Що ж примушує космічний корабель рухатися? Що він викидає з себе, щоб самому вирватись уперед? Колись то були вибухові гази. Але так було дуже дорого. Тоді винайдено протонний мікрореактор — джерело дешевої енергії, яке перетворювало будь-яку рідину на газ, що перебуває під високим тиском. Яка ж рідина найдешевна, найприступніша і є в найбільшій кількості? Ну, звичайно, вода! Космоліт відривається від Землі, забираючи з собою мільйони тонн — не фунтів, а тонн! — води, і то лише для того, щоб він міг рухатися.
Наші пращури необачно й захланно спалили всю нафту Землі, нерозважливо спалили вугілля. За це ми зневажаємо і засуджуємо їх. Але у них принаймні є виправдання. Вони гадали, що, в разі потреби, будуть винайдені замінники. Що ж, вони не помилились. Ми маємо планктонові ферми і протонні мікрореактори. Та для води замінника не існує. Жодного! Не було і не буде! І коли наші нащадки побачать пустелю, на яку ми перетворили Землю, яке виправдання вони знайдуть для нас? Коли почнуться засухи, і…»
Лонг нахилився і вимкнув відеофон.
— Мене це трохи непокоїть, — мовив він. — Клятий бовдур зумисне… Що сталося?
Ріос, стривожений, зірвався на ноги…
— Треба перевірити сигнали.
— Та ну їх… — Однак Лонг теж підвівся і рушив за Ріосом вузьким коридорчиком. Зупинившись посеред пілотської рубки, він промовив: — Якщо Хільдер доб’ється свого і зуміє зробити неабияку сенсацію… Ого!
Він теж його побачив. Основний імпульс гнався за вторинним, наче хорт за електричним кроликом.
— Космос був чистий, — бурмотів Ріос, — кажу ж вам, чистий. Ради Марса, Теде, чого ви заціпеніли? Ану гляньте, спробуйте піймати його в об’єктив.
Ріос діяв швидно і вправно — як-не-як, він працював утильником уже два десятки років. За дві хвилини він визначив відстань, а тоді, пам’ятаючи невдачу Свенсона, виміряв кут схилення і радіальну швидкість.
— Один і сімдесят шість сотих радіана! — гукнув він Лонгові. — Дивіться, не проґавте…
Лонг, затамувавши подих, крутив верньєр.
— Лише піврадіана від Сонця. Освітиться тільки край. Він швидко і обережно посилив збільшення, вистежуючи ту єдину «зірку», що буде змінювати своє положення і, збільшуючись, набирати певної форми, доводячи тим самим, що вона, далебі, не зірка.
— Будь-що-будь — я вмикаю, — сказав Ріос. — Більше чекати не можна.
— Ось він! Ось він!
Збільшення все ще не вистачало, щоб розібрати форму світної цятки, за якою стежив Лонг, але вона ритмічно блимала, оскільки різновеликі грані контейнера, обертаючись, неоднаково відбивали сонячні промені.
— Тримайся!
Тонкі струмені пари вихопилися з випускних отворів, залишаючи за собою довгі хвости мікрокристалів льоду, що тьмяно поблискували в блідому промінні далекого Сонця. Вони простяглися на сотню миль від корабля, а то й більше. Струмінь, другий, ще один — космоліт зійшов зі своєї орбіти, взявши курс по дотичній на контейнер.
— Летить, наче комета в перигелії! — загорлав Ріос. — Ці кляті наземники навмисне так скидають контейнери. Бодай їм!…
Кленучи їх у безсилій злобі, він почав розганяти корабель, аж поки гідравлічна прокладка його крісла не осіла під ним на цілий фут, а Лонг уже насилу втримувався за поручні.
— Тихіше! — запротестував він. Але Ріос не зводив очей з імпульсів.
— Не подобається — сидіть на Марсі!
Струмені пари приглушено гули.
Тут заговорило радіо. Лонг примудрився нахилитись — наче протиснувся крізь густу чорну патоку — і ввімкнув екран. На ньому з’явився розлючений Свенсон.
— Куди це ви претеся, трясця вашій матері! — гарикнув він. — Через десять секунд ви будете в моєму секторі.
— Я женуся за контейнером, — відповів Ріос.
— У моєму секторі?!
— Він з’явився в моєму, а ти його не дістанеш. Вимкніть радіо, Теде.
Корабель із шаленим ревом, який чув лише екіпаж, розтинав космічний простір. Тоді Ріос, не зменшуючи швидкості, вимкнув двигуни, і Лонга шарпонуло вперед.
Від раптової тиші вуха позакладало ще більше, ніж від того шуму, що передував їй.
— Так, — сказав Ріос, — давайте телескоп. Обидва припали до окулярів. Тепер було чітко видно зрізаний конус, який, спроквола обертаючись, рухався серед зірок.
— Першокласний контейнер, — задоволене відзначив Ріос. «Справжній велетень, — подумав він, — і нам з того чималий шмат перепаде».
— На локаторі ще один імпульс, — озвався Лонг. — Либонь, Свенсон погнався за нами. Ріос мигцем глянув на екран.
— Не наздожене.
Розміри контейнера чимдалі збільшувались, аж поки заповнили весь екран. Руки Ріоса лежали напоготові на пульті керування гарпуном.
Вивіривши двічі з мікроскопічною точністю кут, він викинув трос на задану довжину, а тоді, налігши з розгону на важіль, вимкнув механізм розщеплення.
Якусь мить усе залишалось без змін. Та ось на екрані з’явився механічний трос, який, наче кобра, що от-от запустить жало, поповз до контейнера. Він торкнувся його, але не зачепився, а то б умить розірвався, мов павутина. Момент обертання контейнера сягав тисяч тонн, а трос мав лише створювати магнітне поле, яке гальмувало контейнер. Вискочив ще один трос, за ним другий, третій…
Ріос посилав їх, анітрохи не замислюючись над витратою енергії.
— Він буде моїм! Моїм! Присягаюсь Марсом! Ріос зупинився аж тоді, коли між кораблем і контейнером простяглеся зо два десятки сталевих тросів. Ротаційна енергія контейнера перетворилася під час гальмування на теплову й сягнула такого рівня, що її випромінювання уловлювали навіть прилади космольота.
— Може, тавро поставлю я? — спитав Лонг.
— Як хочете. Вахта моя, так що…
— Я залюбки.
Лонг вліз у скафандр і ступив у вихідну камеру. Він був новачок і добре пам’ятав, скільки разів побував у відкритому космосі. Оце вже вп’яте.
Вчепившись за найближчий трос і перебираючи по ньому руками, Лонг став просуватися до контейнера, відчуваючи крізь металеві рукавички, як вібрує трос.
На гладенькому металі контейнера він випалив їхній серійний номер. У порожнечі космосу сталь нічим було окислити. Топлячись, вона випаровувалась, а потім конденсувалась у кількох футах від випромінювача, осідаючи тьмяною сірою плівкою на поверхню контейнера.
Лонг повернувся до корабля.
Він скинув шолом, який у приміщенні відразу вкрився білуватою плівкою інею.
Перше, що він почув, був спотворений від люті голос Свенсона, що долинав з радіорубки:
— …негайно до комісара! Дідько б вас ухопив! Є якісь правила чи ні?!
Ріос відкинувся в кріслі, анітрохи не бентежачись.
— Слухай, адже він був у моєму секторі, просто я його запізно помітив, от і довелося заскочити у твій. Якби ти за ним погнався, то врізався б у Марс. Ото й усього… Ви вже повернулися, Лонгу?
І вимкнув зв’язок.
Сигнальна лампочка гнівно заблимала, але він не звертав уваги.
— Що, збирається скаржитися комісарові? — спитав Лонг.
— Де там! Просто завівся, щоб нудьгу розвіяти. Навіщо йому вся та морока, коли він чудово розуміє, що контейнер наш. До речі, як вам наша здобич?
— Нічого.
— Нічого! Та вона шикарна! Тримайтеся, зараз я розверну його.
Бокові сопла випорснули струмінь пари, і корабель почав повільно обертатися довкола контейнера. Той рушив за ним, і вже за півгодини вони кружляли в космічній порожнечі, наче гігантський скривлений кинджал.