— Я не байдужий, ні! Я просто дуже… — він замовк.
— Ти боїшся… — закінчив замість нього Мудрий Пророк. — Я це відчуваю. Маркусе, уяви, що перед входом до печери на тебе чекають не дикі тварини. Вони — уособлення тих змін, яких ти боїшся. Спробуй налякати їх своєю могутністю, своєю надпотужною енергетикою! Звірі, як ніхто, це дуже тонко відчувають. Розумієш? — наполягав старий гном. — Повір у себе! Ти — центр Всесвіту! Він належить тобі!
А Марк ніби злився зі скелею. Йому здавалося, що він і є та скеля. А камінь — нерухомий. Він не може іти, він також не розуміє, коли до нього звертаються. Його скував своїми міцними лещатами жах… Слова Пророка відбивалися від його свідомості, як град від скла. Марк його не розумів, він «не чув» жодного слова.
— Опануй свій страх… — похмуро продовжив Пророк. — Страх — це ключ до маніпуляції, ворота до руйнації твоєї душі… Жени його геть! — він майже викрикнув останні слова. — Не бійся, а повір! Повір у те, що ти можеш! Природа — це ти! Космос — це ти! Врешті-решт страх — це теж ти! Все має один першопочаток. Все було однакове, але по-різному розвивалося. Відчуй пульс життя, повернися у далеке минуле і злийся зі світом…
І Марк пішов… Він ішов, як на ешафот, бо анібельмеса не зрозумів із гномового патетичного монологу. До нього дійшли тільки слова про розпач, після того як ти мав би щось зробити, а не наважився і потім дуже про це шкодував. Одного разу Марк вже був у такій ситуації. Йому дуже подобалася одна дівчинка в класі, її звали Полінка. Вона була найрозумнішою і, йому здавалося, найвродливішою серед інших. І схоже, що вона йому теж симпатизувала. Марк дуже хотів сидіти поруч з нею, але ніяк не наважувався її запитати про це. Натомість його сусід Лозіцький, помітивши їх взаємну симпатію і знаючи про Маркову нерішучість, сам попросив дозволу сісти біля неї. Дівчина не відмовила йому, байдуже кинувши: «Місце і так вільне, якщо хочеш, то сідай». Після того Марк всіляко уникав випадкових зустрічей із сусідом. І шалено шкодував про свій нездійснений вчинок. А коли дізнався від однокласників, що Полінку не раз бачили з Лозіцьким у кінопалаці, й зовсім упав духом.
Згадуючи цю історію, він підкрався до виходу з печери і обережно визирнув з-за виступу. Вовки і далі були там, обнюхуючи землю довкола. Зайти усередину вони чомусь не намагалися. Але ось один із них відчув присутність людини і, блиснувши очима на Марка, загарчав.
Марк глибоко вдихнув і з шумом видихнув повітря, намагаючись не думати про хижаків, а лише пригадуючи віщування Пророка, вийшов із схованки і став посередині входу до печери. «Я — центр Всесвіту! Усе належить мені! — автоматично повторював про себе Марк. — Тварини відчують мою енергію!» А тим часом вовки почали його оточувати. Серце Марка голосно калатало у грудях, і цей стукіт лунко відбивався в голові. Здавалося, що серце от-от вискочить із грудей. Невідоме досі почуття полонило його душу, огорнуло холодом все тіло і залягло важким тягарем десь на рівні шлунка. Марк склав на грудях руки, як це робив Пророк, зосередившись на своїх прихованих внутрішніх бажаннях, і раптом до нього долинув потужний інформаційний імпульс:
— Повір у себе! Ти — Дитя Зеленоводдя! Ти — всесильний!
Він заплющив очі і примусив себе заспокоїтися. Вовки не наближалися, вони лише лякали його своїм гарчанням, яке поступово стихало, поки не стихло зовсім. За якусь мить Маркові перед очима пробігло усе його дитинство у Дірі: канікули, які він там проводив, дорога до Вовчого яру. У коловороті спогадів з'явилися мама, його молодші братик і сестричка, гімназія, Цезар. Усе це здалося йому таким далеким і близьким водночас! Марк відчув, наче це — кіно, яке він вже бачив. Він пригадав погляд бабусі — добрий і безмежно люблячий, а потім — погляд могутньої Хранительки континенту, яка бачила у ньому вже не онука, а єдину надію і віру Зеленоводдя, його порятунок. І тоді Марк зрозумів, ЩО він може! У цей момент він відірвався від землі і завис над нею десь на висоті у півметра.
Вовки тієї ж миті кинулися на нього, але їх раптом ніби вдарило струмом. Не втямивши, що трапилося, вони знову спробували вчепитися у нього, та потужна енергетична сила цього хлопчика відкинула їх геть на кілька метрів, і вовки, підібгавши хвости, як маленькі цуценятка, зі скавулінням порозбігалися.
Мудрий Пророк був задоволений. Він допоміг пробудитися єству Марка, що дрімало. І не чекаючи на юного Хранителя, він почав поволі підійматися сходинками у піраміду.
А Марк нічого не бачив і не чув, бо його свідомість перемістилася глибоко у його суть, у душу його мікрокосмосу. Йому привиділося, ніби він спостерігає за своїм власним тілом, яке розібране на молекули, що обертаються навколо осі, збираючись докупи. Розплющивши очі, він був здивований, що стоїть посеред зали з басейном, з дна якого поволі підіймався Пророк.
— Усе було ілюзією? — здивований і захоплений, запитав він.
— Навряд… — відповів гном.
— Якщо ні, то чи це означає, що я телепортувався? — здогадався Марк.
Пророк мав нестерпну звичку відповідати тільки тоді, коли вважав за потрібне. І зараз мовчав. Гном піднявся у залу. Басейн поступово заповнився в'язкою рідиною.
Оминувши Марка, Пророк попрямував до глухої стіни, замітаючи довгою мантією запилену кам'яну підлогу. Хлопець зовсім не здивувався, коли старий гном, наче блискавка крізь важкі хмари, пройшов крізь стіну.
— Ходімо у бібліотеку, — скомандував він на ходу.
Розгублений Марк невпевненими кроками пішов слідом за Мудрим Пророком до стіни, яка на його очах танула у повітрі.
Минувши межу, де вона стояла, він опинився у приміщенні круглої форми з височенною стелею, по периметру якого стояли полиці з тисячами книг і пергаментів.
Книгами також був зайнятий увесь вільний простір кімнати: стоси скрізь височіли на кам'яній підлозі. Посередині бібліотеки стояв важкий дерев'яний стіл, змережений складним тонким візерунком. Мудрий Пророк вмостився у зручному кріслі і запропонував юному Хранителю сісти поруч. Він розгріб своїми довгими зморшкуватими пальцями старі манускрипти, які купою лежали на столі, витяг з-під них невеличку скляну блакитну кулю і поклав на підставку. Тоді витягнув перед собою руки так, ніби збирався щось зловити, і з останньої полиці під стелею упала велика книга у м'якій вишневій палітурці. Вона гепнулася на стіл, здійнявши пил, і розгорнулася на потрібній сторінці.
Марк поглянув на письмена: вони нагадували китайські ієрогліфи та арабську в'язь одночасно.
— Маркус Великий має рацію, — погодився Пророк, очевидно прочитавши його думки, — один знак нашого письма — ціле поняття або слово, тільки у земній китайській таких знаків сорок дев'ять тисяч, а у Зеленоводді їх удесятеро більше, оскільки історія нашого існування довша, відповідно, і понять більше…
Пророк витягнув руки, повернувши їх долонями донизу над кулею, і на мить заплющив очі. Марк чув, як він щось бурмоче, і зауважив, що у блакитній кулі заворушився димок, і вона перетворилася на глобус, який відірвався від підставки і став обертатися навколо своєї осі. Давши Маркові хвилину помилуватися цією диковинкою, гном розпочав:
— Це — наша планета Зеленоводдя. Ось тут, — і він ткнув тонким пальцем у глобус, — посередині континенту є ми. Наразі уся суша належить континентальцям. На дрібні острівки в Глобальному океані не зважай, бо там ніколи ніхто не жив… А тут рештки найстарішого міста Омеги. А ось тут, — він показав у середину океану, — на острові-скелі переховується Аріхандрус Могутній, повелитель тебердів.
— Аріхандрус? Чому він оселився так далеко? — запитав Марк.
— Відповідь дуже проста: жоден із нас туди потрапити не може, це — надто далеко від суші. А отже, і вплинути на нього ми не в стані.
— Не розумію?! Якщо туди неможливо долетіти на крилах, то телепортуватися простіше простого, — здивувався Маркус.