Бабуся… Вона була такою близькою і рідною Маркові, що якби вона була хлопцем, він сказав би про неї, що вона — його найкращий друг. Вона знала усі його таємниці і мрії, усі побоювання і страхи. Хоча у селі бабусю не дуже любили, і Маркові навіть здавалося, що побоювалися, та він не розумів чому.
Усі Маркові однокласники їздили з батьками відпочивати за кордон, у південні країни і глузували з нього, що той увесь час проводить на селі. Просто його батько вважав, що дітей не варто розбещувати, а надто — закордонними подорожами. І хоч Марк навчався у престижному ліцеї, але йому там було не дуже комфортно. Ні-ні, у нього були друзі, але він у їх компанії часто почувався неповноцінним. І, як це не дивно, усвідомлював чому: причиною був дуже суворий вітчим, якого Марк називав батьком. У нього були свої діти, рожевощокі, біленькі й кучеряві, як янголятка, трирічні Аліска і Пупсик, яких він обожнював і невпинно пестив, бо «вони ще зовсім маленькі». Марк їх теж дуже любив: такі малюсінькі, милі чоловічки, які завжди ніжно обіймали і жаліли його, коли батько черговий раз за щось виховував Марка. Мама ніколи не втручалася і ставала на бік вітчима, вона казала: «Тато бажає тобі добра, сину! А ти ще багато чого не розумієш, тож будь слухняним і вдячним». І ніколи-ніколи його не жаліла, а Марку так хотілося її ласки і тепла…
Рідного батька Марк ніколи не бачив і нічого про нього не знав. Коли він був зовсім маленьким, йому розповідали, що тато десь далеко працює і скоро приїде. А коли він підріс, мама дуже злилася на запитання про батька і щоразу відбувалася відмовками: «Давай не будемо про це говорити! У тебе є батько, який тебе виховує!»
Тільки бабця Дана розуміла Марка. Але від цієї Діри його нудило. Нічого нового, захопливого чи дивовижного восени у школі він не розповість, тому що цього просто не існує на селі. Ну, обірваний чужий сад-город, бійка між хлопчаками, страшні історії ввечері на сіножаті — це все було весело, але якось старомодно і нецікаво. А однокласники й слухати б не схотіли ці пусті теревені на противагу їх «пригодницьким романам» про морські круїзи, віндсерфінг, яхти і ще бозна-що, про що Марк не смів і мріяти. Борони Боже, він їм не заздрив! Однак почувався під час їх розповідей трохи неповноцінним.
Насправді він дуже любив літніми вечорами збиратися з хлопцями на сіножаті. Вони розпалювали вогнище біля зрубу, край лісу, сідали біля найближчої копиці, смажили у полум'ї гриби, яблука, пекли картоплю і розповідали загадкові історії… Марк завжди із захопленням слухав. Йому нічого було розповідати: у місті не було таких віддалених і безлюдних місць, як поблизу Діри, про які ходили химерні легенди. Напівреальні, навіть казкові, вони завжди були цікавими, але й смішили його. А хлопці, напевно, не розуміючи його сарказму, перелякано і з якоюсь пересторогою спостерігали за його невідповідною реакцією. Але Марк не зважав на це і любив товариство наївних розбишак, тому що вони не були такими пихатими, як його багаті однокласники. Марк добре вчився і точно знав, що таких надприродних істот і явищ, про яких розповідали хлопці, не існує, а примари, упирі й усілякі там мавки — вигадки прадавніх культур. Коли Марк був меншим, він, звичайно, вірив у всі оці фантазії і залюбки їх слухав. Однак тепер, коли він питав бабусю про якесь явище, що запало йому в душу, вона тільки посміхалася.
Він пригадав, як минулого року сусід Янко розповідав історію про те, як взимку на річці, яку з країв скувала крига, рано-вранці, якраз в день Святої вечері на Різдво, одна жінка з села знайшла карлика у чудернацькому літньому вбранні, який, непритомний, лежав на краю криги. Він мав маленькі гострі вуха, занадто довгий ніс і пальці, і весь вже посинів. Вона перелякалася, кинула ялинку, що її зрубала у лісі, й побігла у село гукнути чоловіків на допомогу. Та коли прибігли люди, то там уже нікого не було, окрім невиразного сліду на снігу.
Наступного ранку після розповідей Янка Марк запитав бабусю про зимові події. Бабця уважно вислухала його від початку до кінця, її завжди усміхнене обличчя посерйознішало, вона якийсь час мовчала, а потім зауважила, що про втоплених завжди верзуть якісь нісенітниці.
— Станція Гірське! — крізь густе марево спогадів долинуло до Марка. Йому час виходити. Він підняв Малюка і взяв наплічник.
Від Гірського до Діри всього три кілометри, але з такою торбою Марк навряд чи дійшов би пішки. Та на щастя, кожного року дід Максим зі своєю кобилою Мартою проїжджав повз станцію, коли приходив поїзд, і Марк, вмощуючись на духмяному сіні, доїжджав до бабусиної хати. Ось і сьогодні він вийшов на перон і побачив білу гриву Марти. Він підійшов до діда Максима.
— А, це знову ти, Марку, — як завжди, не оглядаючись і не повертаючись до нього, сказав дід. — Ну, що ж, здоров був, хлопче, сідай! Підвезу і цього разу, — тепер він повернувся обличчям до Марка і простяг йому руку.
Марк привітався і окинув поглядом діда: ті ж глибокі блакитні очі, сиве волосся і довгі вуса, густі скуйовджені брови. «Якось він змінився, — зауважив про себе Марк. — Не те, щоб постарів, а якось змінився». Це було щось незрозуміле і дивне, і Марк не знайшов цьому пояснення.
— Як здоров'я, діду? — поцікавився він.
— Не зле, не зле, — кахикнув, усміхаючись, дід. — Ну, не те, що раніше, але, дякувати Богу, ще живий.
Бабуся давно познайомила їх, Марк уже й не пам'ятав коли, але те, що вона наказувала бути ввічливим і не ставити купу зайвих запитань, затямив добре.
Марк закинув торби на воза і застрибнув сам.
— Ну, вісьта, пішла! — гукнув дід Максим Марті.
Дорогою їм зустрічалися селяни, які випасали своїх корів і коней на ще не випалених сонцем травах.
Починало припікати, Марк приліг на колючу солому, підклавши під голову наплічника. Перед ним розкинулася протилежна гора з долиною біля підніжжя. Надзвичайно колоритний краєвид: поміж зелених садків то тут, то там червоніла черепиця хат; від одного будинку до іншого, де не заступали дерева, тягнулась жовта дорога, ніби нитка з нанизаними коралями-хатками. Внизу стрімко бігла ріка, що витікала з Чорного провалля поблизу бабусиного села.
Помилувавшись пейзажем, який не побачиш поблизу мегаполіса, Марк сів біля діда Максима. Той усміхнувся очима і нічого не сказав.
Навколо здіймалися височенні гори, вкриті густим темно-зеленим лісом. Вершини їх були такі високі, що ховалися аж у пухнастих хмаринках. Марта голосно форкала, але вперто тягла свій віз кам'янистою сільською дорогою вгору. Марк найбільше любив цей відрізок шляху: дорога з одного боку обвивала гору, а з другого була пошматована проваллям так, ніби хтось різким невправним рухом розколов гори посередині, і звідти потекла прозора і холодна кров Землі. Ці заховані серед скель і лісових хащів бескиди відкривалися людському оку тільки тут, на висоті понад тисячу метрів. Щоразу як Марк, бешкетуючи з хлопцями, видирався на цю розколену навпіл вершину, його охоплювало неймовірно глибоке бажання стрибнути з неї і, як птах, полетіти над горами, лісами… над цілим світом. Хлопці з цікавістю дивилися на нього, коли він завмирав над холодним проваллям із заплющеними очима і розкритими, як крила, руками. А він у той момент марив, що летить, ширяє над землею, як уві сні: здіймається високо в небо, наче сокіл, і лине крізь перепони, як крізь водоспад…
— Ну, ось і Діра, — втомлено промовив дід Максим.
І тут Марк зрозумів, що у дідові було не так, як раніше: він був виснажений. Його очі не блищали і не іскрилися, плечі були опущені, він наче згорбився, а руки, поморщені, жилаві і чорні від сонця, мляво тримали повід.
Дорога тут роздвоювалася і одним рукавом звивалася вздовж краю гори, а другим тікала в село аж до бабусиної хати, яка стояла найвище і завершувала великим квітником гірське поселення. Дід звернув.