— Вибач, вибач, — невдоволено пробурмотів Тлустик, але по його виразних, хоч і невеликих очах було видно, що він уже не злиться. — Ну добре! Кажи, чого прийшов! Може скучив, га? — і він хитрувато примружив очі.
— Справді, я хотів познайомити тебе з Маркусом…
— Тільки не починай нести нісенітниці про нього, — перервав його гномик. — Я все знаю: він — Маркус Великий, Дитя Зеленоводдя!
— ?!
— Ага! Я ж казав, що став Всевидячим Оком, а ви глузували з мене, — пояснив Тлустик. — Мої здібності розвиваються, не забувай, я ж гном і колись стану Пророком, — і зітхнувши, додав: — якщо наш світ не поглине вир викривленого часу.
— Так, так! Отже, ти подорослішав і усе знаєш.
— Аякже! А ти сподівався зустріти тут того самого дикого і неотесаного товстого гнома? — з докором озвався Тлустик. — От, щоб ти знав, я навіть веду спостереження за однією дивною істотою, про яких ти мені розповідав.
— Не розумію, про кого ти говориш. Я багато чого тобі розказував, — зацікавився Ілларіус.
— Та ти мусиш пам'ятати про тих невидимок.
— Невидимок?! Яких?
— От, гальмо прогресу! — бовкнув Тлустик. — Ну, ті «мерди» чи «верди», чи як їх там звати!
— Теберди?! — вигукнув Ілларіус. — Ти, напевно, щось наплутав, теберди не гуляють поодинці та ще й у лісі!
— Нічого я не наплутав! — злісно заперечив гномик. — Кожної ночі тут на озері з'являється теберд і плаче.
— Ну, друже, ти вже загнув — теберд плаче. Дурниці мелеш. Цього не може бути. Якщо б це був теберд, то тебе уже не було б серед живих. Цей вампір висмоктав би з тебе усю енергію і силу життя.
— А от я кажу, що це — теберд! Сьогодні ж уночі підемо на протилежний берег озера і сховаємося за деревами. Вже смеркає, і чекати залишилося недовго.
Марк глянув на червоний захід сонця, промені якого вже ледь торкалися верхівок дерев. А зі сходу насувалося темне марево тяжкої ночі.
Дивний теберд і зруйнована Омега
Цезар сумирно пасся на березі. Марк ніяк не міг звикнути до думки, що він насправді не собака, а летикінь. Йому було прикро, адже він завжди мріяв про вівчарку. Марк навіть трохи був ображений на бабцю Дану, яка його ніби ошукала. Ну, хіба Цезар не міг бути і там, в Дірі, конем, без крил, звичайно? Марк не мав би причин до розчарування. Для чого ця вся плутанина! І пояснення Ілларіуса щодо перевтілень його Цезаря мало заспокоювали. Радше навпаки — дратували. «Якесь безглуздя», — думав Марк, погладжуючи білу гриву летиконя. Але життя диктувало свої правила: доводилося миритися з дійсністю.
Із приходом ночі ліс накрила хвиля незнайомих Маркові звуків. Він був призвичаєним до серенади лісу у горах Діри: не раз чув «пугу» сови і скрекотіння наляканої кимсь сороки; виття вовків, що холодило душу; і тріск необережно зламаної сухої гілки… А тут Маркус чув і «кректання», ніби якийсь дід підіймався вгору, важко сопучи, і завивання, немов зимовий вітер заводив свою сумну пісню, і «хихотіння», як у казках про болотяних упирів, і ще масу різноманітних, трошки навіть лячних звуків. Але він не боявся, ні! Навпаки, його все це зачаровувало своєю таємничістю і новизною. «Дуже химерно, — зауважив він про себе. — Цікаво, як виглядають ці істоти?!»
Та Ілларіус і Тлустик нічого йому не пояснювали. Вони не звертали ані найменшої уваги на цей ноктюрн, знайомий для їхніх вух. А Марк нічого не став запитувати. Тепер йому більше подобалося доходити до усього самому, без будь-чиєї допомоги.
— Маркусе, ходімо! Тлустик каже, що вже час, — покликав Ілля, встаючи з пенька. — На небі вже повно зірок.
«А небо таке саме, як і вдома», — подумав Марк, зауваживши знайомий зірковий малюнок на чорному небі. І йому вперше стало дуже затишно.
— Годі мріяти, гайда! Цезар нехай залишається тут, — скомандував Ілларіус і махнув рукою.
Тлустик, як справжнісінький колобок, котився попереду. Спочатку він ішов вільно і впевнено, а потім, з наближенням до хащі лісу, наказав хлопцям пересуватися дрібними перебіжками від куща до куща, від дерева до дерева, аж поки вони не зайняли позицію за одним старезним дуплистим «баобабом».
— Ще рано, — сказав пошепки гномик, поглядаючи на острівок на озері, оточеному непролазними хащами. — Він виходить із пульсуючого простору, посидить тут трохи, повиє і вертається назад.
— Я чув про таке явище, як пульсуючий простір, але ніколи цього не бачив. Хоч я і відповідальний за Червоний сектор, — серйозним тоном прошепотів Ілля.
— A-а, ви ніколи нічого не зауважуєте, поки не ткнеш вас носом, — махнув рукою Тлустик, напевно, маючи на увазі усіх, хто не був гномом.
— На жаль, — погодився Ілларіус і пояснив Маркові: — Пульсуючі кола з'явилися відтоді, як у Зеленоводдя вторглися теберди. Саме це явище і дестабілізує наш вимір у просторі. Це і є шлюзи між різними вимірами, і вони, сам розумієш, дуже небезпечні.
— Розумію, — відповів Марк. — Отже, тих шлюзів — багато?
— Їх сила-силенна, але теберди проходять тільки через один великий, який і необхідно закрити, — відповів Ілля.
— Ага, — бовкнув Тлустик, — тільки перед цим треба знищити Аріхандруса Могутнього, — і він подивився в очі Маркусу Великому.
Марк не дуже добре зрозумів пронизливий погляд малого гнома, але готовий був заприсягтися, що зауважив у ньому підозру.
— Цить! — шикнув гномик. — Я відчуваю незначні коливання простору біля самої води на березі…
Хлопці втупились у озеро, але нічого не побачили. Було досить темно.
Та однієї миті їм стало чітко видно справді пульсуюче марево над берегом, наче над розпеченим піском на морі, з якого ніби вивалився, викотився невеликий теберд. Він, схлипуючи, сів під деревом, а тоді по-справжньому заплакав. Маленька компанія спостерігала за ним з пагорба на березі, звідки їм усе чудово було видно. Тлустик та Ілларіус від жаху перестали дихати. Марк здивовано підвів брови:
— Який же це теберд? Я чітко бачу…
— Мовчи! — знову зашикав гномик. — Він може нас помітити, і тоді нам усім капець! — і він красномовно схопив себе обома руками за шию і закотив очі.
— Послухай, Тлустику, але ж теберди постійно тягнуть енергію з усього живого. А довкола цього не висохла жодна травинка, — прорізався голос розуму в Ілларіуса, — хоча зовні він виглядає точнісінько, як теберд. А з іншого боку, ці істоти не мають голосу, я це точно знаю, а він виє, наче якесь дівчисько!
— А це і є дівчисько у фіолетовій накидці. Хіба ви не бачите?! — здивовано констатував Маркус.
— Це — теберд, дурні! — прогарчав Тлустик і зробив невтішний висновок: — У вас якісь галюни!
— Та це звичайна дівчинка! — заперечив Марк.
— Сумніваюся, — процідив Ілля.
— Зараз я вам доведу, — сказав Маркус Великий і, забувши про бабусині застереження, телепортувався на острівок.
Гномик з Ілларіусом визирали з-за дерева, коли Марк з'явився біля теберда і схопив його наче за руку. Друзі були чимало вражені, адже теберди — ефірні і не мають чітких кінцівок.
— Ти чому тут плачеш? — запитав Марк дівчинку невисокого зросту, з довгим білим волоссям та глибокими синіми очима, повними гірких сліз.
Вона відсахнулася, але Марк вже міцно схопив її за руку:
— Ну ти чого, не бійся!
— А я й не боюся. Це ти мав би злякатися мене, — опанувавши себе, відповіла незнайомка.
— Відколи це хлопці бояться плаксунь? — глузливо запитав Марк.
— Я не плакса, я — теб… — вона запнулася на півслові. — Ти бачиш мене у реальному тілі?!
— А як іще я маю тебе бачити: звичайнісінька дівчина, яких багато.
— Так і є, але усі інші мене бачать тебердом, — і вона знову розревілася. — У-у-у, це все — Аріхандрус, щоб він зник! У-у-у…
— Та годі вже! Не вий! Терпіти не можу, як хтось плаче. Поясни краще, у чому справа? До чого тут цей Аріхандрус? — попросив Марк.
— Ти що, не знаєш, хто це такий? — здивувалася незнайомка.
— Усі знають, хто він.
— Нічого ти не знаєш! І ніхто… у-у-у… — вона знову заплакала.