— Ти взяв бінокль? — спитав Сіґмунд.
Маркус кивнув.
— Якщо вночі буде зоряно, я покажу тобі Великого Воза, — сказав Сіґмунд. — Чим це ти напхав рюкзак?
— Лише найнеобхіднішим.
— Ти що, Мавпусе, вирішив оселитися в горах?
Аж тут до них підійшов Рейдар. Його рюкзак не важив і кількох кілограмів. Маркус похитав головою. Здавалося, ніби його ось-ось втягне в землю. Сіґмунд привітно усміхнувся Рейдарові.
— Що це в тебе в рюкзаку? Зубна щітка й презервативи? Та й більш нічого?
Рейдар не дібрав розуму, що відповісти, зневажливо хмикнув, відійшов убік і обняв за плечі Еллен Кристину.
— Він вважає себе великим цабе, а насправді лякливий, як заєць, — пошепки мовив Сіґмунд.
— Я теж так думаю, — так само пошепки відповів Маркус.
Потім він дозволив товаришеві зняти з себе рюкзак. Сіґмунд — не тато, та Маркусові було однаково, хто допомагає.
Вони зайшли в автобус, і Маркус помітив, що Муна прихопила з собою гітару. Виходить, вони співатимуть гуртових пісень. А то означало, що людина змушена буде робити щось таке, чого їй геть не хотілося, одначе переважно в житті так і бувало.
Маркус і Сіґмунд знайшли вільні місця посередині автобуса.
«Чотири години вимушеного гуртового співу, — подумав Маркус. — В оточенні недругів».
У похід із дітьми рушили двоє вчителів — Віктор Скуґ та Каріанна Педерсен. Каріанна була найпопулярніша вчителька в школі. Їй мало виповнитися тридцять років. Вона була чемпіонка округу з орієнтування на місцевості. Крім того, вчителька знала силу-силенну всіляких пісень. Скуґові перевалило за сорок. Він грав на піаніно й співав у хорі. З усього було видно, що вихідні можуть затягнутися.
Муна сиділа в автобусі спереду. Рівно через сім хвилин їзди вона вийняла з чохла гітару й завела:
А далі підхопила Каріанна Педерсен, яка сиділа поруч із Муною:
— Підспівуйте, хлопці й дівчата! — І хлопці й дівчата підхопили:
— Твоя черга, Еллен Кристино, — весело крикнула Каріанна.
І ось настав погожий день, — почала Еллен Кристина.
І так вони співали, поки черга дійшла до задніх сидінь. Діти одне за одним починали строфу, яку закінчували гуртовим співом. Уже було проспівано про погожий день, про сажотрусового приятеля, про спортсмена, про парк із атракціонами, про фотографа, про маленького принца, про бойскаута та ще про всяку всячину.
Комусь рими вдавалися, комусь — не дуже, але кожен робив свій внесок у пісню невеличкою строфою. Маркусові на якусь мить здалося, що однокласники потай від нього проводили репетиції. Ось-ось надійде і його черга. Він гарячково шукав, про що йому заспівати, але його мозок скидався на чорну діру. Він у відчаї зиркнув у Сіґмундів бік. А той саме виводив:
Маркус заплющив очі, похилив голову на груди й ледь чутно захропів. Сіґмунд штовхонув його під бік.
— Твоя черга, Мавпусе.
Маркус захропів ще голосніше, та марно. Сіґмунд ущипнув його за руку. Він був найкращий Маркусів товариш, але й він усього не міг збагнути.
— Ну ж бо, Маркусе! — крикнула Каріанна Педерсен.
Вона була сповнена добрих почувань, бо, як людина простодушна, вірила, що гуртова пісня зміцнить шкільне товариство так, що ніхто не відчуватиме себе зайвим. Її життя склалося досить успішно, тому вона й не розуміла, що сором’язливі можуть ставати ще сором’язливішими, а самотні ще самотнішими, ніж були досі.
— Мій автограф… — тихо прогугнявив Маркус. — Мій автограф…
Та й замовк, ніби чимось вдавився. Жодне слово в світі не римувалося зі словом автограф. Він заплющив очі.
— Чудово, Маркусе! — підбадьорливо крикнула Каріанна Педерсен.
Одначе то його не вельми збадьорило.
— Мій автограф, — промимрив він захриплим голосом.
— Молодець! — крикнула Каріанна Педерсен. — Мій автограф!
Маркус відчув, що за хвилю-другу знепритомніє.
— Мій автограф, — прошепотів він.
Урешті-решт Каріанна Педерсен збагнула, що хлопцеві потрібна допомога.
— Мій автограф, — заспівала вчителька, — мій автограф…
Але й вона не могла знайти рими до слова автограф.
Вона підбадьорливо глянула на Маркуса. Він прихилив свою голову до сидіння перед собою і похолов.
— Мій автограф! — проспівав Сіґмунд. — Неначе й не автограф!
— Мій автограф, — підхопив мішаний хор голосів.
Ось і все. Могло бути краще, але могло бути й гірше. Він лишився живий, і багато хто ще мав переспівати, поки вони знов заведуть гуртову пісню. І тут озвався Рейдар:
Ані Каріанна Педерсен, ані Скуґ не зрозуміли, чому діти так пожвавилися від слова мавпій, хоч і було очевидно, що після недолугого віршика про автограф ними знов опанував піднесений настрій. Тож учителі раділи разом із дітьми. А Каріанна Педерсен підморгнула Маркусові, заохочуючи його до спільних веселощів. Маркус і собі моргнув їй обома очима: мовляв, усе гаразд, хоч сам ледве стримував сльози. Аж тут у вчителя Скуґа задзеленчав мобільний телефон. Муна перестала грати.
— Алло. Що? Атож, звичайно. Так, усе добре. Що? Звісно, всі в чудовому гуморі. Ага, перекажу.
Він склав мобільника.
— Це Маркусів батько.
Маркус подивився на вікно: якби його воля, він би відчинив його й вистрибнув надвір.
— Він зателефонував, щоб побажати нам щасливої дороги!
В автобусі почулися слабенькі оплески, Муна знов заходилася грати, а Пер Еспен заспівав:
«Зараз я засну, — подумав Маркус. — Ось тільки розслаблюся та й засну».
І він таки заснув. Голова його лежала на плечі в Сіґмунда, який сидів, поринувши в роздуми про таємниці зоряного неба.
Діти співали пісень, обмінювалися спогадами про минулі походи в гори, сипали жартами, затівали дрібні суперечки, наминали шоколад і чіпси, від яких аж вермеділо, відгадували загадки й сперечалися, чи довго їм ще їхати. Маркус перебував у зовсім іншому світі. Його завіяло в Голлівуд, і він ходив од дверей до дверей по Беверлі Гіллс, збираючи автографи. Коли автобус зупинився, Арнольд Шварценеґґер саме запросив його на склянку овочевого соку. Вчитель Скуґ оголосив, що вони приїхали.
Розділ III
Почало смеркатися. Високогір’я, де вони мали зупинитися на ночівлю, лежало на висоті 600 метрів над рівнем моря. Наступного дня їм треба було піднятися ще на 700 метрів до лісових будиночків туристської бази. Вони мали йти туди години чотири, і Маркусові поки що не хотілося про те навіть думати. Він звів погляд на гору — вечірнє сонце заступала якась сіро-синя тінь. Ген-ген було помітно кілька білих цят. Може, то сніг, а може, невеличкий льодовик із глибокими тріщинами. Те чи те, їм однак випадуть жахливі випробування, а в разі обвалу без заступа нічим буде й відкопатися. Обвали бувають дуже різні — сповзають сніги або падає каміння. Байдуже, який обвал звалиться на їхні голови, хлопець не сумнівався, що саме в той момент перебуватиме поблизу. З далини долинуло чиєсь мекання. Напевно, до овець закралися вовки. Він про таке чув. З ними, вовками, жарти погані, а Маркус загалом і не збирався жартувати. Йому хотілося на час усього походу залягти на дно. На самісіньке дно. В його серці тліло сподівання, що, може, в нього почнеться жар і завтра він цілий день пролежить у будиночку. Перейнятий своїми сподіваннями, він поклигав за всіма іншими до реєстратури, де їх зустріла опецькувата й вельми привітна пані, яка сказала їм, що на вечерю буде свіжа гірська форель та узвар із чорносливу. Думка про те, що риб’яча кістка застряне йому в горлі й після того його швиденько спровадять в якесь безпечне місце, цебто до шпиталю, Маркуса дещо підбадьорила.