Скафандр зрозумів цю проблему і перейшов у аварійний режим, який інженери називають «кровопусканням». не маючи змоги вилучити з повітря CO2, скафандр навмисне випускав повітря в марсіянську атмосферу, а тоді поповнював нестачу азотом. Через діру й кровопускання азот швидко скінчився. у скафандра лишився тільки балон з киснем.
Тому він зробив усе, що міг, аби я вижив. Він почав компенсувати втрати чистим киснем. Тепер я мав ризик померти від кисневого отруєння, бо надмірний рівень кисню загрожував спалити мою нервову систему, очі й легені. Ото була б іронія: померти від надлишку кисню в продірявленому скафандрі.
На кожній стадії усього цього процесу мали звучати попередження й сигнали тривоги. Але прокинувся я саме від попередження про небезпечний надлишок кисню.
Загальний обсяг тренувань перед космічним польотом просто вражає. на Землі я витратив цілий тиждень, відпрацьовуючи порядок дій при пошкодженні скафандра. Я знав, що робити.
Обережно піднісши руку до боку шолома, я взяв ремонтний набір. Це всього лиш лійка з хлипаком на вузькому кінці й неймовірно липкою смолою на широкому. Суть у тому, щоб відкрити хлипак і притулити широкий кінець до розриву. Повітря виходить через хлипак і не заважає смолі гарненько заліпити отвір. Тоді закрив хлипак – і дірку залатано.
Складність була в тому, щоб прибрати антену. Я витяг її так швидко, як тільки міг, скривившись від раптового падіння тиску, від якого голова мені запаморочилася, а рана заволала від нестерпного болю.
Я притулив ремонтний набір до діри й залив її. Смола трималася. Скафандр знову компенсував утрачене повітря киснем. Я перевірив показники на руці скафандра і побачив, що всередині стало 85 відсотків кисню. Для порівняння, в земній атмосфері десь 21 відсоток. Але мені не стане зле, якщо я не дихатиму цією сумішшю надто довго.
Я покульгав угору схилом, прямуючи до Дому. Коли я виліз на гребінь, то одне видовище мене дуже втішило, а інше дуже пригнітило: Дім стояв непошкоджений (вйо!), але АПМ зник (тпру!).
От у ту мить я й зрозумів, що мені гайки. Але я не хотів помирати на поверхні. Я почвалав до Дому і навпомацки заліз до шлюзу. Щойно тиск вирівнявся, я здер із себе шолом.
Усередині Дому я скинув скафандр і роздивився свою рану. Треба було зашивати. на щастя, нас усіх навчали основним медичним процедурам, а в Домі був першокласний медичний набір. Швидкий укол для місцевої анестезії, промивання рани, дев’ять швів і готово. Я прийматиму антибіотики ще кілька тижнів, але тільки й діла.
Я знав, що надії нема, але спробував запустити систему зв’язку. Звісно, сигналу не було. Основна супутникова антена відламалася, пам’ятаєте? І прихопила з собою приймальні. Дім також мав вторинну і третинну системи зв’язку, але вони обидві призначалися для розмов з АПМ, який мав набагато потужніше обладнання і передав би сигнал на «Гермес». Біда в тому, що резервні системи працюють тільки коли АПМ на місці.
Я ніяк не міг зв’язатися з «Гермесом». Згодом, я міг би знайти тарілку антени десь на поверхні, але на те, щоб підлатати її та приліпити на місце знадобилися б тижні, а тоді було б уже запізно. Після аварійного переривання місії «Гермес» мав покинути орбіту за двадцять чотири години. Орбітальна динаміка обіцяла тим безпечнішу і коротшу мандрівку, чим раніше «Гермес» полетить додому, то навіщо чекати?
Перевіряючи скафандр, я побачив, що антена прошила мій комп’ютер біонагляду. Під час ПКД (позакорабельної діяльності) скафандри усього екіпажу з’єднуються в мережу, щоб ми бачили стан одне одного. Решта команди побачила, як тиск у моєму скафандрі впав мало не до нуля, одразу після чого перестали надходити мої життєві показники. І до того ж вони бачили, як я посеред піщаної бурі покотився схилом униз із тим гарпуном у боці… Ото ж. Вони вирішили, що я загинув. Хіба могли вони подумати інакше?
Може, вони навіть коротко обговорили, чи не забрати моє тіло, але тут настанови були чіткі. Якщо член екіпажу помирає на Марсі, він залишається на Марсі. Залишити тіло на планеті значило зменшити вагу АПМ для повернення. Це дає більший обсяг пального для маневрів і більший допуск для помилок при польоті на орбіту. не варто жертвувати таким через сентиментальність.
Тож ситуація така. Мене покинули на Марсі. Я не маю зв’язку ані з «Гермесом», ані з Землею. Усі думають, що я мертвий. Я в Домі, де все розраховано на тридцять один день.
Якщо зламається генератор кисню, я задихнуся. Якщо зламається відновлювач води, я помру від спраги. Якщо порушиться цілісність Дому, я начебто вибухну. Якщо нічого з цього не станеться, в мене врешті-решт закінчиться їжа, і я помру від голоду.
Кажу ж вам, я в сраці.
РОЗДІЛ 2
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 7
Гаразд, я добре виспався, і тепер усе здається не таким безнадійним, як учора.
Сьогодні я набрав запасів і вийшов на швидку ПКД, щоб перевірити обладнання надворі. Становище моє таке:
Місія на поверхні мала тривати тридцять один день. Для гарантії непілотовані апарати доправили сюди харчів на п’ятдесят шість днів для повного екіпажу. Таким чином, хай би навіть один чи два з них не долетіли, ми все одно мали б достатньо харчів для завершення місії.
Усе пішло шкереберть вже на шостий день, тож їжі ще залишилося на п’ятдесят днів для шести людей. Я коли вже я тут один, то мені вистачить її днів на триста. І це якщо я не скорочуватиму порції. Це дає мені трохи часу.
На скафандри для ПКД я теж багатий. у кожного члена екіпажу було по два костюми: один для злету і посадки, а інший, міцніший і важчий – для ПКД на поверхні. Мій костюм для польоту тепер мав дірку, а решту п’ять, звісно, забрав мій екіпаж, коли повертався на «Гермес». Але всі шість скафандрів для ПКД залишились тут в ідеальному стані.
Дім пережив бурю без жодних проблем, а от надворі ж не все так любо. Я не можу знайти супутникову тарілку. Певно, її занесло за кілька кілометрів звідси.
АПМ, природно, зник. Мої товариші полетіли на ньому до «Гермеса». Однак нижня половина (посадковий ступінь) і досі тут. Навіщо брати його назад, коли кожен кілограм – ворог? Він містить посадковий механізм, паливний агрегат і все інше, що в NASA не вважали за потрібне повертати на орбіту.
АСМ лежить на боці з пробитим корпусом. Здається, вітер зірвав покривку запасного парашута (який не знадобився нам під час посадки). Коли парашут розкрило, вітер почав тягати АСМ цією місциною вздовж і впоперек, гупаючи ним об кожен камінь, що траплявся дорогою. Щоправда, багато користі з АСМ мені не буде. Його двигуни не здатні підняти навіть власну вагу апарата. Але він може згодитися на деталі. Хтозна.
Обидва марсоходи напівзанесені піском, але загалом вони в непоганій формі. Їхні шлюзи не пошкоджені. Це логічно – робоча настанова вказувала, що під час бурі слід припинити рух і перечекати негоду. Марсоходи створені витримувати таке нещастя. Я зможу відкопати їх приблизно за день роботи.
Я втратив зв’язок з метеостанціями, винесеними на кілометр від Дому на чотири боки. Припускаю, що вони чудово працюють і зараз. Просто система зв’язку в Домі зараз така слабенька, що, певно, на кілометр її не вистачає.
Ряди сонячних панелей укрило піском, а тому користі з них стало близько нуля (підказка: сонячні панелі не можуть виробляти електроенергію без сонячного світла). Але коли я позмітав з них пісок, вони знову запрацювали на всю потужність. Щоб я врешті не надумав робити, енергії для цього в мене буде повно. Двісті квадратних метрів сонячних панелей і водневі паливні елементи для зберігання чималого запасу. Тільки й треба, що приходити сюди зі щіткою раз на кілька днів.