Выбрать главу

— Дівчата? — Майкл скривився і став схожий на кам’яне марсіанське страховище. — Пхе, дівчата…

— Вони теж прилетять у ракеті?

— Так. Якщо їм пощастить. Сімейні ракети призначені для подорожей на Місяць, а не на Марс. Ми ледве подолали цю відстань.

— А де ти взяв ракету? — тихо спитав Тімоті.

Брати бігли попереду.

— Я зберігав її двадцять років, Тіме. Ховав, сподіваючись, що ніколи не доведеться скористатися нею. Моїм обов’язком було здати її урядові для воєнних потреб, але я весь час думав про Марс…

— І про пікнік!

— Авжеж. Це я кажу тобі одному. Я чекав до останнього, а готуватися до відльоту почав тільки тоді, коли побачив, що все на Землі гине. У Берта Едвардса теж був схований корабель, але ми вирішили, що безпечніше летіти окремо, на випадок, коли хто-небудь спробує нас збити.

— Тату, а навіщо ти підірвав ракету?

— Щоб ми ніколи не змогли повернутись. І якщо коли-небудь у майбутньому лихі люди прилетять на Марс, вони не знатимуть, що ми тут.

— Чому ти весь час поглядав угору?

— Просто так. Хоч я й знав, що за нами ніхто не поженеться, бо нема на чому. Я надто обережний, от і все.

Майкл бігом вертався до них.

— Чи це справді наше місто, тату?

— Вся оця бісова планета належить нам, діти. Вся бісова планета.

Вони стояли серед міста — Король Гори, Володар Верховини, Правитель Всього Виднокола, Абсолютні Монарха і Президенти, намагаючись збагнути, що то значить володіти світом і який він насправді великий, цей світ.

У рідкій атмосфері ніч настає швидко. Тато залишив їх на площі біля пульсуючого водограю, зійшов до човна й незабаром вернувся, несучи в руках стос паперів. Він склав папери купою в дворику й підпалив їх. Усі сиділи навпочіпки круг багаття, грілися й сміялися, і Тімоті бачив, як маленькі літери підстрибують, наче злякані тваринки, коли полум’я торкалося й поглинало їх. Папери зморщувалися, немов стареча шкіра. Кремації підлягала безліч слів.

УРЯДОВІ ОБЛІГАЦІЇ; ДІАГРАМА КОМЕРЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ 1999 РОКУ; РЕЛІГІЙНІ УПЕРЕДЖЕННЯ; КЕРІВНИЦТВО ТИЛОМ ЯК НАУКА; ПРОБЛЕМИ ПАН-АМЕРИКАНСЬКОЇ ЄДНОСТІ; БІРЖОВИЙ ЗВІТ ЗА 3 ЛИПНЯ 1998 РОКУ; ОГЛЯД ВІЙСЬКОВИХ ДІЙ…

Тато недаремно взяв ці папери з собою. Він сидів біля багаття, з видимим задоволенням кидав їх один за одним у вогонь і розповідав дітям, що це все означає.

— Настав час дещо вам пояснити. Гадаю, навряд чи справедливо було б приховувати од вас так багато. Не знаю, чи все буде для вас зрозуміло, але я повинен говорити.

Він кинув у вогонь кілька паперів.

— Я палю певний спосіб життя, подібно до того, як цей самий спосіб життя спалюється зараз на Землі. Даруйте мені, коли я говоритиму як політик. Врешті-решт я колишній губернатор штату, я робив усе чесно, і за це мене зненавиділи. Наука розвивалася надто швидко, і люди заблудили в механічних нетрях; вони, наче діти, робили й переробляли всілякі хитромудрі іграшки: технічне приладдя, вертольоти, ракети; вони спрямували всю увагу на вдосконалення машин, замість того, щоб думати, як ними керувати. Війни розросталися й розросталися і, зрештою, вбили Землю. Ось що означає мовчанка радіо. Ось від чого ми втекли. Нам пощастило. На Землі вже не лишилося ракет. Тепер я можу вам сказати, що ми виїхали зовсім не на риболовлю. Цивілізації на Землі не існує. Міжпланетні подорожі не відновлюватимуться протягом сторіч, а може, не відновляться й ніколи. Ви ще молоді. І я вам це повторюватиму щодня, поки воно не западе вам у душу.

Він спинився, щоб підкласти у вогонь паперу.

— Тепер ми самі. Ми та жменька інших, котрі прилетять за кілька днів. Нас досить, щоб розпочати все заново. Досить, щоб відвернутися від того, що було там, на Землі, й стати на новий шлях.

Вогонь спалахнув, ніби підтверджуючи його слова. Всі закони й вірування Землі перетворилися на купку гарячого попелу, рештки якого незабаром розвіє вітер.

Батько кинув у вогонь останній папірець. Це була карта світу. Вона зморщилася, скоцюрбилась і — пах! — злетіла вгору чорним метеликом.

Тімоті одвернувся.

— А тепер я хочу показати вам марсіан, — сказав тато. — Ходімте всі. І ти, Алісо. — Він узяв її за руку.

Майкл голосно плакав, і тато взяв його на руки й поніс. Вони пройшли зруйнованим містом до каналу.

Канал. Завтра або післязавтра цим каналом у човні припливуть їхні майбутні дружини, ще малі дівчатка-реготухи зі своїм батьком та матір’ю.

Навколо вже була ніч, на небі висипали зорі. Але Тімоті не міг знайти Землю. Вона вже зайшла. І над цим теж треба буде подумати.

Нічний птах обізвався серед руїн. Тато промовив:

— Мама і я спробуємо навчити вас. Може, у нас це не вийде. Але я сподіваюся, що вийде. Ми самі мали нагоду багато чого бачити й багато чого навчитися. Ми задумали цю подорож чимало років тому, ще до твого народження, Майкле. Навіть коли б не було війни, ми, гадаю, все одно прилетіли б на Марс, щоб оселитися тут і будувати життя за власними уподобаннями.

Вони підійшли до каналу. Вночі він був довгий, рівний, тихий і відбивав усе, як дзеркало.

— Я завжди хотів побачити марсіанина, — промовив Майкл. — Де ж вони, тату? Ти обіцяв.

— Ось вони, — сказав тато, посадив Майкла на плече і показав просто вниз.

Марсіани були там. Тімоті затремтів.

Марсіани були там — у каналі — відбиті у воді. Тімоті, Майкл, Роберт, мама й тато.

Марсіани мовчки дивилися на них з пожмуреної поверхні води…

АМЕРИКАНСЬКА НАУКОВА ФАНТАСТИКА І “МАРСІАНСЬКА ХРОНІКА” РЕЯ БРЕДБЕРІ

1

Ще зовсім недавно цілі покоління зачитувалися романами й повістями про мандрівників, які відкривали нові, незнані землі, про їх пригоди і боротьбу з небезпеками, зустрічі і сутички з аборигенами тощо. Серед цієї пригодницько-географічної літератури були й талановиті книжки, і такі, що їх ми тепер назвали б халтурними, — від безсмертного Робінзона Крузо Даніеля Дефо до пресловутого Тарзана Е. Р. Берроуза. І все одно ці романи й повісті зачитувалися до дірок: попит на такі книжки залишався надзвичайно великим, і читачі вибирали собі те, що припадало їм до смаку. Чи ж випадкове було це явище, чи не пояснювалося воно якимись глибокими причинами?

Відповісти на це питання можна так: людство тяжіло й тяжіє до романтики, отож, до книжок, де діють герої особливого складу, сміливі, відважні, які безстрашно переборюють труднощі на своєму шляху і тим самим являють приклад для читачів. Та й справді, де ж був вдячніший грунт для пригод таких героїв, як не романи й повісті про мандрівників, шукачів невідомих земель? Адже ще на початку нашого сторіччя в географії було безліч так званих “білих плям”, ще невідкритих країв, де на дослідника чекали неймовірні небезпеки й труднощі, і подолання їх становило зміст пригодницько-географічної літератури.

Минали роки.Білих плям” на карті землі ставало дедалі менше, а тепер (за винятком, можливо, частини Антарктики та найдикіших хащ басейну Амазонки) їх і взагалі вже немає. Зникла база для пригодницько-географічної літератури: мандрівники за наших часів пересуваються не на верблюдах або парусниках, не на слонах або пішки по непролазних хащах джунглів, а якщо вже не на реактивних літаках, то принаймні експресами чи на трансатлантичних пароплавах. І час, потрібний для подолання великих і значних подорожей, зменшився до мінімуму: для подорожі навколо світу потрібно вже не 80 днів (хоч ще наприкінці минулого сторіччя Жюль Верн вважав це майже фантастичним терміном!), а якихось 80 годин, не кажучи вже про казкові стрибки в космос радянських космонавтів, які облітали нашу стару Землю лише за півтори години!..

Отже, і пригодницько-географічна література стала тепер майже пережитком, придатним взагалі хіба що тільки для задоволення потреб молодших читачів шкільного віку; вона лишається повноцінною за наших часів тільки в окремих випадках, коли автори таких книжок знаходять цілком своєрідний підхід до теми і навколишнього оточення, — як, наприклад, широко і заслужено відоміАфрика мрій і дійсності” Іржі Ганзелки й Мирослава Зікмунда абоПодорож наКон-Тікі” Тура Хейєрдала.