Для цієї останньої боротьби, боротьби аж на ножах, Марія Стюарт ще потребує останньої енергії. У неї мають відібрати ще одну, вже останню надію. Ще раз, і то найглибше, її мають образити, щоб вона зосередила свою наймогутнішу силу. Адже Марія Стюарт завжди знаходить свою величну відвагу й нескуту рішучість тільки тоді, коли все втрачене або видається втраченим. Вона завжди стає героїчною перед безнадійним.
Остання надія, яку ще мають вирвати з душі Марії Стюарт, — це надія на порозуміння з сином. Адже всі ті пусті, мерзенні, позбавлені подій роки, коли Марія Стюарт тільки чекає й чує, як навколо неї глухо шурхотять години, наче пісок, що сиплеться з муру, який розкришується, підростає дитина, дитина її крові. Марія Стюарт покинула Якова VI ще немовлям, коли поїхала зі Стерлінґу, а Босвелл перед брамою Единбурґа оточив її зі своїми вершниками й повіз із собою до згуби; за ті десять, п’ятнадцять, сімнадцять років, які минули відтоді, нетямуще створіння стало дитиною, хлопчиком, юнаком і майже чоловіком. У своїй крові Яків VI має чимало рис своїх батька-матері, але вони дуже змішані та приглушені, це дитина з дивною вдачею, незграбним язиком, що затинається, важким, дебелим тілом і несміливою, полохливою душею. На перший погляд цей хлопчик видається ненормальним. Він цурається всякого товариства, лякається кожного розкритого ножа, боїться собак, його манери незграбні і грубі. Передусім у ньому годі помітити що-небудь від витонченості, від природної привабливості матері, він не має ніяких музичних здібностей, не любить музики, не танцює, не здатний провадити люб’язні легкі розмови. Зате напрочуд легко вивчає мови, має добру пам’ять і навіть певний розум і наполегливість, якщо це служить його особистій вигоді. На лихо, його характер обтяжений нешляхетною натурою батька. Від Дарнлі він успадкував легкодухість, нечесність і ненадійність. «Чого можна сподіватися від такого дволикого хлопця!» — розлютилась одного разу Єлизавета; як і Дарнлі, хлопець абсолютно покірний кожній сильнішій волі. Цьому невеселому егоїстові цілковито чужа будь-яка великодушність серця, його постанови визначає лише зимне показне честолюбство, а його холодне ставлення до рідної матері можна зрозуміти тільки тоді, коли вважати, що він повністю перебуває по той бік усякої сентиментальності та поваги. Він вихований у колі найлютіших ворогів Марії Стюарт, латину йому викладав Джордж Б’юкенен, чоловік, який написав “Detectio”, сумнозвісний памфлет про вбивство, спрямований проти його матері; про ув’язнену в сусідній країні жінку він чув від нього навряд чи щось інше, як те, що вона допомогла прибрати його батька, а в нього, коронованого короля, заперечувала право на корону. Отже, хлопцеві змалку втовкмачили, що він має дивитись на матір як на чужу жінку, як на перешкоду, яка прикро стоїть на шляху його жадання влади. Навіть якби в Якова VI якесь дитяче чуття тужило за тим, щоб нарешті побачити жінку, яка подарувала йому життя, пильність англійських і шотландських охоронців перешкодила б будь-якому зближенню між двома в’язнями: Марією Стюарт, в’язнем Єлизавети, і Яковом VI, в’язнем лордів і того чи того регента. Вряди-годи, але дуже рідко за ті довгі роки, йде лист туди або туди. Марія Стюарт посилає подарунки, іграшки, а одного разу навіть маленьку мавпочку, проте більшість її листів і повідомлень були не прийняті, бо вона в своїй упертості не могла наважитись дати рідному синові титул короля, а лорди всі листи, адресовані Якову VI просто як принцу, відсилали назад як образливі. За межі байдужих, офіційних відносин мати і син не виходять, поки в ньому і в ній жадання влади промовляє владніше, ніж голос крові, поки Марія Стюарт наполягає на тому, що тільки вона королева Шотландії, а він — що тільки він король.
Зближення могло б початися тільки тоді, якби Марія Стюарт уже не наполягала на нечинності коронування сина, яке провели лорди, і була готова відступити йому певне право на корону. Річ зрозуміла, вона навіть тепер ще не думає віддати свій титул королеви й остаточно зректися трону. З короною на помазаній голові вона хоче жити і вмерти, але ціною свободи тепер уже була б готова принаймні поділити титул зі своїм сином. Марія Стюарт уперше думає про компроміс. Нехай він править і називається королем, якщо їй лише дозволять і далі зватися королевою, якщо знайдуть для неї якусь форму, щоб тихим полиском честі позолотити зречення! Мало-помалу починаються таємні переговори. Але Яків VI, що йому барони ненастанно погрожують обмежити свободу, веде їх як холодний рахівник. Цілком безсоромно він провадить переговори водночас на всі боки, використовує Марію Стюарт проти Єлизавети, Єлизавету — проти Марії Стюарт, одну релігію проти другої, байдуже продає свою прихильність тому, хто найбільше запропонує, бо йому йдеться не про честь, а тільки про те, щоб бути королем Шотландії і водночас забезпечити собі наступність на троні Англії; він хоче стати спадкоємцем не однієї з тих двох жінок, а обох. Він готовий лишатися протестантом, якщо це дає йому вигоду, а з другого боку, схильний стати католиком, якщо йому дадуть за це кращу ціну, — атож, щоб тільки швидше стати королем Англії, сімнадцятирічний хлопець навіть не відсахується від огидного плану пошлюбити Єлизавету, зів’ялу жінку, на дев’ять років старшу за його матір і її найлютішого ворога та суперницю. Для Якова VI, сина Дарнлі, всі ці переговори — холодні арифметичні приклади, натомість відгороджена від реального світу Марія Стюарт, що вічно будувала собі ілюзії, вже жаріє і береться вогнем в останній надії стати вільною через порозуміння з сином і все-таки лишитися королевою.
Але Єлизавета вбачає для себе небезпеку в єднанні матері і сина. Такого не повинно статися. Єлизавета швидко нападає на ще тонке павутиння переговорів. Із властивим гострим і цинічним поглядом на людей вона знає, де можна схопити того несталого хлопця: за його людські слабкості. Єлизавета посилає молодому королю, що до нестями полюбляє лови, найкращих коней і псів. Підкуповує його радників і зрештою пропонує — а це вирішальний аргумент з огляду на постійний брак грошей на шотландському дворі — щорічну пенсію п’ять тисяч фунтів стерлінгів; крім того, зберігає вже перевірену приманку наступності на англійському троні. Як і здебільшого, гроші забезпечують перемогу. Поки Марія Стюарт, ні про що не здогадуючись, провадить марні дипломатичні переговори і з папою та Іспанією вже розробляє плани католицької Шотландії, Яків VI спокійнісінько підписує з Єлизаветою союзний договір, у якому докладно сказано, які гроші та вигоди дає йому ця нечиста оборудка, проте аж ніяк немає сподіваного пункту про свободу для його матері. Ув’язнену не згадано жодним рядком, вона цілковито байдужа синові, відколи вже нічого не може запропонувати йому: через голову матері, наче її вже й на світі немає, син порозумівся з її найлютішим ворогом. Нехай тепер жінка, яка подарувала йому життя і вже нічого не може дати йому, тримається поодаль від його життя! Тієї миті, коли був підписаний договір і славний син уже має в своєму домі гроші й собак, нараз урвали переговори з Марією Стюарт. Навіщо тепер люб’язність у ставленні до безвладної? За дорученням короля склали суворий лист про відмову, в якому грубим канцелярським тоном раз і назавжди заперечено і титул Марії Стюарт, і її права королеви Шотландії. Тепер після держави, корони, влади і свободи бездітна суперниця відібрала в Марії Стюарт ще й останнє: рідного сина. Тепер Єлизавета нарешті остаточно помстилася.
Цей тріумф Єлизавети став смертельним ударом для останніх мрій Марії Стюарт. Після того, як від неї відкаснулися чоловік, брат, піддані, тепер від неї відступив останній, рідний син її крові, і вона стоїть абсолютно самотня. Її розчарування не менш безмежне, ніж обурення. Тепер вона вже не зважатиме! Не зважатиме ні на кого! Син зрікся її, тож тепер вона зрікається сина. Він продав її право на корону, тож тепер вона продає його право. Називає Якова VI невдячним виродком, неслухняним і кепсько вихованим, проклинає його й повідомляє, що в своєму заповіті відмовить йому не тільки в шотландській короні, а й у праві на наступність на англійському троні. Краще нехай корона Стюартів замість того єретичного і зрадливого сина дістанеться якомусь іноземному володареві. Марія Стюарт рішуче пропонує Філіпу II спадкове право на Шотландію і Англію, коли він скаже про свою готовність воювати за її свободу й остаточно принизити Єлизавету, цю вбивцю всіх його надій. Чого варта для неї країна, чого вартий син! Тільки б жити далі, далі бути вільною і перемагати! Тепер Марія Стюарт уже не боїться, навіть найсміливіше для неї вже не досить сміливе. Тому, хто втратив усе, нема чого втрачати.