У середу 1 лютого 1587 року в парку Ґринвічу адмірал Говард раптом викликав до себе державного писаря Дейвісона — Волсінґем мав щастя або розум бути того дня хворим — і наказав одразу піти до королеви і принести на підпис смертний вирок Марії Стюарт. Дейвісон узяв написаний рукою самого Сесіла документ і передав його разом із низкою інших паперів королеві. Але дивна річ, Єлизавета, велика акторка, раптом, здається, аж ніяк не квапиться підписувати. Вдає байдужість, розмовляє з Дейвісоном про геть далекі речі, визирає у вікно, чудуючись ясності зимового ранку. Лише потім цілком принагідно запитує Дейвісона: невже вона справді забула, що виразно наказала йому принести смертний вирок, — а він, власне, й приніс його. Дейвісон відповів, що документи на підпис, серед них і той, про який лорд Говард згадував окремо, принесено. Єлизавета бере аркуші, але стережеться перечитувати їх. Швидко підписує один за одним, серед них, зрозуміла річ, і смертний вирок Марії Стюарт; здається, Єлизавета з самого початку мала намір удавати, ніби вона через недбальство підписала серед інших паперів, ні про що не здогадуючись, і вбивчий документ. Але в цієї мінливої жінки вітер змінює напрям завжди несподівано. Наступна мить уже зраджує, як вона добре усвідомлювала свої дії, бо недвозначно пояснює Дейвісону, що вона тільки тому так довго вагалася, щоб усім стало очевидно, як неохоче вона дала свою згоду. Але тепер нехай він занесе підписаний смертний вирок лорду-канцлеру, щоб той поставив на ньому велику державну печать, але щоб ніхто інший не знав про це, а потім нехай передасть “warrant”, «розпорядження» особам, які мають виконати його. Це доручення зрозуміле й не лишає Дейвісону ніякої змоги сумніватися в рішучій волі Єлизавети. Про те, якою мірою Єлизавета давно вже змирилася з цією думкою, свідчить ще переконливіше та обставина, що вона тепер холодно і ясно обговорює з Дейвісоном усі подробиці. Страта має відбутись у великій замковій залі, відкритий двір або внутрішній двір видаються їй не досить підходящими. Крім того, Єлизавета наполегливо вимагає тримати в таємниці від усіх факт підпису смертного вироку. Коли після довгих мук знайдено вирішення, на серці завжди стає легше. Тож і Єлизаветі підвищує настрій нарешті здобута впевненість; вона просто задоволена, бо жартівливо каже Дейвісону, що біль від цієї звістки, напевне, вб’є Волсінґема.
Дейвісон тепер вважає, — і це можна зрозуміти, — що справу закінчено. Він уклоняється і йде до дверей. Але насправді Єлизавета ніколи не вирішувала щось однозначно і ніколи якась справа в неї не закінчувалася насправді. Від дверей вона гукнула Дейвісона назад, веселий настрій, справжня чи вдавана рішучість нерішучої жінки вже цілковито зникли. Єлизавета неспокійно походжає по кімнаті. Може, все-таки є якийсь інший шлях? Зрештою, “members of the Association”, «члени асоціації», склали присягу вбити кожного, хто брав участь у змові проти неї. А оскільки Еймієс Політ і його помічник у Фотерінґеї, обидва — члени тієї асоціації, то чи не був би це їхній клятий обов’язок — виконати цю дію і позбавити її, королеву, ганьби публічної страти? Нехай усе-таки Волсінґем, просить Єлизавета Дейвісона, напише їм обом і викладе цю думку.
Добрязі Дейвісону мало-помалу стає незатишно. Він непомильно відчуває, що королева вже вирішила справу і все ж не хоче мати з нею нічого спільного; мабуть, він уже шкодує, що при цій такій важливій розмові немає жодного свідка. Але що йому лишається робити? Доручення зрозуміле. Дейвісон спершу йде до державної канцелярії й дає поставити печать на смертному вироку, потім іде до Волсінґема, що на основі пропозиції Єлизавети одразу написав бажаного листа Еймієсу Політу. Королева, пише Волсінґем, із жалем помітила певний брак завзяття в ньому, бо ж він з огляду на небезпеку, яку Марія Стюарт становила для Її Величності, «сам і без дальших доручень» не дібрав якогось способу усунути Марію Стюарт. Він міг би взятися за це усування з чистим сумлінням, бо ж склав присягу асоціації, і отак позбавив би королеву тягаря, бо ж її небажання проливати кров загальновідоме.
Той лист навряд чи міг дійти до Еймієса Політа, а відповідь із замку Фотерінґей аж ніяк ще не могла прийти, як у Ґринвічі знову помінявся вітер. Наступного ранку, в четвер, у двері Дейвісона постукав посланець із запискою від королеви: якщо він ще не передав смертний вирок лорду-канцлеру, щоб той поставив печать, то нехай і не передає, аж поки вона знову поговорить із ним. Дейвісон притьмом біжить до королеви і пояснює, що одразу виконав її наказ, на смертному вироку вже стоїть печать. Єлизавета видається невдоволеною. Вона мовчить, але не дорікає Дейвісону. А передусім ця двозначна жодним словом не дає протилежного доручення, не каже повернути їй документ із печаттю. Лише знову нарікає, що той тягар завжди звалюють на її плечі. Схвильовано ходить по кімнаті. Дейвісон чекає, чекає на постанову, на доручення, на ясне і виразне слово. Але Єлизавета раптом виходить із кімнати, не давши ніяких розпоряджень.
Знову сцена шекспірівського формату, яку Єлизавета грає перед очима цього єдиного глядача, ми знову думаємо про Ричарда III, коли він нарікає Букінґему, що його ворог живе, а проте не дає виразного наказу вбити його. Той самий ображений погляд Ричарда III, бо ж його васал розуміє його і водночас не хоче розуміти, побачив і нещасний Дейвісон. Бідолашний писар відчуває, що опинився на ковзкому ґрунті, й робить розпачливі намагання триматися за когось іншого: тільки б не брати на себе самого таку страхітливу всесвітньо-історичну відповідальність! Він шукає спершу Геттона, друга королеви, й описує йому своє вкрай прикре становище: Єлизавета доручила йому довести смертний вирок до виконання, але з усієї її поведінки він тепер виснував, що вона згодом хотіла б заперечити той двозначно сформульований наказ. Геттон надто добре знає Єлизавету, щоб не прозирнути її подвійну гру, але теж не має ніякого бажання казати Дейвісону виразне «так» або «ні». Тепер уже кожен скидає відповідальність, немов м’яч, на іншого. Єлизавета скинула її на Дейвісона, Дейвісон намагається передати її Геттону. А Геттон і собі чимшвидше йде на розмову з державним секретарем Сесілом. Той теж не хоче робити цю справу своєю і скликав на наступний день своєрідну таємну державну раду. Запрошено тільки найближчих друзів і довірених осіб Єлизавети: Лестера, Геттона і сімох інших аристократів, які, близько спілкуючись із Єлизаветою, напрочуд добре знали її ненадійність. На цій нараді вперше пролунала виразна заява: Єлизавета, одностайно стверджували всі, з огляду на свій моральний авторитет намагається уникнути враження, ніби страта Марії Стюарт відбулася з її ініціативи. Вона прагне, щоб створити собі алібі, постати перед очима світу як «приголомшена» виконаним вироком. Отже, обов’язок її вірних слуг — теж грати ролі в цій комедії й виконати начебто супроти волі королеви те, чого насправді вона вимагає від них. Річ зрозуміла, відповідальність за це бажане нібито перевищення влади велика, тож тягар щирого або вдаваного гніву королеви не повинен падати на когось одного. Сесіл пропонує, щоб вони всі разом дали наказ про виконання страти, а потім усі разом узяли на себе й відповідальність за цю дію. Лорда Кента і лорда Шрузбері обрали як людей, які мали наглядати за виконанням смертного вироку, а секретаря Біла з належними інструкціями послали у Фотерінґей. Тепер та начебто провина лежить на всіх десятьох учасниках державної ради, що перевищенням своїх повноважень (якого потай вимагала Єлизавета) нарешті зняла «тягар» із пліч королеви.
Однією з суттєвих рис, притаманних Єлизаветі, є загалом цікавість. Вона завжди прагне знати все і знати одразу, що відбувається навколо її замку та в усій державі. Але як дивно: цього разу вона не запитує ані Дейвісона, ані Сесіла, ані будь-кого іншого, що тим часом відбувається з підписаним смертним вироком Марії Стюарт. У ці три дні вона, здається, цілковито забула про той єдиний клопіт, що вже кілька місяців щогодини займав її думки. Єлизавета немов напилася води з Лети, бо ця важлива справа, здається, безслідно зникла з її думок. І навіть наступного ранку, в неділю, коли королеві передали відповідь Еймієса Політа на її пропозицію, вона цілковито обминає мовчанням дальшу долю підписаного смертного вироку.