Листування Марії Олександрівни з М. Добролюбовим тривало до самої його смерті, навіть у свої останні дні критик турбувався про новий твір Марка Вовчка для «Современника», сумував, що досі ще немає грошей для письменниці. У 1862 році був надрукований роман І. С. Тургенєва «Батьки й діти», який обурив М. Чернишевського й, з його слів, призвів до серйозної розмови між Іваном Сергійовичем і Марією Олександрівною. Нібито письменниця дорікала І. Тургенєву, що він помстився покійному М. Добролюбову, вивівши його в образі Базарова. З живим критиком І. Тургенєв не спілкувався, а мертвого ганьбить. Однак І. Тургенєв заспокоїв Марію Олександрівну, що коли він зображував свого Базарова, М. Добролюбов йому на думку не спадав. Але щось зруйнувалося в їхніх стосунках. Якщо раніше І. Тургенєв писав, що спілкується з письменницею мало не щодня, то тепер сумно зауважував: «А проте я бачу її дуже рідко…» Однак довгі дружні стосунки й добре ставлення одне до одного зберігалися, й І. Тургенєв звертався до Федора Михайловича Достоєвського (1821—1881) з запитанням, чи не бажає той вмістити у «Времени» повість Марка Вовчка. Декілька разів І. Тургенєв, прекрасно знаючи, як швидко письменниця витрачає гроші й що вона перебуває у всякчасній скруті, просив видавців надіслати гроші як гонорар за її оповідання. А якщо їх з якихось причин не надрукують, – рахувати борг за ним. Завдяки Івану Сергійовичу письменниця познайомилася і з класиком чеської літератури Яном Нерудою (1834—1891).
Добрі стосунки зберігалися у Марії Олександрівни і з чоловіком. Письменниця завжди цікавилася долею Опанаса Васильовича, листувалася з ним. Вона радо зустрічалася з людьми, які могли розповісти їй щось про життя Марковича. Дізнавшись про перехід Опанаса Васильовича на роботу в акциз, Марія Олександрівна щиро обурилася і навіть висловила чоловіку своє незадоволення.
У 1862 році І. Тургенєв побував у Москві й надіслав звідти Марку Вовчку лист, у якому розповідав про опублікування її творів у російських журналах. Письменник дуже наполегливо радить товаришці: «Повторюю ще раз на прощання: не приїздіть у Росію». І Тургенєв не помилявся: через деякий час було закрито журнали («Современник» і «Русское слово»), в яких друкувалися твори Марка Вовчка. Але для влаштування деяких грошових та видавничих справ письменниці все ж довелося приїхати на якийсь час у Петербург. Також ця поїздка мала з’ясувати, чи повернеться Марія Олександрівна в Росію, чи залишиться за кордоном. Повернення в Росію призвело б до розриву з Олександром Пассеком, про що письменниця відкрито написала йому. Вона вважала, що, залишившись із нею, він остаточно відірветься від рідного дому й не буде щасливий. Але Марко Вовчок не залишилась у Росії, вона повернулася за кордон.
Неприємною новиною для письменниці було закриття журналу «Основа», де вона друкувала свої українські оповідання, але ж Марко Вовчок, як і завжди, не тужила й продовжувала друкуватися в сербському журналі «Даница», львівському «Вечерниці» та ін. Не пориваючи стосунків із чоловіком, Марія Олександрівна просить його про допомогу, коли їй потрібен фольклорний або етнографічний матеріал (як це було під час написання казки про Кармелюка), турбується, чи вистачить чоловікові грошей, щоб навідати сина, який буде влітку в Швейцарії. У 1864 році було видано книжку «Українські приказки, прислів’я і таке інше, збірники О. В. Марковича і других. Спорудив М. Номис (М. Симонов)». Цей збірник став визначною подією в історії української етнографії, в ньому дуже часто згадується ім’я Марка Вовчка, оскільки багато прислів’їв та приказок узято з її оповідань.
Шанувальник таланту Марії Олександрівни художник Карл Гун (1830—1877) познайомив з письменницею свого друга композитора Едуарда Мертке (1833—1895), який виявив бажання перекласти на музику українські народні пісні. Марко Вовчок мала приємний голос (контральто) й дуже любила співати, – вона наспівала композитору близько 210 пісень. Співала Марія Олександрівна з пам’яті понад два тижні – від одинадцятої години до четвертої, часом по двадцять пісень на день. Повернувшись до Люцерна, Е. Мертке впорядкував свої записи й зумів видати 25 оброблених українських пісень: «Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав Марко Вовчок. У ноти завів Е. Мертке». Цей перший (із задуманих восьми) і, на жаль, останній зошит пісень мав обсяг у 57 сторінок. Музикант планував продовжити роботу над цим виданням і доопрацювати всі пісні, але чи то через цензурні утиски, чи то за браком коштів пісні більше не видавалися.