В Україні. Доля Богдана
Серед цих турбот і проблем був один слабенький, але світлий промінчик: Михайло Дем’янович сподівався, що його переведуть в Україну: звільнялося місце в Богуславі Канівського повіту. У квітні 1885 року сподівання справдилися. Лобача-Жученка призначили на нове місце. А Марія Олександрівна знов і знов робить спроби взяти Богдана на поруки. З в’язниці Богдан Опанасович передав матері кілька віршів за мотивами Шеллі. Марко Вовчок потурбувалася, й ці твори були надруковані в місцевій газеті «Северный Кавказ» під псевдонімом Ростовський. Богдан передавав ці вірші у вигляді математичних формул, які мати розшифровувала, щоб записати вірш уже літерами. Про долю старшого сина Марія Олександрівна розповіла в листі Етцелю, також вона надіслала видавцю два портрети Богдана. Етцель був дуже зворушений і стурбований долею сина Марка Вовчка – мабуть, він розповів про цю історію комусь із політичних емігрантів, бо невдовзі історія Богдана Марковича стала відома всім емігрантам у Парижі.
Усі зусилля Марії Олександрівни поки що нічого не дали. Вона збирається переїжджати з чоловіком в Україну, працює над новими перекладами для видавництва Етцеля, але подумки – весь час у Ростові біля сина, якому не може допомогти. Як тільки з’являлася можливість, мати летіла до старшого сина. Борис згадував про побачення з братом: «Пам’ятаю, що й мене мати взяла на одне побачення. Також врізалось мені в пам’ять, як Богдан, стоячи за ґратами в’язниці, махав нам рукою, коли ми йшли додому. Пригадую, що тоді я часто сидів один у кімнаті, бо мамі доводилося багато ходити по різних установах, клопотати за Богдана». За рік до ув’язнення Богдан розлучився зі своєю першою дружиною. Ліза Маркович з дітьми поїхала до батьків у Калузьку губернію, а Богдан Опанасович жив з другою, невінчаною дружиною Євгенією Голубовською. Марія Олександрівна листувалася з родиною Голубовських, цікавилася, коли й хто був у Богдана, чи дозволяють побачення, як він почуває себе. До всіх неприємностей додавалася побутова невлаштованість сім’ї. Михайло Дем’янович приймав у Богуславі справи й не міг узятися до шукання помешкання для родини, а життя в Києві у чужих людей було для письменниці просто нестерпним. Нарешті чоловік винайняв на правому березі Росі будиночок, куди й приїхала Марія Олександрівна з молодшим сином.
Справу Богдана Марковича Олександр ІІІ розв’язав адміністративним порядком: запропонував установити гласний нагляд поліції за Б. Марковичем на два роки. Міністерство юстиції звернулося з проханням до катеринославського губернатора розпорядитися про поселення Богдана Опанасовича Марковича в одному з повітів Катеринославської губернії, не розташованих понад залізницею і якнайдалі від Ростова-на-Дону. Богдан подав прохання дозволити йому оселитися у своєї матері, Марії Лобач, але катеринославський губернатор не дозволив цього й звелів вислати Марковича в Новомосковський повіт, де Богдан і був поселений у с. Вільне за двадцять кілометрів від міста. Марія Олександрівна раділа, що син хоч і частково, але на волі, у листі вона вітала Богдана, що він «уже не в клітці», і дуже радила залишатися в Новомосковську. Мати не збиралася залишати справу допомоги синові й запитувала його в листі, до кого в Петербурзі він радив би їй звернутися, щоб якось полегшити його долю. Але радість Марії Олександрівни від того, що сина випустили з в’язниці, була жорстоко обірвана: були виявлені нові факти революційної діяльності Богдана Марковича, і його знову заарештували і ув’язнили в Новомосковському в’язничному замку (1885). Марія Олександрівна була настільки приголомшена, що наступний лист до Богдана писав Михайло Дем’янович. Мати рветься до сина, але Лобач-Жученко погоджується відпустити її тільки з кимось, бо у Марії Олександрівни хворе серце. Люблячий Михайло Дем’янович ніби передчував недобре: у Новомосковську письменниці стало зле, й вона одразу ж поїхала в Київ, до лікарів. У березні 1886 року, коли мати була ще в Києві, Богдан захворів. У Монте-Карло помер видавець П’єр-Жуль Етцель. Повернувшись у Богуслав, Марія Олександрівна не знайшла більше сил боротися й відгородилася від зовнішнього світу. У неї постійно був пригнічений тяжкий настрій, у взаєминах з людьми вона була збуджено-нервова. Вона намагалася ні з ким не розмовляти, не бачитися, тижнями, місяцями не виходила з дому. Це була, мабуть, найтяжча пора для подружжя Лобачів-Жученків.