловік супроводять її, цілий мініатюрний двір із дворецьким, священиком, лікарем, секретарем, скарбником, камердинером, гардеробником, кравцем, шпалерником, куховаром; скупа володарка країни розпачливо намагається зменшити його, а Марія Стюарт захищає його з озлобленою впертістю.
Про те, що для поваленої володарки не передбачали ніякої жорстоко-романтичної в’язниці, свідчив від самого початку вибір людей, яким доручали постійний нагляд за нею. Джордж Талбот, граф Шрузбері, — справжній аристократ і джентльмен. До червня 1569 року, коли Єлизавета обрала його, цього чоловіка ще можна було б назвати й щасливим. Він мав великі земельні володіння в північних і центральних провінціях, мав дев’ять власних замків, спокійно жив собі як князь у своїх маєтках у затінку історії, поодаль від посад і обов’язків. Політичне честолюбство ніколи не надокучало цьому багатому чоловікові, він поважно й задоволено жив своїм життям. Борода йому вже ледь посивіла, він уже думав, що може спочивати, як раптом Єлизавета обтяжила його огидною службою: наглядати за її честолюбною і озлобленою внаслідок несправедливості суперницею. Ноулз, попередник Талбота, радісно й полегшено зітхнув, тільки-но призначили графа Шрузбері, а в нього самого забрали ту небезпечну справу: «Присягаю Господом на небі, я б краще зазнав покарання, ніж далі виконував цю службу». Адже ця “honourable custody” — невдячна служба, права і межі якої визначені вкрай туманно, і двозначність такого завдання вимагає незмірного такту. З одного боку, Марія Стюарт — королева, а з другого — таки не королева, вона, як кажуть, гість, а по суті, таки ув’язнена. Тому Шрузбері як джентльмен повинен засвідчувати їй як володарці всю шанобу та ввічливість, а як довірена людина Єлизавети має водночас обережно обмежувати Марії Стюарт усяку свободу. Шрузбері — її начальник, а проте може ходити перед королевою тільки з зігнутими колінами, він має бути суворим, але під маскою покори повинен бути гостинним господарем і водночас усякчас наглядати за гостею. Цьому вже самому по собі непевному становищу надала ще більшої прикрості його дружина, поховавши вже трьох чоловіків, вона тепер доводить до розпачу четвертого ненастанними нашіптуваннями, бо інтригує то на користь Єлизавети, то проти неї, то на користь Марії Стюарт, то проти неї. Нелегке життя для порядного чоловіка поміж трьох збуджених жінок, одній він підданий, із другою пов’язаний, а до третьої прикутий невидними тяжкими ланцюгами: власне, всі ті п’ятнадцять років бідолаха Шрузбері був не охоронцем, а в’язнем разом із Марією Стюарт, тож навіть на ньому справдився таємний проклін, що ця жінка готує лихо кожному, на кого натрапить на своєму трагічному шляху.