Всередині усе чудово завдяки міцній конструкції Дому.
Я прогнав генератор кисню через усі перевірки. Двічі. Все прекрасно. А як з ним трапиться якесь лихо, я маю запасний. Але він придатний тільки для аварійних ситуацій, коли доведеться лагодити основний. Запасний же насправді не відокремлює CO2 і не дістає з нього кисень. Він поглинає CO2 так само, як скафандри. Його мало вистачити на п’ять днів, поки не заб’ються фільтри, тож для мене це означає тридцять днів (дихатиме одна людина замість шести). Отаке убезпечення.
Відновлювач води також працює добре. Погана новина в тому, що запасного немає. Якщо він перестане працювати, я питиму із запасів і одночасно майструватиму якийсь дистилятор, щоб випарювати сечу. Крім того, я втрачатиму півлітра на день через дихання, поки вологість у Домі не сягне такого рівня, що вода осідатиме на кожній поверхні. Тоді лизатиму стіни. Така радість. Хай там як, зараз відновлювач працює.
Отак-от. Їжа, вода, притулок – усе перевірив. Почну скорочувати порції прямо зараз. Вони й так близькі до мінімальних, але гадаю, що переживу, якщо їстиму три чверті порції за раз. Це збільшить мої триста днів запасу до чотирьохсот. Перериваючи медичні припаси, я знайшов банку з вітамінами. у ній мультивітамінів на три роки. Тож проблем з травленням я не матиму (але коли харчі вийдуть, то скільки вітамінів не ковтай, від голоду вони не врятують).
Серед медикаментів я знайшов морфій для крайніх потреб. І там достатньо для летальної дози. Тому ось що я скажу: я не конатиму повільно від голоду. Якщо до такого дійде, я виберу легший вихід.
Кожен у місії мав дві спеціальності. Я інженер-механік і ботанік; тобто я в екіпажі той, хто все лагодить і грається з рослинами. Навички інженера-механіка можуть врятувати мене, як що-небудь зламається.
Я увесь час думаю, як мені вижити. Думки ці геть не безнадійні. Люди повернуться на Марс за чотири роки, коли прилетить «Арес-4» (це якщо програму не закриють внаслідок моєї «смерті»).
«Арес-4» висадиться у кратері Скіапареллі, а він за 3200 кілометрів від моєї дислокації посеред Ацидалійської рівнини. Сам я туди точно не дістанусь. Але якби я мав зв’язок, то зміг би викликати рятувальну місію. не знаю, як вони викрутяться тими ресурсами, які вони наразі мають, але в NASA багато розумних людей.
Тому тепер моя місія в наступному: знайти спосіб зв’язатися із Землею. А якщо не впораюся – знайти спосіб зв’язатися з «Гермесом», коли він повернеться за чотири роки з екіпажем «Ареса-4» на борту.
Звісно, я гадки не маю, як прожити чотири роки на однорічному запасі їжі. Але берімося до однієї проблеми за раз. Зараз я ситий і маю мету: полагодити кляте радіо.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 10
Гм, я тричі виходив на ПКД і не знайшов ані сліду тарілки від антени.
Я вигріб з піску один марсохід і добряче покатався туди й сюди, але після кількох днів блукань думаю, що далі можна не шукати. Певно, буря віднесла тарілку десь далеко і позатирала борозенки, які могли б вивести на її слід. А може її ще й піском замело.
Тинявся більшу частину дня надворі, навколо того, що залишилось від системи зв’язку. Виглядає жалюгідно. Я можу просто волати в бік Землі – і то користі від бісових антен буде не більше.
Я міг би склепати примітивну тарілку з того металу, що знайду на базі, але тут же не рація для балачок із сусідом потрібна. Встановити зв’язок між Марсом і Землею непросто, для цього потрібне неймовірно спеціалізоване обладнання. Я не зможу склеїти його з фольги й жувальної гумки.
Окрім їжі, треба розрахувати ще тривалість ПКД. Фільтри CO2 не відновлюються. Коли вони забиваються, їм гаплик. Місія передбачала по чотири години ПКД на день для кожного з нас. на щастя, фільтри CO2 легкі й маленькі, тож NASA дозволило собі розкіш послати їх більше, ніж треба. Загалом, я маю фільтрів на 1500 годин ПКД. Після того, будь-які ПКД проходитимуть з «кровопусканнями» скафандра.
Півтори тисячі годин – звучить багато, але мені ж тут сидіти ще чотири роки, поки з’явиться бодай надія на порятунок, і доведеться по кілька годин на тиждень змітати порох із сонячних панелей. Отож, ніяких зайвих ПКД.
До інших новин. Здається, в мене з’явилась ідея як мені розжитися харчами. Моя ботанічна підготовка таки може стати в нагоді.
Навіщо на Марс узяли ботаніка? Врешті-решт, ця планета ж відома відсутністю рослин. То знайте, задум був такий: з’ясувати, чи зможе щось рости за умов марсіянської сили тяжіння, і подивитися, чи можна якось використати марсіянську породу. Коротка відповідь: ростиме непогано… майже непогано. Ґрунт на Марсі має структуру, придатну для росту рослин, але, в земному ґрунті коїться багато такого, що марсіянському не снитиметься, навіть якщо його помістити в земну атмосферу і добре поливати. Бактеріальна активність, деякі поживні речовини, утворювані зі слідів тваринного життя і т.д. на Марсі цього і близько нема. Одним з моїх завдань у цій місії було з’ясувати, як тут що ростиме в суміші земного і марсіянського ґрунту в різних пропорціях.
Ось чому я маю з собою трохи земного ґрунту і купку насіння.
Але стрибати від радості ще рано. Тут ґрунту десь на один ящик для розсади на підвіконні, а з насіння лиш кілька видів трави й папороті. Вони витривалі й ростуть швидко, тож в NASA обрали для досліджень саме їх.
Тому в мене дві проблеми: недостатньо ґрунту і немає їстівних рослин.
Але ж я ботанік, чорт забирай. Я повинен знайти спосіб їх подолати. Бо як не знайду, то вже за рік стану дуже голодним ботаніком.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 11
Цікаво, як там «Кабз» грають.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 14
Я здобував свій ступінь в Чиказькому університеті. Половина з тих, хто вивчав там ботаніку були хіпаками, котрі думали, як би то повернутися до якоїсь природної світової системи і якось нагодувати сім мільярдів людей самим збиральництвом. Більшість часу вони проводили, придумуючи кращі способи вирощування травички. Вони мені не подобались. Я завжди вивчав ботаніку заради самої науки, а не заради марева Нового Світового Порядку.
Я сміявся з того, як вони накопичували компост і намагалися, щоб жодна дрібка живої речовини не пропала дурно. «Бачили дурних хіпаків? Гляньте на ці жалюгідні спроби змоделювати складну глобальну екосистему на задньому подвір’ї!»
Звісно, зараз я саме це і роблю. Я збираю кожну порошинку біоречовини, яку тільки можу знайти. Залишки кожної трапези летять у компостне відро. А що ж до інших біологічних речовин…
В Домі високотехнологічні туалети. Буруб’яхи зазвичай висушуються у вакуумі, а тоді потрапляють у запаковані торби, які треба виносити надвір.
Але не тепер!
Взагалі, я навіть присвятив ПКД тому, щоб позбирати торби, котрі ми винесли до того, як команда відлетіла. Повністю зневоджені, ці буруб’яхи бактерій вже не містили, але ще мали складні протеїни, тож могли стати корисним добривом. Якщо додати трохи води й живих бактерій, то уся маса швидко наповниться життям, що прийде на зміну популяції, знищеній Туалетом Загибелі.
Я знайшов чималу посудину, налив у неї трохи води, а тоді досипав сухого добрива. Після того я додав і свого посліду. Що гірший запах, то краще йде справа. Бактерії за роботою!
Коли я занесу сюди марсіянський ґрунт, можна буде домішати до нього кізяків і розсипати шаром, а тоді притрусити зверху земним ґрунтом. Може, це не видається надто важливим, але насправді так і є. у земному ґрунті живуть десятки різновидів бактерій, і вони критично важливі для росту живого. Вони розселяться і розмножаться, наче… ну, наче бактеріальна інфекція.
Народи Землі століттями використовували людські екскременти в якості добрива. Йому навіть дали поетичну назву: «нічний ґрунт». Взагалі-то, це не найкращий спосіб збільшити врожай, бо так поширюються хвороби: людські екскременти містять патогени, котрі, як можна здогадатися, заразні для людей. Але для мене вони не страшні. Єдині патогени в цій купі – це ті, які я вже маю.