І він почав демонструвати одну за одною щасливі і прекрасні картинки з життя невідомих планет: чи то був чудернацький підводний світ планети-океану, чи мерехтливі зображення вертикальних світів, — усюди Марк бачив усміхнені обличчя, які радісно на нього дивилися…
— Ти міг би стати моїм законним спадкоємцем, — смакуючи кожне слово, вкрадливо промовляв Аріхандрус. — Тільки скажи «так».
— Але… чому… — Марк хотів запитати, чому він не чує звуку, та враз згадав слова Мудрого Пророка: «Відкрий свою душу!» Марк заплющив очі і почув… почув! Ні, не сміх і пісні, а стогін, шелест суховію і плач землі. Це була його рідна планета у різних вимірах, чиї картинки з минулого щасливого життя продемонстрував Аріхандрус. Отже, він нахабно брехав!
Марк розплющив очі і спалахнув гнівом. Його руки стиснулися у кулаки, обличчя порожевіло, і від нього пішов такий потужний енергетичний потік…
Аріхандрус відразу зрозумів, що хитрий задум провалився, і зачаївся. Адже Дитя Зеленоводдя, хоч і було його біологічним сином, та його душа і прагнення були поза владою Володаря.
— Ти мене не обдуриш! Ти — підступний, жорстокий і хворий теберд. Тебе треба знищити так само, як ти знищив усі ці світи. Твоє кволе тіло більше не в стані тримати у собі таке зло, — схвильовано заговорив Маркус Великий.
— То вбий мене! — змінив тактику Аріхандрус. Він і справді дедалі більше сірів, і його тіло здригалося в енергетичних конвульсіях. Було видно, що він стрімко втрачає енергію і силу. Позитивно налаштоване Зеленоводдя гасило вогонь його життя.
— Я дуже страждаю, синку! Допоможи, вбий мене!
— Ти ВЖЕ мертвий, чудовисько! — кинув Марк, ледь стримуючи себе від нападу.
— Сину мій, Марчику! — раптом звернувся він до Марка таким близьким і рідним голосом, що Марк здригнувся, а Аріхандрус впав на землю, як підкошений. Він простягнув до Марка руку з перснем, наче благаючи про допомогу.
Маркус інстинктивно кинувся до Аріхандруса. Упав на коліно і поклав на нього голову батька. Аріхандрус ще більше посірів, і його тіло знову перетнула енергетична блискавка.
— Ти бачиш мої муки… Допоможи мені, синку! — почав благати цей недавно могутній чоловік. — Вбий мене, дитино!
Марк був приголомшений. Ще декілька секунд тому він був готовий розірвати його на шматки. Але зараз, коли той став такий безсилий…
— Заради нас, заради Зеленоводдя і Ліллеани! Синку! Пророцтво мусить здійснитися! — раптом вигукнув він і знесилено впав Маркові на руки.
Марк аж здригнувся від несподіванки. Він чув, як уповільнюється його пульс… І тієї ж миті побачив, як від батькового тіла наче відділилася сіра з зеленими прожилками субстанція…
— Маркусе, не роби цього! Не помилися, — зовсім кволим голосом прошепотів Аріхандрус. Та наступної миті сіре марево повернулося у тіло, і він простогнав: — Допоможи мені, сину! Вбий мене, вбий!
Але Марк збагнув те, про що намагався попередити його Максімус. У тіло Аріхандруса Могутнього вселився надприродно сильний теберд. Він виснажив за довгі роки фізичне тіло свого хазяїна і скував його волю. Зараз він прагнув заволодіти набагато досконалішим тілом юного Хранителя Зеленоводдя Маркуса Великого, але міг це зробити тільки з його згоди, бо Дитя мало надзвичайну силу, яку нікому не до снаги здолати.
— Допоможи-и! — волав Аріхандрус. — Я так страждаю! О-о, мені так боляче.
Маркус обережно поклав його на землю. Випростався і сказав:
— Мені не потрібна твоя могутність і велич, в основі якої лежить страх, жага влади і крові. Це — низькі і нікчемні риси, які чужі Зеленоводдю. — Марк відчував якийсь незрозумілий приплив велетенської енергії.
— То прояви свою великодушність і припини мої страждання, — попросив ледь чутним голосом Аріхандрус Могутній.
— Ти не обманеш мене, істото! — Марк багатозначно всміхнувся, як його бабуся. Йому здавалося, що він от-от лусне від тієї сили, яка розпирала його тіло. — Повертайся на Тебердію. Моя відповідь — НІ! — і він попрямував до друзів.
Коли він промовив останні слова, жерло вулкану залило яскраве сяйво. Це заговорила та нездоланна сила і позитивна енергетика Маркуса Великого, про яку розповідав старий мудрий гном. Вона поєдналася з «музикою душі» Зеленоводдя і закрила шлюз між двома світами: нескінченного зла і безмежного добра.
Якби хто подивився на Зеленоводдя із космосу, то неодмінно зауважив би сяючий ореол, який утворився навколо цієї планети. А в паралельному вимірі, на Землі, люди у той момент спостерігали несподіваний зоряний дощ.
— Ой, як гарно, мамусю! — сказала Аліска, показуючи у сяюче нічне небо, коли вся родина вечеряла на терасі.
Мама підняла очі, і щось боляче кольнуло її у самісіньке серце.
Хижий теберд відділився від Аріхандруса і зник у сяйві Дитя Зеленоводдя разом з іншими тебердами, які протягом останнього вирішального протистояння безпомічно купчилися біля стіни.
Маркус підійшов до своїх друзів, до яких приєдналася і Віолліна Сентиментальна у своєму справжньому вигляді. Усі радісно обіймалися і вітали одне одного.
— Марку, тепер ти, мабуть, захочеш повернутися на Землю? — обережно поцікавився Ілля.
— А я повинен? Ти як гадаєш? — відповів запитанням на запитання Марк, з-під лоба зиркнувши на друга. — Просто… я про це ще не думав.
— А-а… — одночасно з полегшенням видихнули друзі.
— Ну, тоді гайда на континент, — весело скомандував Ілларіус Непереможний.
І Цезар підняв усіх у повітря…
Аріхандрус поволі розтулив повіки і провів переможців поглядом.
— Вибач мені, сину! — пошепки сказав він, але Маркус Великий був вже надто далеко, щоб його почути. — Я… я не зміг стати тобі справжнім батьком. Ти зробив для мене набагато більше. Твій вчинок… поклав край моїм стражданням. Спасибі тобі, дитино моя! Тепер я віль… — його кволий дух відлетів, а тіло перетворилось на купку попелу. Тієї ж миті нарешті прокинувся древній вулкан. Поверхня старого жерла почала тріскати і випускати стрімкі пекучі пари, ринула пекельна лава, яка своїм вогненним язиком злизала рештки правителя тебердів. А за кілька годин острів проковтнув лазурний океан. Зник останній прихисток зла на планеті.
Замість епілогу
На континенті тим часом починався ранок нового щасливого дня. Усі мегаполіси з нетерпінням очікували звістку про повернення Маркуса Великого до Альфи.
— Ви обвели мене довкола пальця, — вдаючи ображену, звернулася Данелліна Абсолютна до Мудрого Пророка, сидячи у великому кріслі в бібліотеці. — І як тільки це вам вдалося?
— На жаль, вельмишановна Хранителько, не було іншого шляху… — шанобливо відповів гном. — Ваші родинні почуття могли створити нездоланні перешкоди. Тому довелося не ставити Вас до відома у деяких важливих питаннях.
— Тепер я розумію… Максімус заплатив за це своїм життям… Це — величезна втрата для усіх, — змахнувши сльозу, сказала Данелліна.
— Авжеж, — погодився гном, засмучено хитаючи головою. — Та смерть його не була марною: суперконтинент отримав велетенську силу, якою досі не володів… Такий дар отримують тільки ті, хто його гідний. А усі таланти і здібності, що дарує нам Вища сила, призначені для загального добра, а не особисто для нас! І Ваш онук довів це, хоча він ще надто юний, щоб завжди приймати правильне рішення. На його життєвому шляху йому ще не раз зустрінуться підступні істоти, і тоді… хто знає. — І він сперся підборіддям на свою стару, зморшкувату, але все ж красиву артистичну руку.
— Я сподіваюся, Мудрий Пророк зараз просто філософствує, — захвилювалася Данелліна Абсолютна. — Адже це не пророцтво?!
Але старий гном мав дуже прикру звичку відповідати тільки тоді, коли вважав за потрібне…
