Р е н е. Кохаю чи не кохаю, не про це мова. Але, мамо, це точно не впертість, і не бажання справити на когось враження… Не знаю, чи зрозумієте ви. Через недавній випадок я доконечно дізналася, чого прагне Альфонс, що він учинив, як про це відізвався світ. Безсонними ночами в замку Лакост я без упину думала про пережите по шлюбі. І тепер я розумію все. Усе, чуєте, мамо! Зернятка, розсипані в моїй пам’яті, раптом у дивовижний спосіб з’єдналися й перетворилися на коштовне намисто. Намисто з рубінів. Червоних, наче кров. Пригадую, в Нормандії, під час весільної подорожі Альфонс зупинив карету серед галявини лілей і сказав: «Ці квіти аж просяться, щоб їх упоїли!» Він лив червоне вино з барильця на білосніжні лілеї та зчудовано дивився, як шарлатові краплі скочуються з білих пелюстків…
Пам’ятаю, коли ми вперше вийшли вдвох на прогулянку замком Лакост, він помітив у сторожці дрова, перев’язані солом’яним перевеслом, і кинув: «Не огидні дровини, а березові полінця, пов’язати б золотим поворозом, — оце було б гарно!»… Під час полювання, теж у Лакості, він вирвав серце з закривавлених грудей упольованого зайця, й зі сміхом мовив: «Умістилище кохання в зайця таке саме, як у людей»… Щоразу тоді мені думалося: то просто його примхи, й тільки нещодавно всі ті випадки об’єднались, і я збагнула їх сенс. Збагнула серцем, не розумом. Якщо розсіяні в пам’яті рубіни раптово зібралися в намисто, — то треба берегти його, як зіницю ока, як найбільшу коштовність. Либонь у далекому минулому, такому далекому, що й пам’ять не сягає, розірвалася нитка мого намиста. І лише зараз я спромоглася зібрати разом розсипані колись рубіни.
М о н т р е й. Ти хочеш сказати, то було приречення?
Р е н е. Ні, не приречення.
М о н т р е й. Але це рубінове намисто розсипала не ти, а Альфонс.
Р е н е. Проте подарував він його мені.
М о н т р е й. В тобі промовляють гордощі й самозакоханість. Ти сама себе занапастиш.
Р е н е. Я ж казала, ви мене не зрозумієте. Так і сталося. Мамо, я спізнала істину. На ній і стоїть моя подружня доброчесність. Чи ви спроможетеся зрозуміти, що каже вам дружина маркіза де Сада?
М о н т р е й. Ця істина — лише нагай і цукерки. Лише безчестя й сором.
Р е н е. Це голос мудрощів, мамо. Так роблять усі. Трапляється щось незвичайне. Вони злітаються, мов мухи на падализну, висотувати свої мудрощі. А щойно труп поховано, занотовують, що дізналися, й вигадують для цього назви. Безчестя, сором абощо. Але мудрощі — це не моє. Я спіткалася з тим, для чого не винайти назви. Легше за все було б погодитися: так, Альфонс — потвора, а я — добропорядна, така, як усі, про яку не почуєш лихого слова.
М о н т р е й. Альфонс таки справді потвора. Порядній людині не варто й силуватися зрозуміти його. А хто спробує, сам лиха не мине.
Р е н е. От тільки так не буває, щоб чоловік був потворою, а жінка — пересічною, такою, як усі.
М о н т р е й. Рене! Невже ти теж…
Р е н е. Заспокойтеся, мамо. На вас, схоже, перекинулася доскіпливість пані де Сен — Фон. Я згодна: мій чоловік — страхіття пороку, але і я буду страхіттям, страхіттям доброчесності. Я стріла те, чому немає назви. Світ каже, ніби Альфонс учинив злочин. Але, як на мене, Альфонс і злочин завжди були єдині; неподільні його посмішка й гнів, його лагідність і лють; пальці, які ніжно вивільняли з шовкової нічної сорочки мої плечі, ті ж самі, які в Марселі упиналися в руків’я нагая, що гуляв по спинах повій. Навіть його збатожені повіями в кров
сідниці й благородні вуста та чисте золотаве волосся належать одному цілому.
М о н т р е й. Ти принижуєш себе, намагаючись поєднати чистоту й бруд. Ти, що носиш ім’я
Монтрей, не можеш мати нічого спільного з тими… з тими жінками певного ґатунку з Марселю. Як прикро мені, твоїй матері, що ти намагаєшся заспокоїти себе в такий спосіб!
Р е н е. Ви знову мене не зрозуміли. Ви, моя мати, не спроможні мене зрозуміти, хоч рятували мого чоловіка, не шкодуючи себе самої. Альфонс — неначе музика, мелодія. Це їй прирекла я вірність. Часом вона лагідно бринить, а часом ляскає закривавленим нагаєм. Але посвисту нагая мій чоловік ніколи не давав мені почути. Тож я й не знаю, чи його розваги заслуговують на пошану, чи на презирство. А знаю й відчуваю всім серцем таке: вірність жінки — не винагорода за те, що подеколи чоловік каже чи робить приємності; підґрунтя її вірності — сутність чоловіка. Поточене хробаками судно пізнає істоту моря саме через червоточини.
М о н т р е й. Тебе обдурено, та й мене теж.
Р е н е. Де ви бачили чоловіка, здатного обдурити жінку?!