Вона весь час дивилася вперед — хотіла побачити, що там, і, не бачачи нічого певного, озиралася на свого чоловіка. В його очах, як у дзеркалі, відбивалося те, що чекало їх попереду, а оскільки він до цього відображення додавав дещо від себе — тверду рішучість, — то її лице ясніло, і вона одверталася, враз усвідомивши, чого шукати.
Тімоті й собі дивився вперед. Але він бачив лише пряму, мов олівець, фіолетову стрічку каналу, яка тяглася через широку долину, оточену низькими вивітреними пагорбами, і зникала на обрії. А канал плинув і плинув через міста, які, коли б їх струсонути, заторохкотіли, наче жуки у висохлому черепі. Сто, а може, двісті міст, які спали і пекучого літнього дня, і прохолодної літньої ночі…
Вони пролетіли мільйони миль, щоб зробити собі приємне, щоб порибалити на Марсі. Але на ракеті чомусь була гармата. Це були канікули. Але навіщо такий запас харчів, що їх вони залишили в схованці біля ракети, запас, якого вистачить на багато років? Канікули. Десь за завісою канікул виднілося не веселе обличчя Розваги, а щось тверде, кістляве і, може, жахливе. Тімоті не міг підняти завісу, а двом молодшим братам було не до неї.
— Поки що жодного марсіанина. Оце так. — Роберт поклав своє гостре підборіддя на руки і втупився в канал.
Батько взяв з собою атомний радіоприймач, що був прикріплений до зап’ястка. Це був приймач застарілої системи; його притуляли до вуха, і він починав вібрувати.
Зараз батькове обличчя скидалося на одне з тих зруйнованих марсіанських міст: запале, висохле, майже мертве.
Потім він дав послухати мамі. Губи її розтулилися.
— Що… — почав був Тімоті, але так і не закінчив.
Один за одним пролунали вибухи, від яких кров поколола в жилах, а за ним з півдесятка не таких сильних. Батько в ту ж мить пустив човен на повну швидкість. Човен стрибнув, здригнувся і помчав уперед. Це привело до тями Роберта і викликало зляканий, але захоплений вереск у Майкла, котрий притулився до маминих ніг і дивився, як біля його носа вирує вода.
Батько круто повернув човен, зменшив швидкість і спрямував його в маленький бічний канал під вищерблену кам’яну стіну стародавньої пристані, де жили краби. Човен з розгону вдарився носом об стіну — всі аж поточилися, а тато дивився, як повільно зникає на воді слід до їхньої схованки. Хвилі лизнули кам’яні береги, ринули назад, щоб зустрітися одна з одною, заспокоїлися й підставили свої боки сонячним зайчикам. Слід зник.
Тато прислухався. Інші теж. Мамині очі невідривне стежили за батьком: що робити далі?
Він видихнув з глибини легень повітря і засміявся:
— Та це ж ракета. Я стаю нервовий. Це ракета.
— Що це, тату, з ракетою? — спитав Майкл.
— Ми просто підірвали нашу ракету, от і все, — обізвався Тімоті, намагаючись говорити так, ніби нічого особливого не сталося. — Я вже чув, як вибухали ракети. Наша теж вибухнула.
— А навіщо ми підірвали нашу ракету? — спитав Майкл. — Га, тату?
— Цього вимагають правила гри, дурнику! — пояснив Тімоті.
— Гри! — Майклові і Роберту це слово сподобалось.
— Тато зробив так, щоб вона вибухнула, і ніхто тепер не дізнається, де ми сіли й куди втекли. В тому разі коли нас розшукуватимуть, розумієш?
— Таємниця! Оце здорово!
— Перелякався власної ракети, — признався батько мамі. — Я таки нервовий. Лише дурень може припустити що сюди прилетять іще якісь ракети. Хіба що одна, коли Едвардсові з дружиною пощастить подолати цю відстань на своєму кораблі.
Він знову підніс до вуха свій крихітний радіоприймач. За хвилину опустив руку. |
— Кінець, — сказав він мамі. — Радіоприймач уже не ловить атомного променя. Мовчать усі радіостанції Землі. За останні роки їх лишилося не більше двох-трьох. Тепер в ефірі панує цілковита тиша. Може, вона пануватиме й надалі.
— Довго? — спитав Роберт.
— Можливо, твої правнуки знову почують щось в ефірі, — відповів тато. Він сидів нерухомо, і дітям передалися його настрій, його почуття — страх, безнадія, покірність долі й смирення.
Врешті він знову вивів човен у канал, і вони рушили далі — в тому ж напрямі.
День кінчався. У світлі призахідного сонця перед ними лежали мертві міста.
Батько спокійно й тихо розмовляв з синами. Раніше вони часто бачили його жвавим і веселим, але водночас він був далекий і чужий; тепер він тільки легенько гладив їх по голівках, але вони все розуміли з одного слова.
— Майкле, вибери місто.
— Місто, тату?
— Вибери якесь місто, сину. Одне з тих, повз які ми пропливаємо.
— Гаразд, — сказав Майкл. — А як мені вибирати?
— Вибери те, яке тобі найбільше сподобається. І ви теж, Роберте й Тіме. Виберіть місто, що найбільше припаде вам до смаку.
— Я хочу місто з марсіанами, — промовив Майкл.
— Марсіани будуть, — сказав тато. — Я тобі обіцяю.
Його уста промовляли до дітей, але очі говорили з мамою.
За двадцять хвилин вони минули шестеро міст. Тато вже не згадував про вибухи; здавалося, він більше думав про те, щоб побавитися з синами, розважити їх, ніж про щось інше.
Майклові сподобалося перше ж місто, повз яке вони поспливали, але інші взяли його під сумнів: мовляв, швидкий вибір не може бути вдалим. Друге місто не сподобалося нікому. Це було селище землян, побудоване з дерева, яке вже зовсім струхнявіло. Тімоті сподобалося третє місто, бо воно було велике. Четверте й п’яте були надто малі, зате шосте викликало бурхливе захоплення у всіх, у тому числі й у матері, яка теж приєдналася до вигуків: “Здорово! Ну й ну! Подивіться он туди!” В місті ще й досі височіло кілька десятків великих споруд, вулиці припали пилом, але були забруковані, на площах виднілися відцентрові колеса водограїв, які ще пульсували вологою.
— Оце і є те місто, — сказав хтось. Підвівши човен до пристані, батько вистрибнув на берег.
— От ми й приїхали. Все це наше. Віднині й назавжди ми житимемо тут!
— Віднині й назавжди? — перепитав недовірливо Майкл. Він устав, озирнувся, а потім, моргаючи очима, глянув у той бік, де залишилася їхня ракета. — А ракета? А Міннесота?
— Ось вони, — повторив тато і притулив маленький приймач до білявої голівки Майкла. — Послухай-но… Майкл прислухався.
— Нічого не чути.
— Справді. Нічого. Більше немає нічого. Немає ні Міннеаполіса, ні ракет, ні Землі.
Майкл трохи подумав над татовими словами, що ставили хрест на минулому, і почав тихесенько схлипувати.
— Зажди-но, — швидко промовив тато. — Натомість я даю тобі багато більше, Майку!
— Що? — обізвався цікавий Майкл, на мить стримуючи сльози, але готовий плакати далі, коли те, що скаже батько зараз, буде таке ж неприємне.
— Я даю тобі це місто, Майку. Воно твоє.
— Моє?
— Я віддаю його тобі, Робертові й Тімоті, вам трьом, щоб ви володіли ним.
Тімоті вискочив з човна.
— Дивіться, хлопці, все наше!
Він грав у ту саму гру, що й батько, грав сумлінно і щиро. Пізніше, коли все стане на своє місце, він зможе піти кудись і поплакати хвилин із десять на самоті. Але зараз це була гра в сімейну прогулянку, і хлопці мусили брати в ній участь.
Майкл вистрибнув із човна разом з Робертом. Вони допомогли вийти на берег мамі.
— Пильнуйте своєї сестри, — сказав тато, і ніхто з них тоді не зрозумів, що він мав на увазі.
Всі поспішили у велике місто з рожевого каменю. Вони йшли, розмовляючи пошепки, бо щось у мертвих містах примушує людину стишити голос до шепоту, примушує стежити за заходом сонця.
— Десь днів за п’ять, — сказав спокійно тато, — я поїду назад, туди, де була наша ракета, заберу сховані в руїнах харчі й перевезу їх сюди; крім того, я пошукаю там Берта Едвардса, його дружину й дочок.
— Дочки? — спитав Тімоті. — Скільки їх?
— Чотири.
— Я вже бачу, що через це буде клопіт, — сказала мама, поволі киваючи головою.