— Тільки я ніяк не можу збагнути, у чому полягає моя місія. У мене проявляються якісь здібності, від яких мені страшно, — поділився Марк.
Він сподівався на бабусине співчуття і пораду, які б неодмінно отримав від неї у Дірі. Але тут він усе ж відчував якийсь холод і пересторогу у душі.
Та, напевно, серце Данелліни не могло більше коритися здоровому глузду, який контролював її емоції, і вона встала, розкривши обійми:
— Іди до мене, Марчику.
Маркус враз схопився і обійняв бабусю. Вона, як завжди, погладила його по голові. У її руках матеріалізувався маленький цирконіт на срібному ланцюжку, який вона почепила Маркові на шию, і несподівано для себе запропонувала:
— Давай-но ми зробимо перерву у твоїх випробуваннях і розкритті. Тобі необхідно просто познайомитися із Зеленоводдям ближче, у реальності, а не через призму голографа. Тим більше, що Рада старійшин наполягала на цьому. Компанію тобі складе Ілларіус Непереможний і ще дехто тобі дуже знайомий…
— Дякую, бабунь, — втішився Маркус. — Якщо можна, я дуже хочу побувати у мегаполісі під час протистояння.
Вираз її обличчя став суворим.
— Вибач, але цього я тобі дозволити не можу.
Вона сказала це так безапеляційно, що Марк не наважився заперечувати чи прохати її.
— Ви зможете відвідати інші мегаполіси Зеленоводдя, але з однією умовою.
Данелліна взяла Марка за підборіддя і, зазирнувши йому глибоко в очі, сказала:
— Ніде, за жодних умов, ти поки що не демонструватимеш свої надзвичайні здібності. А Ілларіус тобі у цьому допоможе. Отже, домовилися?
— Ну, звичайно! — легко погодився Марк. — Та я й не збирався нічого такого показувати. Чесно кажучи, мені не дуже зручно від того, що я не такий, як усі. От тільки як я буду переміщатися? Ви виростите мені крила?! — радісно запитав він.
— Скажімо, так: крила будуть, тільки не у тебе. А в кого — це буде для тебе дуже приємною несподіванкою. Отже, договір укладено, — пожартувала бабуся. — Ти — просто Маркус, наприклад, Цікавий, який подорожує зі своїм другом Ілларіусом Непереможним на…
— Домовилися! А де я можу знайти Іллю? — нетерпляче перервав її Марк.
— Заплющ очі і пригадай злітний майданчик Альфи, куди ти вперше приземлився зі своїм другом. Але це твоя остання телепортація, допоки я тобі не дам знати.
І Марк щез.
Хранителька Зеленоводдя повернулася до бібліотеки і сіла у крісло. Старійшина вмостився навпроти.
— А… Марк? — запитав він.
— Він у надійних руках. Наразі йому необхідно розвіятися.
«Ну, от все і почалося», — подумав про себе Пророк. Та його думки ніхто не зауважив.
— Здається мені, мій вірний колего, що Ви перегинаєте палку, — сказала вона після паузи, маючи на увазі той предмет, який незадовго до цього несподівано полетів її онукові у голову.
— Анітрохи, — незворушно промовив старійшина. — Необхідно бути більш суворим з Дитям Зеленоводдя, інакше він усе це сприйматиме несерйозно, як чарівну казку, героєм якої він став. На мою думку, вельмишановна Данелліно, його варто було б узяти на найближче протистояння.
— Ні! — категорично відрізала вона.
— Він зможе там швидше розкритися, зустрітися віч-на-віч з тебердами і зрозуміти жахливу реальність ситуації… — швидко і переконливо заговорив старійшина.
— Ні, — коротко і впевнено заперечила Хранителька.
— Але це ж абсурд: розблоковувати його у лабораторних умовах і…
— Я сказала — ні! Достатньо того, що я його щойно відпустила на прогулянку, де він зможе познайомитися з нашим світом у «не лабораторних» умовах, — підвищивши тон, відкарбувала Данелліна Абсолютна і різко встала з крісла.
Старійшина теж встав, низько схиливши голову і притиснувши руки до грудей.
— Не смію більше наполягати.
— Нам не уникнути непередбачуваних проблем з тими жахливими енергетичними вампірами. Маркус Великий повинен залишатися нашою секретною зброєю до кінця. Він — останній аргумент проти тебердів. Вони не повинні дізнатися про нього раніше, ніж це буде необхідно, — додала Хранителька.
— Я дуже добре розумію Ваші глибокі родинні почуття, але…
— Так, я не бажаю його загибелі. Та Вам цього не збагнути, — сумно вимовила бабця Дана, і в кутиках її очей зрадницьки заблищали сльози.
— Дарма Ви так кажете, моя Хранителько. Все ж таки я… Але прошу мені вибачити, — і старий розчинився у повітрі, певно передумавши продовжувати цю розмову.
Данелліна Абсолютна змахнула рукою краплину, що сповзала по її щоці, і змусила себе усміхнутися Мудрому Пророкові, який протягом усієї розмови не випустив ані пари з вуст.
Тлустик
«Пам'ятай про нашу угоду!» — бриніло у вухах Марка. Коли він розплющив очі, то побачив, що стоїть на одному з ярусів міста, де його вже чекав Ілля з величним білим і до того ж крилатим конем. «Супер! — подумав Марк. — Ми будемо літати на справжньому пегасі!»
— Ілля! — радісно вигукнув Маркус Великий і побіг назустріч другу.
— Привіт, Марку! — весело підморгнув йому Ілларіус. — Ти не в курсі, що я тут роблю? Знаєш, відтоді як я з тобою познайомився, зі мною відбуваються дивні речі: то я пригадую якісь події і моменти, що зі мною не траплялися, то я опиняюся у таких місцях, як-от зараз, і не знаю, що я маю робити?
Марк розсміявся.
— А я тобі скажу, що ми будемо робити.
— Ну?! Тільки на тебе вся надія! — із властивим йому гумором підкреслив Ілларіус.
— Нам дозволили проїхатися Зеленоводдям і, схоже, на цьому чудовому пегасі. Тобто мені можна поїхати і подивитися усе, що я захочу. — Маркус погладив білосніжного коня по гриві. Той закивав йому головою.
— Так я й думав, коли побачив цього єдиного в Альфі летиконя. Це дуже рідкісна порода коней, у природі вони вже не зустрічаються. Їх тримають тільки у деяких містах, а Цезар — символ нашого мегаполіса.
— Справді, я бачив його статую у піраміді Мудрого Пророка. Як, ти кажеш, його звати? — перепитав Ілларіуса неабияк здивований Марк.
— Цезар, — відмахнувся Ілля, зацікавлений інформацією, яку видав Маркус. — А ти вже бачив Мудрого Пророка?
Але той, ніби не почувши запитання Ілларіуса, вирячив очі на коня і подумав, що, мабуть, у цьому світі він таки буде мати ще не одну нагоду глибоко здивуватися.
— Ілля, ти ж мені казав, що кожен, окрім мене, хто потрапить у діру Вічності, буде розпилений там назавжди?!
— Двісті процентів! — авторитетно заявив друг.
— У мене на Землі був песик, якого я назвав Цезар. І саме через нього я опинився тут. Вловлюєш хід моїх думок?
— Ти думаєш, що цей летикінь — твій друг звідти?
Маркус невпевнено похитав головою.
— Правильно думаєш, друже! Напевно, це він! — байдуже відповів Ілларіус. — Ну, може, не зовсім він, а ілюзія його особи чи характеру, розумієш. Можливо, є ще один прохід на Землю. Більш безпечний, але надзвичайно засекречений… — поділився своїми здогадами Ілля.
Марк відразу згадав про чудо-басейн, але вирішив ліпше про це не розповідати.
— А зрештою, це така нудота, — позіхнув Ілля і запропонував: — Краще давай я тебе познайомлю з моїм одним старим другом. Він, правда, живе не у місті, а в лісі… — і, не дочекавшись відповіді, став залізати на летиконя-перевертня. Марк не заперечував.
Вони здійнялися у повітря. Марк був заінтригований таким нетрадиційним способом пересування. Від помахів крил Цезаря у вухах стояв такий свист і шум, що якби хлопці хотіли поговорити уголос, то не почули б один одного. Тому телепатичний спосіб спілкування був дуже доречним.
— Ілларіусе, але ж ти казав, що на Зеленоводді ніхто не втручається у дику природу! — пригадав Маркус.
— А ніхто й не втручається, — пояснив Ілля, — мій друг — відлюдник, як і усі гноми.
— Гноми — відлюдники? — неабияк здивувався Марк.
— А ти цього ще не знаєш? — теж був вражений друг. — Усі гноми, що входять до Ради старійшин, раніше жили у лісах. Більшість із них володіють даром передбачення, тому із вторгненням тебердів Мудрий Пророк — найстаріший, як ти вже зрозумів, і наймудріший серед гномів — попросив їх про допомогу. Відтоді вони з'явилися в Альфі, Омезі, Беті й інших мегаполісах нашого континенту.