Улітку будинок у Хохітві, що будувався для начальника 3-ї округи, був завершений, і родина перебралася в це мальовниче село. Сам будинок був двоповерховий, на кам’яному фундаменті, з великим садом. І стояв він на березі Росі. Може, час, а може, навколишня краса повернули Марії Олександрівні сили. І. С. Нечуй-Левицький так описував Хохітву того часу: «Хохітва було невелике село коло самого Богуслава, розкидане по правому високому березі Росі, між рядами чималих гір. За Россю була чудова картина. Над самою водою стояла висока, але не широка скеля, ніби стіна з каміння. <…> Під скелею росли лози та очерет. Серед Росі неначе лежав невеличкий острівець з прездорового каміння, без ладу накиданого купками. За кам’яною стіною було видно понад Россю ряд невисоких гір. На горах зеленів густий старий ліс. Коло острівця шуміла вода на порогах, темніла, наче стежка, чорна гребля, а під самою крутою скелею стояв млин. На горах, на горбах, у вузьких долинах була розкидана Хохітва». На новому місці Марія Олександрівна зустрічалася з селянами, допомагала їм, чим могла, уважно слухала й занотовувала влучні вислови, незнайомі українські слова. Садиба письменниці дуже подобалась, вона навіть у листі до старої приятельки написала: «Пишу, щоб ти знала, що мене ще вовк не з’їв, а жива і здорова і гуляю по такому саду, що йому і краю нема, і тече через його Рось – все так, як я люблю». Такі ж оптимістичні й листи до старшого сина. Мати повідомляє, що Михайло Дем’янович і Боря здорові, а вона чекає не дочекається, коли вже він дихне вільним повітрям.
Марія Олександрівна не полишає спроб допомогти синові. Навіть хворіючи й перебуваючи в Києві на лікуванні, письменниця пише про справу Богдана в Петербург Анатолію Федоровичу Коні (1844—1927). Жінка сподівається, що юрист не забув старої дружби і відповість їй, а може, й порадить щось. Богдан Опанасович перебував в одній камері з кримінальними злочинцями й писав матері, що побутові проблеми – то дрібниці, а от життя серед морально покалічених людей насправді страшне. У січні 1887 року Олександр ІІІ розв’язав нову справу Б. Марковича адміністративним шляхом, запропонувавши звільнити його з-під варти й вислати в Астраханську губернію під нагляд поліції на три роки. Марія Олександрівна бажає поїхати до сина, але Михайло Дем’янович дуже боїться відпускати дружину після хвороби саму. Борис був замалим для того, щоб супроводжувати матір, а Євгенія, дружина Богдана, була зайнята й не могла так швидко вибратися до чоловіка. Лобачу-Жученку вдалося отримати відпустку на сім днів, і він вирушив на Катеринославщину разом з дружиною. У лютому 1887 року Марко Вовчок з чоловіком приїхали до Новомосковська й зустрілися з Богданом. Доля приготувала їм нове лихо: Богдана було наказано відправити до місця заслання етапом. Марія Олександрівна писала клопотання, що через поганий стан здоров’я її сина не можна так доставляти в Астраханську губернію, але клопотання відхиляли. В’язничний лікар підтвердив, що Богдана не можна відправляти етапом, він цього не витримає. На щастя, до слів лікаря прислýхались. Через постійне нервування й неспокій сама Марко Вовчок знову захворіла, так що пробула в Новомосковську до кінця місяця і аж у квітні вирушила в Хохітву.
Микола Чернишевський
Стан здоров’я письменниці дуже погіршився, у листі до старшого сина Марія Олександрівна пише: «Погано мені, лебедику, і, мабуть, краще й не буде. Дуже схоже на початок кінця. Я сама бачу, що дуже змінилася навіть після Новомосковська». У травні 1887 року Богдан Опанасович прибув на місце заслання – до Астрахані. Там Богдан відразу відвідав Миколу Чернишевського, який дав високу оцінку творчості Марка Вовчка. Розповідаючи Марії Олександрівні в листі про зустріч і слова М. Г. Чернишевського, Богдан просто умовляв матір: «Хороша моя, будь ласкава, берися до праці! Твій розум не втратив своєї гостроти, твоя душа, як і колись, ясна й чутлива, ти можеш гарно писати, я в тому глибоко переконаний. Скільки вже разів я казав про це! А тепер така підтримка, як думка Миколи Гавриловича!» З відповіддю Марія Олександрівна не забарилася, її великий лист Богданові насправді був адресований М. Чернишевському. Письменниця розповідає про своє життя, просить допомогти влаштувати працю одного літератора-початківця (свою власну), відповідає письменникові, що листів М. Добролюбова у неї, мабуть, залишилося мало (М. Чернишевський запитував про них), бо деякі папери загубилися. Пізніше письменниця передасть М. Чернишевському всі знайдені у себе листи М. Добролюбова і пообіцяє написати спогади про зустріч і знайомство з Миколою Олександровичем у Неаполі.