Це були радше велетенські ворота, аніж двері. Інкрустовані дорогоцінним камінням і сріблом, вони з холодною величчю виблискували, прогинаючись усередину просторої сяючої синьої зали.
Захоплива велич! Те, що він бачив зараз, скидалося на казкове царство. Як можуть поруч уживатися такі протилежні архітектурні шедеври, як суперурбаністичний мегаполіс і цнотливий спокій архаїчного каменя? Марк ніяк не міг цього збагнути. Хоча і подумав про те, що вони можуть бути зовсім не поруч, адже пам'ятав, як потрапив сюди з Альфи.
Кам'янисті стіни у залі переливалися синьо-голубим сяйвом. Через усю залу протягнулися два ряди високих, химерно обтесаних вгорі й при основі, колон, які ніби росли із каменю. Вони дуже скидалися на дорійські колони давньогрецького храму: такі ж потужні, із прорізаними жолобками і круглими важкими капітелями подушок. Прямуючи за гномами і минаючи чергову колону, Маркус звернув увагу на флуоресцентних метеликів, що літали всередині кожної. Їх були сотні, а може, й тисячі. Мерехтливе сяйво від них обережно торкалося дорогоцінного каменю і срібла, що ними рукою талановитого майстра були викладені стіни і двері. Це надавало їм такого гармонійного блиску, який можна було б порівняти із віртуозною грою на скрипці. Марковому захопленню не було меж. Йому здавалося, що він знову повернувся у дитинство до бабусі, яка йому на ніч розповідала чарівні казки, а він, засинаючи, потрапив в одну з них.
— Маркусе, — раптом ткнув його ліктем Ілларіус, показуючи поглядом угору.
Підвівши погляд, Марк побачив, що склепіння зали, скрізь змережене неймовірним малюнком із виноградоподібної лози, стало ворушитися, немов живе. Стало якось не по собі. Однак гноми продовжували іти, не проявляючи жодних ознак хвилювання, навіть не звертаючи уваги на це.
— Якась дурня! — сказав Ілля, коли замість стелі над головами у них повисло чорне ніщо, а за якусь мить знову з'явилося колишнє склепіння.
Хлопці заспокоїлися і нарешті помітили, що гноми ведуть їх до довгого овального стола зі скла чи, може, кришталю, який стояв на чорному кам'яному підвищенні. Обабіч нього, у бік зали, стояло кільканадцять таких же прозорих стільців. Посередині стояло велике різьблене крісло, що скидалося на крижаний трон снігової королеви.
Враз гноми вишикувалися перед Марком та Ілларіусом, і головний з них урочисто повідомив:
— Вельмишановний Маркусе Великий! Хранителі Зеленоводдя вітають Вас із поверненням і бажають Вам легкого переходу і адаптації. А ми, — тут усі гноми низько вклонилися, — вдячні за честь супроводжувати Вас сюди.
І перш ніж Марк подумав, що напевне теж мав би їм подякувати, вони зникли за ще одними дверима зали зліва позаду столу.
— А що ми маємо тепер робити?! — раптом схаменувся Марк, але гномів вже не було.
— Ти взагалі розумієш хоч щось? — голосно запитав Ілларіус.
— Ага! Я нічогісінько не розумію. Тут взагалі все таке дивне. Мені бракує слів. Просто дах їде! — здивовано звівши брови, сказав Марк.
— Ну, дахи у нас не їздять. У Зеленоводді такого не буває, — не зрозумів Ілля.
— М-гу, ну значить це вже я поїхав. Як же тут не з'їхати з глузду, коли у тебе стеля під ногами, а підлога над головою. А коли ти ідеш направо, то виявляється, що насправді ти прямуєш у протилежний бік, — констатував факти Марк.
— A-а! Їхати дахом означає втрачати розум, тобто божеволіти, а я подумав… — і Ілларіус весело розреготався.
Марк теж розсміявся. Вони присіли на край підвищення, на якому стояв стіл, і реготали, штовхаючи один одного.
Вони й не підозрювали, що крім них у залі ще хтось є. І ці «хтось» пильно спостерігали за ними…
— Слухай, а поясни-но мені, як це ти піднявся із провалля, коли ми сюди ішли, — раптом пригадав Ілларіус.
— А я й сам не знаю. Це так несподівано сталося: я просто став падати. Ну, я вже маю досвід у таких справах, — далі на веселій хвилі продовжував Марк.
— Так, авжеж: діра Вічності, — підтримав, усміхаючись, Ілля.
— Отже, лечу я вниз і думаю, куди я потраплю цього разу… Взагалі я раптом збагнув, що занадто довго падаю і що коли я нарешті впаду, то не зможу дізнатися, де я був перед цим. Може, взагалі мені наснилося? А якщо я сплю, то легко можу управляти подіями у своєму сні. І мені спало на думку, що уві сні я вмію літати. І тут мені здалося, що від мене відв'язався той тягар, що ніс мене донизу, і… Це було значно легше, ніж я собі уявляв, — закінчив розповідь Марк.
— Нічого собі! — захоплено вигукнув Ілля.
— У ньому поволі пробуджуються його здібності, — сказала дама у срібній мантії, яка сиділа крайньою з лівого боку столу.
— Занадто повільно, — стримано зауважив сивобородий старець з правого боку стола, — а його невичерпні таланти необхідні вже зараз!
— Шановний Максімусе, ви забуваєте, що усі в Зеленоводді розкриваються поступово. Різкий розвиток можливостей може призвести до внутрішнього зриву і психологічно…
— Так-так, мила Перселіно, я це знаю. Та він — не звичайна дитина, наскільки я розумію, а… — і старець лукаво поглянув на жінку, яка сиділа на троні посеред них.
Та мовчки спостерігала за дітьми і вдавала, що не слухає суперечки. Запала тиша, і вони знову звернули свої погляди на Марка та Ілларіуса.
— Ти знаєш, — продовжував Марк, — мені якось дивно, що гноми залишили нас тут самих. Хтось мав би нас тут чекати?!
— Так, у Зеленоводді суворо заборонено гаяти час — це один із наших основних законів, але ми з тобою потрапили у таке чудернацьке, я би сказав, казкове місце, що боюся, що це — поза межами наших країв, — висловив свої міркування Ілларіус. — Ось глянь: чи ти коли-небудь бачив, щоб стелі зникали? Або зустрічав де таких метеликів?!
— Ну, можливо, зникнення склепіння і можна пояснити якимись фокусами, а от метеликів-світлячків я досі не бачив. Подивися-но тільки, який стиснений простір там усередині колони — це ціле квіткове поле, — Марк потягнув Іллю за рукав ближче, щоб роздивитися, що ж там таке і як воно там існує.
— Вони нас навіть не помічають, — сказала ще одна дама із гострим довгим носом, яка сиділа з того ж боку, що й старець, який одразу ж її підтримав, ритмічно похитуючи головою.
— Ну, те, що Ілларіус Непереможний, — він підкреслив другу частину імені, — нас не бачить, я це можу зрозуміти. Але Маркус Великий?!
— Так-так, — підхопила знову гостроноса дама, — вони теревенять про усілякі дурниці, не аналізуючи того, що з ними відбувається і куди вони потрапили. Вони не мислять глибоко і цим схожі на звичайнісіньких дітей.
— Я маю сміливість зауважити, що перебування Маркуса Великого поза межами Зеленоводдя негативно вплинуло на формування його особистості, — і старець, відчувши вагу своїх слів, впевнено випростався і відкинувся на спинку крісла.
Одночасно Марк, який разом з Ілларіусом розглядав нутрощі прозорих колон, повернувся у бік кришталевого стола зі стільцями.
— Ілля, ти нічого не відчуваєш? — Марк схопив його за плече.
— Нічого, — байдуже відповів той і продовжив: — Не хвилюйся, краще за мене у Зеленоводді ніхто не відчуває енергетичні субстанції.
— Але насправді тут хтось є, — наполягав Марк, пильно вдивляючись у пусте приміщення, — та я нікого не помічаю…
Старець за столом видихнув повітря, а дама зморщила свого довгого носа.
— Маю надію, панове, — сказала сильним і впевненим, але дуже спокійним голосом жінка на троні, — що ви глибоко помиляєтесь. А здібності Дитяти пробуджуються набагато швидше, ніж я це передбачала.
Усі за столом схвально захитали головами. Тільки сивобородий старець і гостроноса дама розчаровано мовчали. Пані з трону встала і пройшла крізь стіл, який розчинився у повітрі.
Маркові ніби впала пелена з очей, і він побачив перед собою два десятки літніх людей, жінок і чоловіків, у блискучих мантіях сріблястого і золотистого кольору, із високими зачісками на голові і амулетами на шиї з кристалів, що яскраво виблискували. Вони сиділи півколом, обличчям до хлопців і уважно на них дивилися. Марк відразу зрозумів, що вони були тут увесь час, відтоді як він з Іллею сюди прийшов.