Але це все, що видається вже останнім трагізмом, лише лагідні страждання проти жорстоких мук, яких у ті дні завдали бідолашним молодикам, що жертовно важили життя задля Марії Стюарт. Світову історію завжди пишуть тільки несправедливо й асоціально, бо вона майже завжди зображує лише скруту могутніх, тріумф і трагізм монархів цієї землі. Проте байдуже мовчить про інших, малих людей у пітьмі, наче страждання і муки одного земного тіла не такі самі, як іншого. Бебінґтон і дев’ятеро його спільників — хто знає, хто називає ще й сьогодні їхні імена, тим часом як долю королеви увічнено на незліченних сценах, у книжках і картинах! — зазнали за три години страхітливих тортур більше фізичних мук, ніж Марія Стюарт за двадцять років свого нещастя. Відповідно до закону їм мала бути призначена лише смерть на шибениці, але творцям змови цього видається замало для тих, кого вони підбурили до змови. Разом із Сесілом і Волсінґемом сама Єлизавета — ще одна темна пляма на її честі — визначає, що страта Бебінґтона і його спільників має бути подовжена витонченими тортурами до тисячократної смерті. Шістьох цих побожних молодиків, серед них двох майже хлопців, які не скоїли нічого, крім як дали кілька шматків хліба своєму приятелеві Бебінґтонові, коли той, утікаючи, попросив їсти перед їхнім домом, спершу, щоб задовольнити вимогу закону, на мить повісили, а потім живцем розрізали, щоб увесь сатанізм варварського сторіччя відлютував на їхніх чутливих, несказанно стражденних тілах. Огидна різницька робота ката відбувається з моторошною ретельністю. Жертв сікли по-живому тілу так повільно і спричиняючи такий біль, що навіть покидьків лондонської потолочі опанував жах, тож муки іншим жертвам наступного дня були змушені скоротити. Місце страти ще раз було затоплене кров’ю і жахом через жінку, якій доля дала магічну силу вабити до згуби щоразу нову молодь. Ще раз, але востаннє! Бо тепер величний танок смерті, що почався з Шастеляра, вже закінчується. Тепер уже ніхто не прийде жертвувати собою задля її мрії про владу і велич. Тепер вона сама стане жертвою.
Розділ 22. Єлизавета проти Єлизавети
Нарешті досягнуто мети. Марія Стюарт потрапила до пастки, дала “consent”, зробила себе винною. Тепер Єлизаветі, власне, нема чим перейматися, за неї вирішує і діє правосуддя. Боротьба протягом чверті сторіччя скінчилася, Єлизавета перемогла і може тепер радіти, як і народ, що галасливо й натхненно святкує на вулицях Лондона порятунок володарки від смертельної небезпеки й тріумф протестантської справи. Але до кожної осягненої мети таємничим чином завжди домішується гіркота. Саме тепер, коли Єлизавета могла б ударити, їй затремтіла рука. Заманити необережну в пастку було в тисячу разів легше, ніж тепер убити безборонну і скуту. Якби Єлизавета хотіла насильством прибрати з дороги незручну ув’язнену, то давно б уже мала для цього сотні непомітних можливостей. Ще п’ятнадцять років тому парламент вимагав дати Марії Стюарт останнє попередження сокирою, а Джон Нокс зі свого смертного одра заклинав Єлизавету: «Якщо не відрубати коріння, на гіллі знову будуть бруньки, і то швидше, ніж можна уявити собі». Але вона завжди відповідала йому: «Ви не можете вбити пташку, що, тікаючи від яструба, залетіла до вас». Але тепер уже немає ніякого іншого вибору, крім помилування або смерті, тепер нарешті перед Єлизаветою вимогливо стоїть потреба вирішити, яку королева завжди відкладала, хоча вона невідкладна. Єлизавета здригнулася перед нею, вона знає, які страхітливі й навряд чи передбачувані наслідки матиме її вирок. Ми, люди сьогодення, навряд чи можемо відчути значущість і революційність постанови, яка тоді похитнула всю ще чинну світову ієрархію. Адже покласти голову помазаної королеви під сокиру означало не менше, ніж показати доти покірним народам Європи, що можна судити й монарха, страчувати його, він аж ніяк не є недоторканним, і тому в постанові Єлизавети йдеться не про смертну людину, а про ідею. Цей прецедент, що одного разу коронована голова вже впала на ешафот, сотні років має правити за засторогу всім королям землі; не було б страти Карла I, онука Марії Стюарт, без покликання на цей приклад; знову-таки, не стратили б Людовіка XVI і Марію Антуанетту, якби не доля Карла I. Зі своїм широким поглядом, із сильним чуттям людської відповідальності Єлизавета трохи здогадується про незворотність своєї постанови, вона вагається, зволікає, коливається, відкладає і відсуває. Ще раз, і то гостріше, ніж будь-коли давніше, в ній починається боротьба розуму проти почуття, боротьба Єлизавети проти Єлизавети. Боротьба людини з власним сумлінням — завжди приголомшливе видовище.
Поставши перед цим розколом свого бажання і небажання, Єлизавета прагне востаннє уникнути неминучого. Вона завжди відсувала від себе постанову, завжди знову тримала її в своїх руках. Останньої години вона ще раз спробувала скинути з себе відповідальність і перекласти її на Марію Стюарт. Єлизавета пише їй листа (він не зберігся), в якому наполегливо радить, щоб вона в приватній формі написала виразне зізнання про свою участь у змові, як королева королеві, тож у такому разі вона постане перед її особистим судом, а не перед публічним судом.
Ця пропозиція Єлизавети і справді становила єдине можливе вирішення, яке можна було б знайти ще тепер. Тільки воно могло б урятувати Марію Стюарт від приниження публічного слухання, засудження і страти. Для Єлизавети воно знову-таки означало незмірну гарантію, бо внаслідок власноруч написаного компрометувального зізнання незручна претендентка немов тримала б себе під моральним арештом. Марія Стюарт тоді, ймовірно, могла б спокійно й далі жити десь у пітьмі, безборонна внаслідок свого зізнання, а Єлизавета спокійно жила б у сяєві на вершині свого владарювання. Ролі були б розподілені на довгий час, Марія Стюарт і Єлизавета вже б не стояли в історії поряд одна з одною і одна проти одної, а винна стояла б навколішки перед тією, що простила, помилувана — перед рятівницею свого життя.
Але Марія Стюарт уже не хоче, щоб її рятували. Її найдужчою силою завжди була гордість, тож вона зігне коліна радше перед ешафотом, ніж перед покровителькою, краще безглуздо брехати, ніж виразно признатися, краще загинути, ніж принизитися. Вона знає, що як володарка програла, на землі їй лишилася тепер тільки одна можливість засвідчити свою силу: довести несправедливість Єлизавети, своєї суперниці. Оскільки Марія Стюарт живою вже не може зашкодити своєму ворогові, вона рішуче хапається за останню зброю: зробити Єлизавету винною перед світом як жорстоку монархиню і присоромити її своєю славетною смертю.
Марія Стюарт відштовхнула подану руку, і тепер Єлизавета, відчуваючи тиск Сесіла й Волсінґема, змушена йти шляхом, що, власне, ненависний їй. Щоб забезпечити правові основи для запланованого судового процесу, спершу скликали коронних юристів, а коронні юристи майже завжди покірно схилялися до тієї постанови, якої вимагав той або той коронований володар. Вони ревно перерили історію, шукаючи прецедентів, чи вже коли-небудь піддавали королів справжньому судові, щоб звинувачення не було надто вже очевидним розривом із традицією, не становило novum, чогось нового. Але приклади, які вони нашкрябали, жалюгідні: Каетан, дрібний тетрарх за доби Цезаря; не менш невідомий Ліціній, шваґер Константина, зрештою, Конрадин фон Гогенштауфен і Джованна Анжу, королева неапольська, — це єдині володарі, що, як можна було довести, загинули внаслідок судового вироку. В своїй запопадливій ревності юристи зайшли навіть так далеко, що визнали зайвим дворянський суд, який запропонувала Єлизавета, бо ж заявили: оскільки «злочин» Марії Стюарт стався в Стаффордширі, досить поставити її перед судом присяжних того графства. Але такий демократичний судовий процес аж ніяк не підходить Єлизаветі. Вона дотримується форм, вона хоче, щоб онуку Тюдорів і доньку Стюартів усунули справді по-королівському, з гідністю й честю, з пишнотою та розкішшю, з усією повагою і шанобою, яка належить володарці, а не внаслідок вироку кількох селян і крамарів. Єлизавета гнівно напустилася на надміру запопадливих: «Воістину гарний був би цей суд над принцесою! Я вважаю за слушне, щоб уникнути такого безглуздя (засудження судом дванадцятьох присяжних), доручити розгляд такої важливої справи достатньому числу шляхетних осіб і суддів цієї країни. Адже ми володарки і на сцені світу стоїмо на очах усього світу». Єлизавета хоче для Марії Стюарт королівського процесу, королівської страти, королівського похорону і тому скликає дворянський суд, обраний з-поміж найкращих і найшляхетніших людей країни.