Старший син Марії Олександрівни з дружиною й дітьми в цей час жили в Майкопі на Північному Кавказі. Ліза утримувала приватний навчальний заклад, у якому працював викладачем Богдан. Не вірячи, що Марко Вовчок може замовкнути, Богдан Опанасович у листах до матері обережно питав: «Чи не написала що-небудь?» Марії Олександрівні було добре в Абрау, але ж… тут не було ніякого товариства, лікарської допомоги, телеграфного зв’язку, тому довелося перебиратися до Новоросійська й оселитися в невеличкому будинку на тихій вуличці. А у Михайла Дем’яновича стосунки з Ф. Лазаревським так загострились, що Марія Олександрівна вирішила втрутитися, згадати про свої петербурзькі зв’язки й шукати допомоги в столиці. У жовтні 1881 року письменниця вирушила в Петербург клопотати про переведення чоловіка, аби він не був підлеглим Ф. Лазаревського. Під час пересадки в Харкові Марія Олександрівна відвідала книгарню й була там зустрінута овацією. Письменниця так описувала цей випадок: «…несподівано була зустрінута овацією в магазині Куколевського. Я якось ненароком сказала хлопчикові, що шкода так дорого давати йому за свої ж книжки. І враз вискочив звідкись літній чоловік: “Що Ви, пані, сказали?” Відмовлятися було незручно, й овації закінчилися тим, що він просив книжок на комісію…»
У Петербурзі Марія Олександрівна звернулася до чиновника високого рангу, колишнього журналіста й громадського діяча Миколи Макарова (письменниця так характеризувала старого знайомого, роздумуючи, до кого звернутися по допомогу: «Він колись був чесною людиною»). Марко Вовчок мала ділові зустрічі з Миколою Макаровим, професором права Московського університету, гейдельберзьким знайомим Петром Редкіним, державним чиновником високого рангу Петром Ріхтером. Усі чоловіки запевнили Марію Олександрівну, що Михайла Дем’яновича переведуть від Ф. Лазаревського. Повернувшись до сім’ї, письменниця, яка вже відійшла від активної літературної і громадської діяльності, годинами розповідала про Петербург, про зустрічі, про домовленості, про давніх знайомих.
Однак із переведенням чоловіка зволікали, чиновники не могли (про те, що не хотіли, навіть думати було неприємно) знайти йому іншу роботу. Марія Олександрівна листувалася з М. Макаровим і П. Ріхтером, які запевняли її, що невдовзі справу буде вирішено. Михайло Дем’янович виявив багато грубих, якщо не злочинних, порушень у діяльності Ф. Лазаревського, про які повідомив вище керівництво. Чоловік письменниці хотів навіть сам їхати в Петербург, але у липні 1882 року Ф. Лазаревського було звільнено зі служби за станом здоров’я. Михайло Дем’янович став підлеглим нового управляючого, який призначив його наглядачем 1-ї Сергіївської округи Ставропольського удільного маєтку. Родина переїжджає у с. Сергіївське, де Михайло Дем’янович найняв маленький будиночок на три крихітні кімнатки з протікаючим дахом. Найсумнішою для Марії Олександрівни була відсутність саду. У всьому селі було лише кілька миршавеньких акацій, а письменниця дуже любила працювати в саду.
У Ставрополь
Весь цей час Етцель намагається знайти письменницю, його дуже непокоїла п’ятирічна перерва в їхньому листуванні. Видавець збирає інформацію про Марка Вовчка, але до нього доходять лише якісь незрозумілі чутки, що Марія Олександрівна десь виховує чиїхось дітей, що вона посварилася й розійшлася з чоловіком, що переїхала в Україну… Мабуть, єдиною правдою з того, що дійшло до Етцеля, було те, що Марко Вовчок уже давно не друкується.
У серпні 1883 року в Парижі помер давній і добрий друг Марії Олександрівни Іван Сергійович Тургенєв. Письменниця в цей час була сповнена хвилювання за життя свого молодшого сина, бо в Сергіївському були дуже важкі побутові умови й до того ж у село прийшла страшна епідемія дифтериту. Марія Олександрівна терміново переїжджає з сином у Ставрополь, а через деякий час до них приєднується й Михайло Дем’янович, якому дозволили керувати Сергіївською округою зі Ставрополя.